Остап Сливинский Tribute to Marcin Swietlicki

Погаси все свои лампы, оставь только свет радиоприемника 
Небольшая пустыня света, каторга арестованных радиостанций, 
фонарь, который автоматически засветится от наименьших движений ; когда приходит кто-то оттуда, кто-то стучит
ключем в притолоку, напоминая тебе о себе,
когда приближается кот с темнеющим в нем до сих пор иероглифом сна.
Как выяснилось, здесь была девушка, и теперь она встанет, чтобы найти
 другую станцию, ты смотришь на бесформенность ее тени,
не зная, в какое мгновение ты все утратил:
когда въехал ночью во двор и некоторое время ждал, не выключая фар?
Когда вышел и пошел вслед, словно населенный колониями
фосфорных рыбок, и не сломал костей свету или молчанию?
Почему река со всеми ее огнями не потянулась поперек садовой дорожки,
когда меня оттянул назад поршень берегового бриза, безответственность, страх?
Небольшая пустыня света, в которой я задремал, обнимая руль; кто же еще
проберется ко мне по затихшей гортани ветра, чье письмо поблескивает
меж ветвей? И письмо ли?
Кто знает, что я все еще не сплю, что я не отправлен вниз с ключами, с пустой бутылью, и, даже засыпая,
все еще слышу, как они тяжело переворачиваются в постелях ; Александр?
Блага?
«Почему, - спрашиваешь, - тот, кто останавливается на полпути, достигает цели?»
Где-то существует министерство ответов, кто-то же должен заканчивать наши истории.
Но теперь
я возвращаюсь к окну, оставляя все неуслышанным, и вижу только светлеющее пятно,
какое-то освещенное место посреди трав,
не могу спустить с нее глаз, пропускаю твой выход, твое долгое ожидание под лампой в прихожей,
гром посуды, жужжание молний, кто посылает мне этот свет и, наверное, ждет ответа, визита, звонка,
но обратного адреса нет, разве, застыв, смотреть в небо и в реку,
или, дописывая строку светящейся скорописи, молчать, 
погасив фары, закрыться в кабине,
молчать. 

Tribute to Marcin ;wietlicki   
Погаси всі лампи, залиш тільки світло радіоприймача
Невеличка пустеля світла, куди заслано арештовані радіостанції,
ліхтар, що автоматично засвічується від найменшого поруху ; коли приходить хтось звідти, щоб постукати ключем об одвірок, нагадати про себе,
коли проходить кіт з усе ще темніючим у ньому ієроґліфом сну.
Виявляється, поруч була дівчина, яка тепер встає, щоб пошукати
іншу станцію, і ти дивишся на її велику незакінчену тінь,
не знаючи, в яку мить усе втратив:
коли в’їхав на нічне подвір’я і деякий час чекав, не вимикаючи фар?
коли вийшов і рушив слідом, ніби населений колоніями
фосфорних рибок, і не зламав кості світла, мовчання?
Чому ріка з усіма її вогнями не пролягла впоперек садової доріжки,
коли мене відтягував назад поршень берегового бризу, страх, необов’язковість?
Невеличка пустеля світла, в якій я дрімаю, схилившись на кермо; хто ще
пробивається до мене по затихлій гортані вітру, чиє письмо зблискує
між гілок? І чи письмо?
Хто знає, що я ще не сплю, що я ще не висланий униз з ключами й порожнім бутлем, і навіть засинаючи,
все ще чую, як вони тяжко перекидаються в постелях ; Олександр,
Блаґа?
«Чому, ; питаєш, ; той, хто зупиняється на півдорозі, сягає найдалі?»
Десь є міністерство відповідей, хтось повинен закінчувати історії. Але зараз
я повертаюся до вікна, залишаючи все недослуханим, і бачу тільки освітлене місце,
якусь яснішу місцину посеред трав,
неспроможний відірвати від неї очей, пропускаю твій відхід, твоє довге стояння під лампою у передпокої,
гриміння посудом, дзижчання блискавкою, хтось посилає мені це світло і, певно, чекає відповіді, візиту, дзвінка,
але зворотної адреси нема, хіба що стояти й дивитися в небо або в ріку,
або, дописуючи рядки світляного скоропису, мовчати,
зачинитися в кабіні, погасити фари,
мовчати.

З книги: Остап Сливинський. М"яч у пітьмі. - Київ: Критика, 2008.