Слава Петров Без названия

Будь моим внутренним миром, ты, мой мороз.
На наших лицах снег, словно жажда ночи.
Я заблужусь в той бесконечности, хочешь?
Хочешь, я прозвучу во тьме ее пустопорожней?

Я ненавижу лирику, поскольку лиричен насквозь.
Я ненавижу тебя, поскольку сильно люблю.
Осенью мое тело тянется, словно блюз
По ложам иссохших рек, по желтым аллеям парков.

Вечный и скучный старой сансары номер -
Если актер - значит, должен примеривать души.
Мой сосед любит испеченные груши
А собаку свою называет - Роберт.

*

Стань моїми нутрощами, морозе.
На обличчі сніг, наче спрага ночі.
Я заблукаю в цім безмірі, хочеш?
Я лунатиму в темряві порожній.

Я ненавиджу лірику, бо наскрізь ліричний.
Я ненавиджу тебе, бо занадто люблю.
Восени моє тіло тягнеться, наче блюз,
Пожовклими алеями, сухими річищами.

Неприємна сансара, а що поробиш?
Актор - значить, маєш міняти душі.
Мій сусіда любить печені груші,
А собаку його звуть Роберт.

З книги: "Готелі Харкова. Антологія нової хірківської літератури". - Харків, "Фоліо", 2008.