На околицях присутностi. Фрагмент

Історія та її смерть

Згадуючи суєтну, прозору Варшаву, ти ніколи не звикнеш до думки про те, що він там більше не живе.
Ви познайомились випадково, як часто буває з людьми, які згодом багато що змінюють в житті один одного. Холодна режисура долі заздалегідь визначила час, місце, настрій зустрічі, ще раз нагадуючи тобі про те, що здавалось забутим або неіснуючим під час тієї стипендії. Неможливої, напівголодної, самотньої стипендії, яка досі розхлюпує на сторінки спогадів кавові плями безсоння, рядки з Мамардашвілі, синювате світло Інтернет-клубів, літри кави і хмари смердючого диму дешевих цигарок, на які тільки й вистачало після сплати рахунку за готельну кімнатку.
Але негаразд згадувати найгірше; спробуй ще.
Спека варшавського серпня дарувала невимовні можливості мистецтвознавцю з туманною гуманітарною амбітністю, яка заблукала серед примарних ідей створення музею нового типу. Бібліотеки працювали за скороченим графіком, і весь твій вільний час можна було присвятити найліпшому зайняттю в світі: прогулянкам незнайомим містом. Над жовтою Віслою розляглися сім київських мостів, і обидва її береги, забудовані кварталами бетонок з акупунктурою голок костелів, були до твоїх послуг. Залиті сонцем парки та велосипедні доріжки вливались у вузькі вулиці та розлогі площі, звідки тобі світило відчуття абсолютної абсурдності твого перебування тут. Специфічна підсліпуватість безсоння додавала краси кварталам, позбавленим поки що твердих контурів остаточної звичності.
Своєрідність ідеї твого музею полягала в тому, що було звичним для більшості європейських музейних структур і тільки тепер призвичаювалось в Україні. Система гармонійного поєднання звичайної експозиції з інтерактивною, здавалось, мусила оживити нехороші асоціації, пов’язані з музейною справою у нещасній країні, в якій культура на кілька десятиліть підмінила релігію, але так і не здобула поваги своєї попередниці, в усякому разі, серед переважної більшості зневіреного у всьому, починаючи власне з самого себе, населення, яке так і не спромоглося стати врешті єдиним народом.
Блукаючи містом, ти сповна проживала програму туриста за покликанням, керуючись швидше імпульсами, ніж мапою. У пошуках нових маршрутів головне - відчуття вірного напрямку, і, звичайно, мета. Тоді тобі хотілось якнайкраще зрозуміти нове місто, для чого було досить оглянути: парки; береги ріки; музеї; кав’ярні; пройтись містом вночі, запізнившись на останній транспорт; врешті, спіймати таксі, коли набридало блукати ночами іномовним оточенням.
Мапа, звичайно, у тебе також була, і всі потрібні музеї на ній були знайдено самостійно, "студентські" ж вхівільні дні виписано на папірчик. На театри з кав’ярнями однак не вистачало, тож тоді з’явилась мрія колись потім приїхати сюди за таких умов, щоб жодний джазовий концерт не пройшов без твоєї присутності. І ця мрія врешті відбулася, - трохи запізно, не так, як вважалося в ті півтора місяці кришталевої самотності, але відбулася, ще раз унаочнюючи твою вперту впевненість в тому, що мрії завжди збуваються. Навіть якщо ти встигаєш забути за давністю літ їх ім’я, обличчя і навіть призначення.
 Але поки що перед тобою була Варшава, яку ти бачила вперше, місто, яке майже зовсім відчистило ознаки пострадянськості, місто прозорого повітря, напівпорожніх плаців, мови, яка звучала, як ідеальна українська, позбавлена аграрних лясків суржику та неповноцінності русизмів, місто, придатне для людини, закоханої в фотографію, студій та галерей якої саме тут було більше, ніж деінде. Можливо, саме тому тобі тут зрештою подобалось, не зважаючи на нещасливе кохання, на яке вже кілька років ніяк не вдавалося перехворіти остаточно, чи на відсутність спілкування, чи на безсоння.
Тож вночі "Естетика мислення" Мамардашвілі складала тобі хорошу компанію; але, як часто буває з нічними друзями, книга часто зустрічала ранок на підлозі, змушуючи тебе жалкувати про те, що уві сні не можна обережно поставити її на поличку.
Твій день починався з радіо, - новини призвичаювали до польської мови, яку здебільшого добре розумієш, але ні за що не вивчиш в якості розмовної просто так. Згодом робота в твоєму науково-дослідному та бібліотеці наповнювали день змістом, якого взагалі бракувало твоїм дням. Тільки апріорі беззмістовні прогулянки парком, Старувкою, книгарнями та антикваріатами точно відповідали загальному стану цілком звичної, та, не зважаючи на це, досить нестерпної легкості буття, буття, в якому бракувало одного: цілісності уявного і бажаного з дійсно існуючим.
В твоєму проекті йшлося про музей близькосхідного мистецтва. Певне, що однодумців ти мала небагато, не зважаючи на те, що матеріали до такої експозиції зберігались у кожному пересічному музеї України. Зрозуміло, що колег та співрозмовників у Варшаві, мови якої ти тоді не знала, ти не зустрічала.
Всюди існують місця, атмосфера яких здатна позбавити від дискомфорту навіть за умов приреченості на повну тишу. Таким світом твого першого закордону були антикваріати. Добре освітлені і просторі, чисті, з ясним повітрям і відсутністю пороху на полицях, вони нічим не нагадували радянські букіністи, від запаху яких думалось про заживо похованих чи хімічні засоби обробки дуба для винних бочок.
Тут, у варшавських антикваріатах, продавали не тільки книги: поряд із старовинними виданнями лежали мапи, і графіка, і навіть зрідка простенький живопис. Дзвіночок біля дверей золотим звуком вітав тебе в світі справжнього спокою, занурюватись в який було дуже приємно. Вихід на вулицю потому не міг змінити  цю смугу вражень, і спокійне щастя тяглося за тобою до вечора, освітлюючи тихим світлом підручники іноземної мови, якими ти користувалась в якості альтернативи до перечитаних книг.
Тоді і відбулась та ваша зустріч.
Одягнена в стилі „без пафосу”, ти опинилась в черговому антикваріаті на Старувці. Тут, у світлому, чистому, затишному приміщенні, як і завжди у подібних дрібних магазинчиках, на полицях були продумано розкидані картаті мапи, і смішні поважні портрети, і квіти, і метелики, і равлики, і інші кітчові і не зовсім паперові, пергаментні і картонні радості. Гарного брунатного кольору дерев’яні шафи зберігали товсті фоліанти і тоненькі книги, і сувої, і папки в надійних суперобкладинках. Весь цей інтер’єр дихав спокоєм, і самотністю, і достатком, а головне -  добрим розумінням кращих речей в житті: старовини і книг.
На поличці з твоїм східним мистецтвом було всього кілька книжок, популярних і зовсім нецікавих. Хтось смикнув тебе за язик спитати, чи є тут іще юдаїка. 
- А навіщо тобі юдаїка? – спитав хтось за-за спини. Голос цього „хтось” звучав гарним брунатним тембром і був веселим, майже глузливим. До всього він говорив російською.
- Потрібно. – відповіла ти, обертаючись. – Це мій фах.
Перед тобою стояла людина надзвичайної зовнішності. Середнього, або швидше високого, як на мінімальну тебе, зросту, кремезне тіло тримало справжню лев’ячу голову, - прямокутне обличчя сяяло доброзичливістю, яка поширювалась на все навколо, крім великих, важких мішків під очима, повіки яких нагадували важкістю театральні куліси. Здавалося, це обличчя ніколи не матиме єдності рис, - очі надавали обличчю певного трагізму, або в усякому разі якоїсь непорушності, завдяки чому будь-який вираз був подвійним.
Невідомо, яким чином твоя здатність губити слова та цілі речення у розмові з людьми направду цікавими зникла. За хвилину ви жваво теревенили про все на світі, - тістечка, каву, Варшаву, Москву, ну і, звичайно, юдаїку.
Його звали Богуслав Фіркович; згодом ти в очі називала його на «Ви» і на ім’я, а подумки – «пан Фіркович». Від початку і до кінця цієї історії ви звертались одне до одного на «Ви», тримаючи дистанцію, необхідну для дійсно близьких стосунків. Пан Фіркович був варшав’янином, антикваром і ексцентриком. Йому вочевидь не потрібно було пояснювати багатьох речей, зате можна було розповідати про все на світі. Він був караїмом і бібліофілом; це сполучення означало, що його колекція книжок здебільшого абсолютно відповідала твоїм інтересам. Крім того, він вільно говорив російською, що для тебе в той момент у Варшаві було справжнім подарунком долі. Певне, що він запросив тебе у підсобку антикваріату на каву.
- Тут можна палити? – спитала ти, готова відмовитись від кави, якщо ні.
- Ні, сказав Богуслав. – Взагалі ні. Але Вам – можна.
Тож ви наввипередки палили, - ти «Спайк», а він зелені «Марльборо», - пили каву і порівнювали переваги київського і варшавського життя в контексті наукових студій. (Ну і навіщо брехати? Певне, що говорилось найперше про дитинство).
Тепер неможливо пригадати деталі тієї розмови, та вони й не потрібні. В ній було головне: взаєморозуміння і світло, доброзичливість, відчуття того, що можна тимчасово перестати приховувати власний дитячий ентузіазм з приводу свого майбутнього, поки що уявного музею. Врешті, розмові не бракувало довіри, довіри інстинктивної, яку відчуваєш тільки стосовно тих людей, чиє світобачення наближене до твого власного. У Воннегута це називалось, - твого каррасу.
Згодом стало відомо, що подібним у вас було ставлення до праці, коштів, книг; єдине, чого тобі бракувало для повної симетрії – його оптимізму.
*
Тобі було самотньо тоді, і в цій самотності було не так багато радості, як могло б бути. Третій поверх готелю, твій поверх, населили китайці. Вони готували фаршировані печериці, багато сміялись і не розуміли жодної з відомих тобі мов, включаючи англійську. Тобто напевне останню вони знали, але англійська з китайським акцентом перетворювалась на ієрогліфи, написані латинкою, - дуже гарно, але зовсім не зрозуміло.
Єдина людина, яка звернулась до тебе російською, окрім пана Фірковича, був несамовито гарний студент з Конго.  Власник блискучої чорної шкіри, приязної посмішки і королівські манери, він колись цілих чотири роки вчився у Києві, а наступного тижня мусив від’їхати в Париж, на стажування з економіки. Всього цього вистачило для приємної десятихвилинної розмови протягом кількох зупинок до Університету.
*
Готель, куди ти поверталась після бібліотек, містив все те, від чого так хотілось позбавитись: незмінно незатишна, вщерть прокурена  кімната, прянощі з кухоньки, яка розташувалась прямо навпроти твоїх дверей, плюс кілька перечитаних вздовж і впоперек книжок. Тоді здавалось, що жодне знайомство не в змозі змінити цей ритм, - втома, перевтома, плеєр з записами пісень, після яких не хотілось більше нічого. Вилікуватись від нещасливого кохання можна також і за допомогою поєднання музики і голосу причини твого нещастя, дійсно, всі нещасливо закохані мусять мати аудіозаписи з піснями у виконанні об’єктів своїх нічних жахів і щоденних роздумів, це найкраще, - боротись з подібним його ж методами, і будь-який учитель айкідо це впевнено підтвердить.   
Готувати їжу не мало сенсу: прокинувшись кільканадцять разів від смороду згорілої страви, яку ти ставила на електроплитку, після чого засинала від перевтоми, швидко припинили практику боротьби за здоровий спосіб життя за допомогою кулінарії. Тепер твої сусіди по поверху нарешті могли спати спокійно, не рятуючи щовечора кухонне начиння і власні кімнати від наслідків мікропожеж електронного походження.
Отже, твоя Варшава була наслідком нещасливого кохання, заплутаних мистецтвознавчих амбіцій, естетики Мамардашвілі та афоризмів Ільфа, а також приводом для подорожей у незнайомому місті, місті прекрасному також і завдяки якісь дивній формі самотності, до якої тоді ще тільки треба було звикати, а саме - самотності у натовпі.
 *
Зате пан Фіркович все розумів правильно. Йому не потрібно було натякати на те, що ти не маєш часу на те, щоб поїхати до нього додому, і жодних амбіцій щодо його сімейного стану також не маєш, і не зацікавлена в тому, щоб залишитись в Варшаві назавжди. Всі ці нюанси, обговорення яких може спричинити незручності, він розумів інтуїтивно, а отже, був дійсно здатний з тобою приятелювати.
Темою ваших розмов були книги, дитинство, ваші міста і фотографія. Зрідка він згадував свою дружину, яка тимчасово жила за кордоном, а ти нікого не згадувала, тому що не хотіла.
*
На початку другої зустрічі, - виявилось, що бібліографія, де йшлося про довоєнні видання, над якою ти просиджуєш днями в університетській бібліотеці,  цікава йому, - пін Фіркович із виразом таємничим і сяючим мовив, запрошуючи тебе до сусідньої анфіладної  кімнатки:
- Я тут маю дещо для Вас!
Заінтригована, ти увійшла до вузенького апендиксу антикваріату. На чистому столі, розмережаному шахматкою, у вишуканих філіжанках парувала гаряча кава; поряд з нею лежала закрита біла коробочка. Повільним рухом людини, яка добре знає, як робити щастя, він відкрив її: це були твої улюблені тістечка.
Змучена безсонням і роботою, над якою ти просиділа цілий день без перерви, ти дякувала, і мовчала, і слухала його, і намагалась їсти не дуже швидко. Він уважно вивчав твої тексти та ксерокопії, розповідаючи щось про свого чорного кота, та роки навчання в Москві, не кажучи про різні анекдоти з історії близькосхідних народів на території Східної Європи.
*
Перелічувати ще? Певно, що так. Він завжди радів зустрічі з тобою. Він шукав і знаходив потрібні тобі видання. На питання
– Чим я можу вам віддячити? Я зараз не маю досить грошей – ти отримувала:
- Перекажеш зміст! – і дитячу посмішку людини, щасливої від того, що вдалося так просто зробити комусь свято.
 Зрідка він статечно запрошував тебе до кав’ярні. Це були старовинні варшавські кав’ярні лінії Нового Світу, які збереглися з довоєнних часів, кав’ярні з дерев’яними панелями, темно-синіми і темно-зеленими стінами, на тлі яких особливо класно виглядали чорно-білі фото. У великих дзеркалах відображалась - одягнена без пафосу, підтоптана, мала на зріст фігурка з змученим, напівголодним, зосередженим обличчям завсідниці двох архівів, - і прекрасне у своїй неповторності, посічене зморщками обличчя бібліофіла та антикварія.
Ні, соціальні статуси нічого не пояснюють. Проте бракує слів, щоб підтвердити благородство і непересічність, які можна спробувати зіграти, і тоді їх вистачає ненадовго, - і неможливо сховати, якщо вони направду властиві людині.
*
Що ще? Твоя стипендія котилась своїм шляхом до кінця, і ти жалкувала, що не зайшла до того антикваріату раніше, в серпні, - можливо, тоді твоя вимучена звичка до самотності не перетворилася б на безсоння. Час загалом пройшов би дещо щасливіше, проте зараз набутих вражень було досить, щоб неіснуючий патріотизм виник невідомо звідки і істеричним „я-хочу-додому” нагадував знову ж про дитинство, і піонерські табори, і образ ідеального дому, якого давно не існувало в дійсності.
Ви бачились зрідка, двічі або тричі на тиждень. В останню зустріч він взяв тебе за руку і відвів до найближчої антикваріату, де ти могла вибрати будь-які книги з твого фаху.
       - Вибирайте і не переймайтесь щодо ціни, сказав Богуслав, - вони, ці книги, однаково нікому, крім вас, не потрібні.
Ті книги, які ти не могла б придбати, - на них чекав аукціон, або він сам користувався ними, - було відксерено, оправлено в акуратні  палітурки і подаровано тобі на вашій останній зустрічі.
Віддячити йому було неможливо, зокрема, тому, що він зовсім не хотів ніякої вдячності.
Він любив і вмів робити свято, ось і все. І ця якість робила його здатним переживати все оточуюче так, як це вміють тільки діти: абсолютно щиро.
Рідкісна якість для фізика за освітою, дивовижна для антиквара, які, здається, взагалі є найбільшими циніками на світі.
Словом, не любити його було неможливо.
*
Ти поїхала додому, стримуючи хворобливу жагу якнайшвидше побачити вулиці свого міста. Вони мало змінились за тижні твоєї відсутності. Хронічний нежить від незвичних цигарок поступився місцем звичайному грипу, твій триколірний кіт зацікавлено мурчав, оглядаючи гори привезених книжок; «Естетика» Мамардашвілі повернулася на поличку тієї бібліотеки, з якої його було взято. Тобі було спокійно.
*
Але, згадуючи кольори нещастя своєї першої Варшави, ти з подивом розуміла, що Богуслав мимохіть розсипав нетривку і, можливо, потворну конструкцію вимученої самотності в пил. Його тепле ставлення до всього світу, до життя, яке він любив найбільше з усіх твоїх знайомих, якось знеособлювали твої страшні сни, - мишей, що обростали пір’ями павичів, а потім помирали у тебе на долонях, чорних півнів, які висиджували яйця на купах гною, розмови про те, чому саме так склалось, що щасливе кохання перетворилось на повільний кількарічний сон, - ці та інші сни втрачали сенс і не лякали більше, тому що парував чай, свіжі тістечка лежали на білому порцелянову кружальці, і приязна людина розповідала тобі, як колись було просто замовляти тістечка з самого Відня, тому що тільки в Австрії їх вміють пекти по-справжньому.
Як не дивно, Богуслав не пив. Більшість людей, закоханих в життя, обов’язково люблять випити, часто зайве, - але він любив чай, і солодощі, і історії про все на світі, з історичних анекдотів починаючи, аж до твоїх дивакуватих спогадів. Довго і охоче, але не нудно він  розповідав про свою сім’ю, своє місто, свою роботу, своїх друзів, свою дружину, і, можливо, це було добрим приводом не хвилюватись зайве, не вигадувати зайвих тем, - його можна було слухати з задоволенням, і коментувати, і жартувати, і сміятись жартам. Але йому не обов’язково було розповідати натомість деякі свої власні історії, ті, які зрештою закінчувались однаково, про що говорити зовсім не хотілось,  - страшними снами і поганими спогадами.
*
Ще кілька варшавських конференцій трохи згодом були зовсім іншими. Ти навчилась спати без снів, втискаючи к кожен свій день кількість справ, розрахованих на тиждень роботи у нормальному ритмі. Якась кількість нових знайомих була цілком приємною, - зрештою, Польща тихо і послідовно зарезервувала інтелектуальний потенціал сусідів, приймаючи на гідних умовах людей, які охоче вчились і працювали за обраним фахом, - а отже, нудно тобі не було ніколи, - зокрема, тому, що було ніколи. Але час для того, щоб заскочити в антикваріат на Старувці, у тебе був завжди. Ви пили чай або каву, палили цигарки і їли тістечка, скидали один одному бібліографії і плітки з науково-дослідних сфер. Він вибирав для тебе книги і відмовлявся від грошей, які цього разу у тебе були, і знаходив час диктувати тобі назви книг, які могли б стати тобі в пригоді на випадок дисертації, а так далі, аж поки сорок хвилин, відведені на зустріч, не закінчувались, і не пора було бігти далі, у своїх справах, в університет-готель-на інтерв’ю - чи й, зрештою, на імпрезу.
Коли врешті прийшов повертатись додому, пан Фірсович зібрав цілу партію книг про колекції юдаїки у польських музеях, і подарував їх тобі, і стерпів останній спалах старої фотомильнички, який на мить осяяв його обличчя, а потому м’яко, майже ніжно попрощався з тобою.  Вечір над Старувкою був холодним і темним, і їхати цього разу тобі не хотілось взагалі нікуди, навіть туди, де на тебе нібито хтось чекав. Але квиток на потяг стимулював твій патріотизм, або імітував його, в будь-якому разі, змушував рухатись в напрямку центрального вокзалу, і за добу ти знову була вдома.
Ти написала йому два листи, із залишками бібліографій і його від сканованою, досить вдалою фотографією. Відповіді на твій лист ти не отримала. Тому, подумала ти, я більше не писатиму, це не має сенсу, коли тобі не відповідають, - а отже, Варшава з її прозорим небом, снами і найкращими у світі антикваріатами повільно відійшла за куліси.
*
За кілька часу ти знову була у своїй Варшаві.
В один із перших днів нової подорожі ти наважилась увійти до старого антикваріату на Старувці, хоч і була цього разу не одна, а з подружкою. Посміхнувшись тому, як невідчутно змінились полички з книгами, ти спитала, чи працює тут зараз пан Богуслав Фіркович.
У відповідь ти не почула взагалі нічого, - працівник антикваріату дивився на тебе прозорими блакитними очима і тихо посміхався. Коли пауза стала нестерпною, твій пан Фіркович вийшов із своєї кімнатки и сказав:
- Це ти! Чому ти мені не писала?
- Я писала, - сказала ти. – Але ви мені не відповідали.
- Я знаю, серйозно сказав він. - Я не люблю відповідати на листи. Але я однаково хвилювався, що ти не пишеш, - і посміхнувся.
Це був щасливий вечір. Ви разом пішли до ресторанчику неподалік, і їли золотий суп, і тістечка, і пили чай, і були задоволені життям в усіх його виявах, і розмовляли, і сміялись, и гуляли холодними вулицями до пізнього вечора.
Коли за тобою і твоєю подружкою приїхав останній автобус, пан Фіркович попрощався з вами, а потім дивився у вікно, і привітно посміхався, прощаючись, і бажав вам щасливої дороги додому, до триповерхового старого готелю.
 Єдине, чого тобі не вистачало того вечора, був фотоапарат. Приятелька, у якої фотоапарат з собою був, пожалілась потім на те, що фотографувати його не могла, чомусь не вистачило рішучості, сили на жест. Сили.
*
Згодом його не стало. Він помер від інфаркту посеред робочого тижня, у ясну березневу середу, помер, бо так і не встиг дістати ліки з аптечки, яку знайшли поряд з його тілом, на підлозі залитої сонцем мікроскопічної кухні. Його знайшли лише через тиждень, розповіла тобі його дружина, яку ти відшукала, щоб запропонувати їй хоч якусь допомогу, неодмінно потрібну у таких обставинах, розумієте, казала вона, його знайшли аж через тиждень, коли встановити причину смерті вже неможливо. Я стерла ваші повідомлення на автовідповідачі, говорила вона,  щоб поліція не вплутувала вас у цю справу, я бачу, ви щиро приятелювали з моїм чоловіком, до того ж не маєте жодного стосунку, не кажучи – уявлення про певні особливості роботи антикварія.
*
Варшава стала порожньою і сірою, нецікавою і нудною, як дорога в школу за часів сьомого класу, коли не хотілось нічого, а тільки залишитись вдома, і читати, і пити чай протягом сірого, нудного, короткого зимового дня.
Можливо, коли донька пана Фірковича виросте і житиме там, де жив він; коли мине багато років; коли всі наші спільні спогади увійдуть в історію і залишаться там назавжди, більше не болітимуть нікому з нас, з тих, хто залишився, - можливо, тоді тобі перестане нудити від слова „Варшава”, так сильно нудити, як тоді, коли не вистачає повітря або ще чогось, не менш важливого, але важчого для визначення, необхідного для життя.
Але доти ти житимеш у зовсім іншому місті, імпровізуючи столицями, читаючи доповіді на конференціях, подорожуючи, однаково минатимеш блакитну порожню Варшаву, кидатимеш її напризволяще, на розсуд своїх спогадів і снів, в яких знову з’явились потвори і зайві розмови ні про що.

2005-2007
Варшава - Єрусалим – Карміель - Цфат – Київ – Львів – Станіславів – Вроцлав - Краків