Безпiдставний блюз

З книги "На околицях присутності". Фрагмент 3.

1.
Це сталось під час мого чергового відрядження.
Відрядження, яких я мала ні мало, ні забагато, - рівно стільки, скільки потрібно для того, щоб точно визначити межі вічної подорожі, нав’язаної мені фахом піарника. Рівно стільки, скільки потрібно для того, щоб окреслити черговий відрізок самотності, залишеної у спадок всім моїм колишнім 30-річним життям, - життям, яке принесло з собою багато чого, крім власної сім’ї та оселі.
Та, власне, впадати в транс з цього приводу було ніколи. Мої тодішні дні були точними, як графік руху прикордонних поїздів, і продуманими, як шахова партія. Зустрічі, домовленості, контракти, деякі побічні справи особистого ґатунку, як от пробігтись по музеях-парфюмерних-книжкових-антикварних, а також перевірити якість одягу в бутіках і властивості напоїв у маленьких барах, - не давали жодного шансу на передчасну старість, яку завжди тягне за собою вимушена самотність чи звичайна печаль, яку тепер часто бояться назвати власним іменем, вживаючи незручне і, загалом, не дуже гарне слово «пессимізм».
2.
Отже, чергове відрядження тривало собі потроху, я прокидалась ранками у черговому номері чергового готелю чергового провінційного польського міста (так, забула сказати, моїми послугами користувалась невелика, але солідна фірма-посередник косметичних засобів, - а польська косметика, як відомо, є однією з кращих в регіоні, тож перетинати кордон у напрямку Пулав-Варшави-Вроцлава-Гданьску доводилось особливо часто), – тож, прокидаючись ранками, я пила молочну каву, завдяки якій звикала і сьогодні теж впізнавати власне обличчя у дзеркалі, дивилась на годинник і вирушала на всі зазначені у щоденнику зустрічі. Мені бракувало затишку, і товариства моєї чорної кицьки, яка терпляче чекала на моє повернення вдома, проте життя диктувало своє, і я слухняно корилась його вимогам. 
Дивного, цікавого чи чудернацького в такому ритмі життя було небагато. Дивним було хіба те, що ввечері я зрідка засинала вбрана, ледве встигаючи скинути черевики, приклеєна до ліжка незнаним наркозом своєрідного запаху чужого міста. Але цю негігієнічну особливість можна було б пояснити звичайною перевтомою, наслідком кількарічної роботи без вихідних та відпусток, і направду нічого дивного не було в тому, що прокидатись в негідному для наступного дня вбранні було напрочуд неприємно.
Також можна було вважати чимось не зовсім звичайним те, що кожного ранку на зап’ястку моєї лівої руки поновлювався маленький круглий синець, подібний на слід від  замку замкненого, надто маленького, як на мої досить кремезні руки, наручника. Пояснити саме цю особливість відрядження було неможливо. Тож я ранками дивилась уважно на слід якогось таємничого життя власної підсвідомості, і, радіючи, що та не дуже заважає мені працювати, рушала далі, слідуючи неписаному регламенту всіх вічних блукачів вітчизняного піару.
3.
 Цього вечора все було, як зажди, - хіба менше хотілося спати. Проглянуті на звичних новинних сайтах статті свідчили про те, що додому можна не поспішати. Готельна телевізія демонструвала польські особливості трактування новинного мистецтва, тонко нагадуючи пізню, блаженної пам’яті, радянську телевізію 1980-тих. Різні побутові клопоти поволі з’їли останні півтори години дня, і вечір закінчився тихо, так тихо, як вміють закінчуватись лише найкращі вечори в житті.
Товсті стіни готелю не пропускали зайвих звуків, всі денні питання було залагоджено згідно планам, і взагалі тут і зараз всі мої справи складалися не найгіршим чином. Сумління, депресія чи перевтома не турбували мене, і засиналось так спокійно, як це можливо тільки за подібних умов. Мені було спокійно.
Мені було спокійно, і все було добре, аж поки серед ночі, а саме о другій рівно, не задзвонив мобільний телефон.
4.
Не прокинувшись як слід, - ніколи не любила прокидатись, - повільно, неохоче виплутуючись з павутиння сну, я знайшла телефон під подушкою повільної готельної темряви. Знайшла телефон подумки, знаючи, що лежить, де покладено, не розплющуючи очей, і натисла на прозору клавішу прийому, яка відповідала за мої контакти з усіма можливими абонентами світу.
В шовковому автоматизмі сну я навіть думати не стала, хто б це міг бути. Принаймні, мало хто з моїх друзів міг телефонувати в такий свинячий голос, згідно визначенню відтинку часу між дванадцятою і п’ятою годиною ранку у неіснуючому розділі словнику фразеологізмів української мови.
Те, що я згодом почула, дуже відрізнялось від всього, чутого досі, - байдуже, у слухавці чи наживо. Схвильований жіночий голос надзвичайно емоційно переповідав якусь дивну історію вишуканою польською; стриманий репліки чоловіка редагували хвилястий монолог, в якому йшлося про речі, недосяжно далекі від мене, моєї ночі, моєї дійсності.
5.
--- І, знаєш, його так налякала ця історія, - з відеокамерами по всьому дому, прослуховуванням телефону, зламаними поштовими скриньками та виданим під чужим іменем його власним архівом, - що він не щоб зламався (якщо не зважати на гостру коротку депресію), але зарікся писати листи будь до кого і будь-коли, - ну, крім нагальної ділової кореспонденції, звісно.
Розумієш, не те щоб вимушена публічність рано чи пізно призводить до параної, але й обережністю цю відразу до письмової відвертості, обов’язкової в листах до друзів, не назвеш. Його нудило від думки про те, що його звичайні побутові інтонації стануть об’єктом пильної уваги незнайомих людей, - можливо, доброзичливих, можливо, зовсім непоганих, але найперше незнайомих.
Погодься, у психології творчості цей момент мав би місце в якості прецеденту, - призначення привселюдності шліфує твою прозу, але ніколи, чуєш, ніколи не покращує якості твоєї приватної кореспонденції: неможливо постійно бути на сцені, ніхто з сучасників не вміє бути собою протягом 24 годин на добу, без перерви на обід і сон, - ти згоден?
У слухавці панувала тиша,
яка цілком могла бути і згодою також.
По паузі жіночий голос продовжував:
-- Так ось, якість ролі, як ти виконуєш для своїх близьких, вимагає певного розпруження, як от можливості писати про їжу, чи поганий сон, чи необхідність візиту до стоматолога. Він цю розпруженість втратив, здається, назавжди, розумієш? І це, в свою чергу, призвело до несподіваних результатів. Стало зрозуміло, що саме тут він може скористатись новими месиджами, особливістю безадресних листів, можливістю, про яку так довго йому йшлося в процесі створення першого, можливо, небездоганного, але по-своєму вистражданого роману, який якась курва з несподіваного електорату постійних читачів його поштової скриньки, навіть не спробувавши переробити його по-людськи, крім повсюдно змінити гендер першої особи однини, видала під своїм іменем до останнього книжкового ярмарку. Певно, криза жанру так дістала стару курку, що нічого кращого, ніж варіації на тему його листів, придумати вона вже не могла; але справа, зрештою, не в цьому, ще не вистачало розводитись про моральність літераторів, коли так обмаль часу, клятого часу, якого так мало відміряно навіть найенергійнішим з нас, - особливо їм. Особливо нам. Найенергійнішим, чуєш?
(почувся тихий сміх)
- Ага, мені теж смішно. Так ось, слухай далі, до чого я веду, розповідаючи цю страшненьку, загалом, історію. Розумієш, тут він зрозумів (тут «розуміння» в сенсі «ти» і «він» - це не тавтологія, правда?), що можна листуватися з усіма одночасно і ні з ким особисто, - в сенсі, вести свій блог, акуратно малюючи настрої, фактурно та композиційно придатні для більшості знайомих, але й незнайомих також людей.
- ну-ну, цікаво…
- Направду. Саме тут почались дивні речі, -- він випадково потрапив в архетиповий, так би мовити, момент, придатний в якості проекту «наш Інтернет в майбутньому», де поштова скринька втрачала якості методу передачі інформації, натомість їх перехоплював блог, який, крім цього, також дозволяв втілити мистецькі амбіції будь-кому, - не тільки йому, невдасі-літератору, тому, кого ти колись прискіпливо, не без ніжної огиди визначив в якості графомана, - так ось, не тільки йому, але й взагалі всім тим, хто мав можливість користуватися виділеною лінію Інтернету на роботі чи вдома. Тобто він, блог, світлом порожньої сторінки приспускав мистецтво до побутового рівня, дозволяв створити собі ілюзію побутової естетики в стилі «зроби сам». Себто, розумієш, блог демократизував мистецтво літератури до такої міри, що було вже не дуже зрозуміло, чи є, власне, література мистецтвом.
Мовчазний співрозмовник високого, майже пронизливого жіночого голосу
по короткій паузі поволі розсипав напрочуд багато, як для його стилю,
слів по поверхні чужого хвилювання, і слова ці були подібні на сон, -
як, зрештою, і все досі почуте:
- Ну що ж, якось та викрутився. Вижив, знайшов врешті потрібну комбінацію, - я знаю людей, які втратили б останній глузд від такої історії.
-- Звісно, вижив, що йому залишалось робити, коли було потрібно так багато встигнути. Та знову не про це йдеться. Як завжди в розмовах з тобою, власне, - знову не зовсім про це.
Тиха пауза, здається, була заповнена репліками невербального змісту;
очевидно, ці двоє вміли розмовляти і так теж.
Жіночий голос спіткнувся, зірвався – і продовжив почате:
- А йдеться про те, що справжня, дійсна, нормальна творчість потребує все-таки самотності. Про те, що будь-яка той ґатунок справжньої літературної інтонації здатен народитись ледь не у морозильній камері, десь там, куди глядачів впускають лише тоді, коли випотрошені туші сюжетів та настроїв розвішано на гаках композиції, малюнок осмислено, або осмислено позбавлено сенсу, в залежності від задуму автора.
Все це, до речі, свідчить про те, що приватного життя більше не існує. І, можливо, все те, що я розповідаю тобі зараз, тепер напевне слухають незнайомі, вороже, але, можливо, і не дуже вороже налаштовані люди.
І це була сама правда.
Жінка, захлинаючись думкою, вела своє далі: 
- Думаю, вся справа в тому, що тепер, знаєш, модно бувати в епіцентрі подій, критично оцінювати гостроту гачків твого творчого задуму, чистоту звуку ревіння твоїх тварин, пильно дивитись тобі під руки, на те, як ти точним жестом перерізаєш горлянку найкращому звіру своєї отари, яка скоро, зовсім скоро вся буде послідовно вбита, і кожну тварину буде позбавлено зайвої крові. А потім їх тіла будуть прикріплені десь там, під недосяжно далекою стелею довершеного композиційного рішення, - розумієш?
Голос зірвався точно на вершині істеричної ноти
і ненадовго замовк, відпочиваючи від надміру емоцій.
Потім, без жодного зв’язку з попереднім текстом,
прозвучало наступне:
- А публіка, - що публіка? Хай дивляться: зрештою, зовсім недавно стало остаточно зрозуміло всім нам, абсолютно всім, навіть йому, висміяному тобою графоману, що припинити це процес самостійно людина не здатна.
 Було чути, з яким задоволенням ці люди, розмовляючи, палять цигарки.
Тут вони одночасно жадібно затягнулись,
і я подумала – напевне, цигарки у них однакові.
Наприклад, демократичні французькі, у синіх
або блакитних довгастих твердих коробках.
Це вперше хтось випускав дим в мою слухавку,
до всього  - з таким задоволенням, ніби,
переверни я все навпаки,
йшлося б про перший дотик повітря ранкових гір,
про легені, вперше наповнені прозорою чистотою
ясного ранку десь високо у горах,
першого ранку 
по довгих роках життя,
просякнутого смородом
низинного східноєвропейського мегаполісу.
-- Такі справи. Ще хотілося б кілька слів щодо свободи вибору, мови, але це, очевидно, іншим разом, не зараз, - не сьогодні. Сьогодні у мене все.
- Ну що ж, цікаво. Дякую тобі. Побачимось днями… -- посміхаючись невідомо чому, сказав чоловік.
Тут дивну розмову було припинено, і слухавка стихла в моїй руці, спотвореній маленьким круглим синцем на зап’ястку.
6.
Все це було випадково записано на вмонтований в мою слухавку диктофон. Чому він спрацював, - чи я натисла зосліпу і цю клавішу також, чи тому, що автоматично спрацювала властива сучасній техніці непередбачена інструкціями цікавість, - питати не варто: вірної відповіді я не знаю.
 7.
Інші справи тягли мене в інші відрядження, але потому я довго згадувала цю розмову. Згадувала, думаючи про те, що дивні історії часто і дотепер обирають мене в якості глядача. І що, можливо, це свідчить про якісь неприємні речі, як от невиліковну інфантильність, наприклад.
А може, промисел, який штовхає мене в чужі сюжети, піклується тільки про те, щоб довести мені іще раз: світ залишається кольоровим і дивовижно різноманітним завжди, навіть тоді, коли ти тимчасово втрачаєш здатність милуватись його кольорами.

2005-2007
Варшава - Єрусалим – Карміель - Цфат – Київ – Львів – Станіславів – Вроцлав - Краків