Оповiдання

Оповідання, в якому нічого не відбувається
Фрагмент книги "На околицях присутності"

Що відбувається в той момент, коли ти раптово обираєш свого внутрішнього співрозмовника?
По-перше, обираєш його не ти. Все відбувається у твоїй присутності, нібито з тобою, але не зовсім, мимоволі, повз твої плани, наміри, вже не кажучи про бажання.
В той момент, коли ти обираєш свого внутрішнього співрозмовника (чи він обирає тебе? Знаєш, важко сказати, хто перший починає цю нескінченну війну. Просто звикни до того, що тут ніхто ніколи не знатиме правди) -- тоді щось тріскається в механізмі звичних простору-часу, а також, дуже часто - у звичайних побутових механізмах, які оточують тебе, нормальну, звичайну і більш-менш сучасну людину. Але ти перестаєш нею бути, - нормальною, звичайною і більш-менш сучасною людиною, тому що в такі моменти зовнішнє та внутрішнє буття сплітаються, суб’єктивна дійсність перетворюється на об’єктивну, як ніби хтось помножив, бавлячись, геометрії евклідову та Лобачевского, випускаючи назовні хмари смогу, сни, грифонів та однорогів, кольорових драконів, потвор і почвар, чиї примружені фізіономії ніби списано з нічних жахів Лобмрозо.
Тоді чути, як хрустять кістки душі, душі, яка раптово набирає нової форми. Починається злива, фотоапарат підло форматує смарт-картку з твоїм архівом, і ти залишаєшся взагалі без нічого, бо навіть твоя гордість, твій подарунок на день народження, фотоапарат з цейсівським об’єктивом також тепер не працює, лежить, як неживий, в шафі, бо облом працювати, коли ти не просто фотоапарат, а трофей часів Другої Світової, тут може зарадити тільки професійний майстер, яких іще піди пошукай тут, посеред зими, в серці чужого міста.
Коротше, саме тут, на очах «изумленной публики» в твоїй особі все, що було, ламається, падає і летить шкереберть в нікуди. Позбавлений звичного ракурсу, ти вклякнеш, розуміючи, відчуваючи шкірою, що все це якось складно пов’язано між собою, - найперше тим простим фактом, що ти, ось ти, особисто ти взагалі нічим не можеш зарадити тому, що тут і зараз, і, між іншим, особисто з тобою, - відбувається.
Далі – що далі, далі стара історія: ти вже не знаєш, про що йдеться, про що йтиметься, хто кому що завинив, тому що поріг перейдено, шкіра почуттів тріснула, і вже не важить, хочеш ти спілкуватись з ось цією, зокрема, малознайомою людиною,
чи ну її к чорту з такими її смаками і звичками, які часто, до речі, не мають нічого спільного з всім тим, на чому ти знаєшся, кохаєшся, що ціниш, до чого звик.
Ця небесна машинерія якось пов’язана з тим, ким ти є насправді, - не тут, вдома, в своїй країні, не той ти -- сума власного виховання-освіти-особистого досвіду, а Ти, ти, як той, хто існує вві сні, хто знає більше, ніж здатен сказати, як той, хто мислить не мовою і навіть не кольорами, а образами і запахами, яким немає і не буде жодного імені в затісній і обмеженій людській мові, байдуже, слов’янської, романо-германської чи якоїсь іншої групи. Цей справжній Ти мудріший за тебе особисто, але ви так рідко бачитесь, що ти часто забуваєш про його існування, замилений піною днів, затиснений побутом, приречений згадувати про Нього тільки по знайомству с новим якісним фільмом, чи музикою, чи книгою, чи сном, в якому ти біг сухим полем назустріч сонцю, і землю навколо тебе дзьобали срібні кулі, і пахло весною, і високий жіночий голос із високого неба дихав найвищим вокалом імені щастя, туги і спокою у одній-єдиній несамовито самотній ноті.
Словом, ви, ти і Ти, рідко бачитесь, у тебе звичайно просто немає часу. І, чим ближче підступає до тебе тридцятиріччя, тим частіше ти схильний взагалі не визнавати його існування, пояснюючи його відвідини меланхолійністю, яка спричиняє, курва, мінімум дві депресії на рік і купу дрібних неприємностей в сенсі оптимізму.
Але, зрештою, якраз це не так уже й важливо.
Коли ти обираєш свого внутрішнього співрозмовника, відбувається несамовито рідкісне явище, яке звичайно називають прозрінням. Знаєш, згідно однієї з єврейських легенд, коли людина народжується на світ, вона знає геть усе, взагалі, - всі можливі мови світу, а також Святе Письмо, в сенсі – Тору, а також і те, ким вона, ця людина, колись була, і те, ким буде, а також, звичайно, все інше, - бо, знаючи Тору, ти знаєш всі закони світобудови, ну, такі правила, і їх, до речі, варто було б добре запам’ятати. Так ось, саме в цей момент людину стереже янгол, приставлений спеціально для таких випадків; він б’є крилом, твої вуста вперше розуміють, що таке "ляпас", і ти забуваєш все те, що щойно знав. Все, що слідує за цим, - акушерські ритуали, стусани кам’яних рук медсестри, полегкість і важкий сон матері та все подібне, - в порівнянні з цим, погодься, уже не суттєво.
Тоді ти кричиш у відчаї від втраченого світу, світу невимовно прекрасного, світу багатовимірного і зрозумілого, кричиш, затиснений в убогу тривимірність пологового будинку, кричиш -- «НІ». Але це твоє заперечення всі з полегшенням сприймають, як згоду, як щастя першого доторку повітря до твоїх скручених у мішечки легень, а ти кричиш, відчуваючи, що тепер - все, тепер тебе приречено на закарлючки лінійних емоцій, коротких речень, убогих формул спілкування, які навіть у найкращому випадку ніколи не вирвуться за межі вічного ув’язнення тексту.
Чому я тобі все це розповідаю? Тому, що ти мусиш знати: коли ти обираєш свого внутрішнього співрозмовника, ця подія повторюється, але навпаки, у зворотньому напрямку: ти згадуєш все, що забув, згадуєш все, що завжди мусив знати.
В той момент, коли ти бачиш його (або її, залежно від випадку), -- май на увазі: ніхто не гарантує, що йтиметься про ровесника протилежної статі, щоб все сталось, як в ліричних французьких казках. Це варто пам’ятати, варто знати, що іноді можна вирулити у найнесподіванішому розі чужої долі. Причому найшвидше зробити це доведеться у такий спосіб, що залишиться тільки диву даватись, звідки взявся весь цей абсурдний нарратив, тому, які химерні, які алогічні закони нашої Присутності у житті інших.
 Май на увазі також і те, що, коли ти вперше побачиш свого майбутнього внутрішнього співрозмовника, ти обов’язково його не впізнаєш. А потім, -- потім буде не то що пізно, потім просто стане однаково, як, де і за яких обставин відбулася твоя катастрофа, в якому місті твій ровер послизнувся, прокотився недіючими трамвайними коліями, втріскався прямісінько в розмальовану кабалістичними графіті стіну, змушуючи приснути в усі боки різнокольорових диких котів, а потому впав догори колесами у смітник, ламаючи твої квіти, заливаючи книжки кавою з термосу, словом, зненацька точно вписуючи тебе у несподівану нову дійсність. Взагалі все вже не важить, все однаковісінько, синьо-фіолетово, все йде до дупи, тому що – пізно: шкіра душі тріснула, ти попав, і що робити з цим тягарем за спиною, з новим дзеркалом у передпокої твоїй свідомості, як саме зарадити твоїй новій якості буття, - все це доведеться вирішувати самотужки, наосліп, рухаючись траєкторіями метелика, приклеєного до вокзального ліхтаря вірним відчуттям власної незрозумілої, але високої, а отже, виправданої, місії.
Коли ти зустрінеш свого майбутнього внутрішнього співрозмовника, май на увазі: відтепер ти приречений бути емпіриком, хочеш ти цього чи ні. Можеш попрощатись з усіма своїми і запозиченими теоріями оптом: вони тобі більше не знадобляться. Саме тому потім тобі стане дуже страшно.
Так, рухаючись у невідомому керунку, наштовхуючись на кути і стіни несподіваного нового простору, куди ти так давно не заходив, - про який, можливо, снив, якого так тобі не вистачало, простору, мапи якого було викреслено старанним янголом, тим, хто зустрів тебе на порозі життя традиційним ляпасом, - ти обов’язково проживеш стадію, подібну на нормальну шизофренію. Не лякайся, це слово, зрештою, не страшніше за інші, ось «землетрус», «теракт» або «рак» звучать не менш трагічно, вже не кажучи про тривіальне «самогубство». Не лякайся цієї стадії, не лякайся того, що твій внутрішній співрозмовник завжди з тобою, що настрої, ідеї, образний ряд, зрештою, чужі, незнайомі запахи, вже не кажучи про спогади, зрідка накриватимуть тебе посеред вулиці, вдома, під час праці чи від тріску тонкої гілки, що завжди ламатиметься тоді, коли ти прокидатимешся, залишаючи за спиною поріг нового сну, най навіть і позбавленого конкретних образів чи сюжетів. Не лякайся того, що тепер ти постійно подумки розмовляєш з незнайомою людиною, яка найчастіше живе в іншому місті і думки не має не те що телефонувати тобі, щоб спитатись, як ти сьогодні спав і чи легко іде робота на новому місці, але й взагалі, можливо, думати забула про твоє існування.
Не лякайся, не бійся, але май на увазі, -- так мусить бути, це обов’язковий етап твого нового шляху. Просто переживи його так тихо, як тільки вмієш, як можеш, - спробуй якнайменше бути, спробуй на смак власну відсутність, спробуй, зрештою, відпочити від звичних уявлень про комунікації, поринь ненадовго у блаженну беззмістовність, вона єдина стане тобі у пригоді; мінімалізуйся, сядь, ляж, відпочинь, тобі просто потрібна пауза, щоб дати раду своєму новому світу.
… Смирення, ось що тобі потрібно тут, в цій жовтій кімнаті, повній дзеркал і вічного яскравого світла. Смирення і терпіння, тільки вони, -- інакше сотні кольорових драконів посунуть хмарою з твоїх снів, з твоїх слів, розсиплються в різні боки, і завдану ними руйнацію не передбачить жоден Гідрометцентр. Відверто кажучи, щиро співчуваю тоді твоїм рідним, якщо ти не звик до того, що називається ввічливістю чи слухняністю або взагалі не відрізняєшся сумирним характером.
Переживи і це, серце, переживи и це. Далі буде легше, прозоріше, двері відчиняться, дихатиметься вільніше, і звідси йти тобі далі, ще дуже довго, все життя без зупинки, - просто після цього порогу йтиметься значно легше.
Коли ти врешті почнеш розуміти, що відбувається, я тобі буду вже не потрібна із своїми порадами. Руїни завжди є пророцтвом майбутнього будівництва, в кожній речі спить зародок її протилежності, її долі, її подоби і її смерті, тож, озирнувшись, ти зрозумієш, що боятися цих руїн тобі більше не випадає.
Щось сталося з твоїм серцем, з твоєю душею, її кістяк, новий, інакший, переобтяжений зайвою парою кінцівок на спині, методично, повільно сам нарощуватиме інакшу нервову систему, м’язи, шкіру, колір очей, все те, що залишиться твоїм після того, як тебе буде милостиво позбавлено від оскаженілого бароко осягнення нового світу.
А Ваш діалог триватиме собі далі, і тобі більше ніщо не завадить підтримувати розмову на гідному рівні, незалежно від того, в яких аватарах персоніфікуватиметься (задовге, негарне слово. Пробач) віднайдена здатність мислити чимось більшим, ніж звичайні, завузькі, тісні, пласкі сірі слова. Ти почнеш згадувати все те, що забув колись через того занадто старанного янгола, звикнеш до своєї нової подоби, звикнеш і до цього теж, - ми такі, ми до всього рано чи пізно звикаємо. Просто тут, саме у цьому випадку скажу - ну що ж, щасти тобі у (щасливій) здатності звикати, щасти у вмінні користуватись цим тягарем за спиною, щасти у інакшій манері бути, - інакшій, ніж та, що крутить колесами твого поламаного ровера у яскраво-червоному з зеленим, старому просторому смітнику.
Власне, мені особливо більше немає чого додати, - далі ти розберешся, і тобі тепер буде значно простіше розуміти все як належить. Звичайно це буває посеред трьох робіт, і ланцюжка вечірок, і телефонних розмов, і планів щодо нової фототехніки, відпусток, відряджень, тощо, в коротеньких паузах, тоді, коли ти, обклавшись книгами, записниками, мобільними телефонами і всіма відповідними випадку текстами, поволі, речення за реченням, слідуючи внутрішнім алогічним закономірностям процесу, знаходитимеш спільну мову з тим, хто вдерся до твого внутрішнього світу і зруйнував його самим фактом свого існування.
Не знаю, як складатимуться ваші стосунки далі. Щось та станеться, щось осяє твою перевантажену голову, - снігопад чи смс, колір граната чи новий грант, конференція чи концепція, новий зміст чи старий лист, чи й просто посмішка до знайденої посеред тротуару коштовної дитячої іграшки, - не знаю, не знаю, щось та станеться обов’язково, у кожного своя система знаків, тут направду важко щось передбачити. Складно передбачити, і, вибач, взагалі не мені цим займатись, - зрештою, можливості моєї оптики строго обмежено, жодних ширококутівок, не кажучи про воєнно-польові біноклі, виключно макрорежим, нічого більше. Так, згодна, це взагалі-то не дуже сучасно, до того ж страшенно непрактично, однаково, що користуватись ровером чи байком замість автомобіля, - ось, наприклад, того срібного кольору автомобіля, машини видовженої форми, обвітреної швидкостями дизайнерських рішень до форми капсули або кулі, --
автомобіля, який давно чекає на тебе біля парадного, збирай речі, допивай свою каву, допалити ти вже не встигнеш,
бо ось ще тридцять хвилин, і потяг відштовхнеться від перону, набираючи швидкість, диктуючи правильну ритміку вірно обраного напрямку твоєї подорожі на заплановану для тебе зустріч, уникнути якої, - навіть не думай про це, - ти не тільки не маєш права, але й, зрештою, просто не зможеш.

2005-2007
Варшава - Єрусалим – Карміель - Цфат – Київ – Львів – Станіславів – Вроцлав - Краків