Love. html

Love.html
1.
Знаєш, я читаю твого щоденника кілька разів на день. Як добре ти пишеш, серце моє, - моє серце ледь витримує напругу, стискається і не пускає кров звичними шляхами. Важко повірити, що вирази, речення, структура днів у звичайному блозі здатна надати моєму сірому дню такого виразного, незнаного досі, дивного і прекрасного забарвлення.
Певне, що я читаю не тільки твої щоденники. Всі вони, ці блоги, на те й орієнтовані, - хтось малює свої думки та настрої у відвертій спробі позбавитись від тієї чи іншої самотності, розділити свої думки та настрої з іншими людьми, так само вкляклими у сріблястих сферах штучної самотності, залитих синюватим світлом своїх моніторів.
Ти не знаєш, чим є твої тексти для мене. Ти нічого не знаєш, і не розумієш, і не зрозумієш, ось хоча б тому, що я ніколи не коментую твоїх записів, читаючи їх в якості гості, про існування якої ти не здогадуєшся.
 Не зважаючи на те, що ми з тобою знайомі. Навіть зрідка листуємось. І навіть ніби працюємо разом над кількома проектами. Проте у всьому тому, що я могла б тобі сказати чи написати особисто, немає навіть десятої частки того, що я дійсно про тебе думаю, ані того, яким я тебе бачу, ані, зрештою, того, що я б могла тобі сказати, якби мала на це право, сили, зрештою, елементарну хоробрість.
2.
Особистісність твоїх листів, твоїх текстів, провокація дивовижної, правдивої, неіснуючої близькості.
Очевидно, твій фах змушує тебе саме так розташовувати слова, щоб виходило щось більше, ніж просто текст; щось справжнє, читання чого також нагадує кохання. Непереборного кохання, кохання, яке, відчуваючи з дитинства десь у майбутньому, живеш в очікуванні тихо і мило, а потім смутно і вперто: непереборного кохання до слів, сказаних та написаних точнісінько так, як належить.
Читаю листа, який ти надіслав за моїм проханням, листа, який містить кілька спеціальних переліків. Мені гарно від тексту, написаного тим, хто так любить повільно і довго перелічувати різноманітні стани та явища (кращі письменники з твоїх місць чинять так само).
Гарно і страшенно зимно.
Тому, що аж тепер, через якусь кількість часу, який минув з нашої останньої зустрічі, врешті зрозуміло: всі мої маневри були ні до чого: і жахлива неввічливість, і втеча, і все подібне. Не зважаючи на епізодичність нашого знайомства, яке склалось таким, як є, за досить драматичних обставин, я почуваю себе точнісінько так, як це завжди бувало при зустрічах з тобою вразливих, інфантильних, перекручених та просто відкритих всім вітрам дівчат. Ти знаєш, про що йдеться, тож не стану унаочнювати нову маячню, щоб не лякати тебе зайве.
3.
Не в тому річ, як це бувало з іншими, - хоча ти рівно публікуєш на сторінках свого публічного щоденника як чорні спостереження околиць свідомості, так і гіркі спогади про тебе всіх тих, кого ти забув і хто має змогу сказати про це щиро і талановито.
Є такі речі, розумієш, які не входять в категорію лірики, залишаючись направду глибокими почуттями. Це почуття якоїсь автохтонної породи, яке не має на меті звичайних речей, яких прагнеш звичайно від „об’єкту закоханості”: сексу, чи сім’ї, чи дітей. Почуття такої сили вимагають чогось вагомого і знакового, якось ледь не подвигу релігійного змісту (і не іронізуй, будь ласка, слобожанські жінки направду трохи маскулинисті, бачиш, я мимоволі міряю почуття категоріями, якими мислять хлопчики перехідного віку, адже будь-який подвиг - частина чоловічої природи, принаймні у міфах).
Але не про те, знову не про те, не про вчинки, які ніби мусять стати результатом роздумів чи почуттів.
Власне про почуття, пов’язані з ним рефлекси правди. Правди, яка полягає в тому, що навряд чи колись таке почуття можна полегшити чи змінити вчинками. Про найголовніше: про тебе.
4.
Твої тексти; всі твої тексти - ледь помітна зміна ракурсу бачення з поправкою на „мистецтво”. Це гірко та напрочуд тверезо усвідомлене знання: особлива прозорість повітря, профільтрованого розпливчастою і невловимою ясністю твоєї присутності, - знак того, що могло б бути, але не є вічним. Або, якщо хочеш, ця ознака закоханості, яка виринає на поверхню чомусь обов’язково поблизу від блакитної джинси твоєї сорочки, вільної біля горла, саме тоді, коли ти дивишся у вікно, говорячи про різницю західного та східного менталітетів, і ксенофобію, і інші точні, відрефлектовані, невиправні і глибоко вже мені нецікаві речі, - речі та явища, які, проте необхідні для того, щоб говорити з тобою далі.
Говорити і слухати, зачаровано дивлячись на дивний перебіг повітря в небезпечній зоні твого обличчя, особливо виразного, коли ти не дивишся на мене. Особливого, коли воно не копіює мій власний вираз, напружений і напевне дивакуватий. Особливий вираз особливого обличчя, мене несе в тавтології, бо перелік ніколи мені не давався, не маю внутрішнього спокою для справжньої епічності, так буває. Звичайно, якщо справа не в звичайному хвилюванні, ну, ти розумієш.
5.
Ти напевне рідко згадуєш про моє існування, чи зрідка доброзичливо чи іронічно пригадуєш обставини, за яких ми познайомились. Проте мене тішить кілька речей: те, що ти ніколи не знатимеш, як я до тебе ставлюсь; те, що дистанція між нами завелика, щоб доброзичливий нейтралітет колись змінився на щось інакше; те, що, думаючи про тебе, я можу писати щось відмінне від текстів на замовлення (це такий редакторський вірус, сказав ти. Додам: невиліковний).
6.
Тож я пишу тобі зрідка, переважно у справах, і телефоную здебільшого на свята або коли не маю змоги цього не робити, - що, на щастя, буває не дуже часто. У кожному разі маю надійний захист (рекламний зворот. не люблю телевізію), надійний, як Велика Китайська Стіна: можливість переказувати вітання твоїй дружині, поводити себе, як звичайна знайома, відаючи борги дистанції, повазі, різниці в статусі,  різниці у віці, всім іншим різницям та кредиторам людського спілкування. Так найпростіше сховати те, що в дійсності ніхто, а насамперед ти, не мусить знати: ти потрібен мені, я мушу чути твій голос, я мушу знати, що ти здоровий, живеш, існуєш; що ти є.
Проте і мої вітання для неї, для твоєї дружини, цілком щирі, - тому що людина, яка турбується про тебе, заслуговує на симпатію і повагу. Тож саме в цій подвійності немає протиріччя, і я певна, що ти б не засудив мене, навіть якби знав, що мною керує насправді. Хоч, можливо, бажання прикривати свої почуття будь-чим тобі могло б здатися тобі гидким, - але інакше бути не може, я так влаштована, чому, напевне, справляю враження людини напруженої і фальшивої.
7.
Є така інтонація, на яку здатні лише складно влаштовані люди. Особливої глибини і сили голос, який скидає геть машкару стереотипів спілкування, знищує на мить пози, маски та все інше. Цій інтонації властива велич, на яку взагалі побутово мало хто здатен. Хіба люди, які вміють сильно падати, однаково, чи у власних очах, чи в очах громадської думки. Люди, які здатні падати тому, що є такі висоти, які змушують чи й потребують різких контрастів.
Я чула таку інтонацію від тебе, і саме тоді мені здалося, що ти мені ніколи цього не пробачиш. Хоча, повтори ми цей діалог, я ніколи не змогла б відповісти інакше. Ця інтонація, мені здалося, є однією з найвірогідніших твоїх інтонацій, - тож я можу думати, що тоді, саме тоді я чула тебе таким, як ти є. Тоді йшлося про речі болісні і направду надто справжні, щоб вважатися лірикою.
Ти жалівся на жінку, яку кохаєш (не так важливо, чому саме ти жалівся, - тому, що я викликала у тебе достатню довіру для аж такої відвертості, чи за інших причин; ось, наприклад, тому, що не міг про це не говорити). Ти жалівся так, як це роблять звичайно ті, хто потрапив у безвихідь, - не зважаючи на різницю між тим, що можна говорити, а що зайве. Її історія у твоєму виконанні була дуже ефектною, відповідно, вражаючою. Характеристики емоцій та вчинків, які звучали тоді, могли б налякати будь-яку нормальну людину, яка тримається якнайдалі від будь-яких виявів душевної хвороби. Бо саме хвороба, спадкова психічна хвороба, на твою думку, змусила її поводитись так жорстоко щодо тебе. Тобі боліло, і все це було жахливо, тому що зарадити цьому не міг ніхто. Перше, друге, третє речення свідчили про те, як ти кохав її, і яка вона направду складна, перекручена, хвора.
- Не говори при мені так про неї, - попросила я. - Якби вона була інакша, ти б ніколи її не покохав.
Саме тут твій голос, твій вираз змінився, і я побачила те, що не забуду більше ніколи: твоє правдиве обличчя, твою сутність.
- Ти маєш рацію! - сказав ти, і твій голос гримнув з такою силою, з якою взагалі може звучати людський голос. Стіни моєї кімнати здригнулись від напруги; мені здалося, що павутиння тріщинок шахматкою розповзлося по білому екрану за твоєю спиною і враз зникло.
За мить все стало, як було. Парував чай, вогники свічок нервово колихались на підвіконні, і джойнт, кращий штучний метод абстрагування, лежав у попільничці, чекаючи на нас, котрі досягли того віку, коли абстрагуватись без сторонніх стимулів значно важче, ніж колись.
Тепер, згадуючи твій тодішній вираз обличчя, я навіть не сподіваюсь на те, що моя відвертість не причинила тобі зайвого болю. Але гармонія, чи симетрія, чи справедливість у світі, безперечно, існують (бодай щось одне): в ту ж мить я зрозуміла, що ніколи більше не буду остаточно вільна, ніколи не забуду твого голосу, - і буду змушена ховати пронизливу правду про те, що важко написати зайвий раз, серце моє, так важко, ніби не віриться, що від повторів щось у цьому найкращому з світів зміниться на краще.
8.
Все це потрібно написати, звичайно, бо інакше ніяк звільнитись від тоскного і пронизливого відчуття жахливої втрати і дивовижного щастя одночасно, - погодься, це не те поєднання емоцій, яке спричиняє внутрішню рівновагу і, зрештою, працездатність. Крім того, кілька епізодів з нашого спілкування згодом змусили мене не спати кільканадцять ночей від ірраціонального жалю, пояснити який я не в силі. Можливо, цей жаль врешті зникне, якщо переповісти їх чинники тобі, тому, хто ніколи не читатиме цього тексту.
Ось одна з цих історій. Слухай.
Напередодні нашого знайомства я втратила близьку людину. Він був значно старший від мене, - бачиш, у дівчат, яких виховували самотні матері, часто складається дружба такого ґатунку. Я дуже любила його по-своєму, поважаючи відстань між нами, але і розуміючи, що взаєморозуміння такої природи буває тільки з людьми, які влаштовані подібно. Він помер на самоті, один, у себе вдома, пообіді того дня, коли я обривала телефони, намагаючись додзвонитись до нього щодо кількох книжок, як було домовлено раніше. Очевидно, причиною його смерті був серцевий напад, але його знайшли аж через тиждень, коли встановити справжній діагноз було уже неможливо.
Протягом нашого знайомства з ним я знала, що ми маємо багато спільного, найперше - професійні інтереси та ставлення до них, та ще на додачу безліч невловимих речей, які можна було б визначити банально, як надзвичайну взаємну симпатію. Коли його не стало, я відчула себе страшенно самотньою в цьому місті, в його місті, в якому опинилась майже випадково.
Ти не міг його знати, ти ніколи в житті не бачив його і нічого про нього не чув, - врешті, це чаювання було першою нашою з тобою розмовою. Повторюю, ти нічого не знав - ні його улюблених виразів, ні його провокативної, але дуже щирої манери спілкування, ні його здатності іронізувати над всім і вся, яка посилювалась щодо людей, які йому дійсно подобались.
Наше з тобою чаювання спокійно собі тривало, джойнт лежав у попільничці, чекаючи свого часу. Скоро ми викурили його, і класична дія маріхуани дозволила розпружитись і відчути себе вільніше (що було актуально насамперед для мене, ти і так почувався цілком вільним). Саме тут почалося те, чого я не сподівалась. Але я не буду пояснювати все це дією легкого наркотику, - він звичайно поводить себе з людьми значно простіше. Розумієш, коли остання хмарка диму розтанула у повітрі і джойнт скінчився, раптово
тебе н е  с т а л о.
Переді мною сидів мій знайомий. Той, кого напередодні поховали, займав твоє крісло і говорив зі мною так, як умів тільки він. Ці інтонації неможливо переплутати ні з ким, цей вираз неможливо скопіювати. Найхарактерніші риси людини, якої більше немає, втілювались у слова, вирази обличчя, речення, які долинали до мене з крісла, де щойно був ти. Але не ти, а він звертався до мене, і в цьому звертанні було все те, що було властиво нашим стосункам: щирість; відвертість; повага; насмішкуватість; коректна, але неприхована ніжність.
Напевне, так буває з вразливими людьми, під дією засобів розширення свідомості, скажеш ти. Напевне, я перебільшую. Напевне, це була галюцинація, спровокована легким наркотиком. Щоб ти не сказав з цього приводу, мені буде нічого заперечити.
Але, згадуючи цей момент, я досі не можу позбавитись від подвійного відчуття, з яких перше - надзвичайна радість. Радість, подібна до радості від отриманого несподівано подарунку, радості від свята, якого ніхто не сподівався, якого не могло бути, - свята зустрічі з близькою людиною. Якої, проте, більше немає.
Із радістю мене водночас охопив непереборний жах. Перед таємницею смерті; перед невідомим; перед незрозумілим; і перед тобою, людиною, яка здатна на відсутність такого ґатунку. Мій друг сидів переді мною, ілюзія його присутності тривала, і я щось зрідка відповідала, тихо і обережно, так, ніби не було нічого природнішого від такої розмови.
Пізніше хтось сказав мені про те, що люди, свідомість яких потьмарена наркотичними або алкогольними засобами, або ті, хто просто позбавлений сили волі (це не про тебе, звичайно), зрідка поступаються місцем іншим сутностям. Ті займають їх тіло і розташовуються в ньому, щоб скористатись з нагоди щось сказати, відбутись, прожити кілька хвилин в іншому режимі.
Вперше в житті я бачила щось подібне. І, які б визначення не знайти цьому окультному сеансу, як не називай твою тимчасову одержимість, - враження від побаченого мені не забути.
Але ти був в нормі, і ніщо не змушувало шукати негайної допомоги кваліфікованого екзерциста. Ти сам ввічливо впустив його і тимчасово пішов собі у своїх справах, у свої гори чи міста, про які я навряд чи знатиму більше, ніж тепер, навіть якщо читатиму всі, не тільки невтаємничені твої тексти.
В заціпенінні вслухаючись у кожне слово, я відчувала, що моє розпущене волосся починає повільно рухатись, набуваючи неможливої самостійності. Це звичайно описували в горрорах з часів Гоголя, пригадала я, ось як воно буває насправді. Стежачи за свавільною поведінкою власної зачіски, я відчувала все, що може відчути будь-яка жінка, яку хтось невидимий ласкаво гладить по голові. Відчуття не зникало, волосся продовжувало злегка ворушитись, і я зрозуміла, що не можу сказати жодного слова, але маю реальний шанс вперше в житті втратити свідомість від страху.
 Очевидно, все це було легко прочитати на моєму обличчі, що ти і зробив, зненацька повернувшись до моєї кімнати. Ілюзія мусила зникнути, все повинно було знову стати, як належить, на свої місця: мертві повертались до мертвих, ти - до вечірнього чаювання.
- Що сталось? - запитав ти стривожено.
Пояснити все це було неможливо.
- Я відчуваю, як хтось гладить мене по волоссю... - сказала я.
Сказане подіяло миттєво, страх випарувався, ми знову були насамоті, якби не маленька дрібничка: зачіска продовжувала жити своїм окремим життям.
- Тобі передалося моє бажання, - посміхнувся ти, - це якраз те, що мені хотілось зробити.
Рятунок від всіх жахів на світі - ковток хорошої кави. Але приготувати її мені зась, для цього треба набути здатності рухатись.
Я обережно повернулась до вікна, біля якого сиділа, і побачила, звичайну річ, що її легко пояснює будь-який підручник фізики. Наелектризована штора у чорно-білу шахматку притягалась чистотою мого волосся, - ну, так буває із синтетичними тканинами.
Ти таки ідіотка, дівчино, подумала я. Уявляю, як ефектно ти виглядала з волоссям, приклеєним до штори, та насмерть переляканим виразом обличчя. Здебільшого всі налякані люди виглядають безпорадними і смішними.
Розмова набула іншої тональності. Ти приніс якісь фотографії та листівки, і розповідав класні історії тих часів, коли ти був іще художником, іронізував і іноді світло посміхався, вислуховуючи навзаєм мої історії і, звичайно, кепкування. Розмова поволі точилась собі далі, іноді стрімко, іноді тихо минаючи береги і затоки досить випадкового, а проте цікавого і приємного знайомства.
Жодного разу ні до, ні після цього випадку, - а я сиділа у тому привіконному кріслі щоранку протягом кількох місяців, починаючи день кавою та цигаркою, - так ось, серце моє, жодного разу ця штора більше не чіпала моєї зачіски.

9.
Контраргументи до цього „маніфесту” очевидні, і я часто їх собі нагадую, раціоналізуючи своє дивне, не виправдане ставлення до тебе. Кількість і заплутаність твоїх родинних стосунків, і твоя хвороба, і подвійність твого ставлення до людей та світу, врешті, невимовна різниця між нашими світами, характерами, мовами та світоглядами - все це змушує мене стверджувати необхідність дистанції, зафіксованої у наших з тобою стосунках. Я розумію, що подвійний хаос - мого світу і мого ставлення до тебе - навряд дасть в результаті гармонію.
Відчуття правильного вчинку звичайно приносить радість. Але зараз, коли я вкотре пишу тобі, ця радість подвійна. Її інший бік звинувачує мене в тому, що я, як завжди, перетискаю горлянку власній природі, ставлячи понад усе принципи справедливості, порядності та всього подібного. Тож як не перегравай ситуацію, хоч викресли прожитий час назад, до крапки, з якої все почалося, - і я однаково не зможу вчинити інакше. Проте це дивовижне прозоре світло, яке я маю від спілкування з тобою, розумієш, ніколи більше не даватиме мені спокою. Спокою, якого я так прагну; спокою, котрого, проте, ніколи не було забагато.
 
10.
Не чіпай мене, відійди.
Кажу, відійди від мене як-
най-
да-
лі.
Звільни мій приватний простір. Ось так.
Тепер сядь в крісло і візьми склянку з своїм мате.
Не підходь до мене, серце моє.
Мені страшно.
Мені страшно підійти до тебе впритул.
Простий погляд у твій бік, на твоє обличчя перетворюється у складну, напружену роботу.
Я не розумію, що відбувається.
Ми бачимось вдруге в житті. Але тут, тепер, за півтори години нашої розмови ти слово в слово повторив більшість моїх думок, і настроїв, і роздумів, і прикмет, і вигадок, і, зрештою, простих таємних недоліків та слабин, про які я ніколи ні з ким не розмовляла.
Я стараюсь не хвилюватись, -
не хвилюйся і ти,
кажу тобі, не хвилюйся,
навіть якщо я також випадково сказала більше, ніж могла знати,
спробуй не хвилюватись, якщо це дзеркало працює також і у зворотньому напрямку.
Але прошу тебе, - будь ласка, не йди.
Наша розмова скоро скотиться до першої ночі, 
І вже зараз я відчуваю шкірою,
яка раптом стала зовсім чужою, як на початку страшного грипу, -
не йди,
пустка на твоєму місці буде нестерпною, і тепер відсутності твоєї мені вже просто не витримати.
Прошу тебе, не йди. Будь зі мною, але не торкайся мене,
Будь зі мною, продовжуй говорити - і не йди, не їдь,
не залишай мене більше одну,
я просто не зможу витримати твоєї відсутності.

11.
До чого тут нещастя? Закоханість стає нещастям для мене, мій світ не витримує сильних емоцій і падає, розбиваючись на гострі друзки, і чим сильніше почуття, тим гірше я себе почуваю, тим швидше намагаюсь стримати весь цей, позбавлений будь-якої естетики, струс, від якого я кам’янію і поводжу себе напружено і неприродно.
 Саме тому я приречена тікати від складних почуттів, або сильних переживань, від інтенсивного, в уявленні багатьох справжнього, нормального життя, - тому що те, що інші викликають в собі силоміць, або вишукують в оточуючих, є моєю постійною власністю, від якої я б радо здихалась, якби знала, як. Цей вогонь живе в мені і постійно шукає собі виходу, підпалюючи мене зсередини.
Приятелька питала мене про тебе: „Що ти збираєшся з ним робити? Навіщо він тобі?”
Я могла відповісти трьома словами і ледь посміхнутись, але мовчала, щоб не множити зайвих слів, за якими цього разу ховались чудернацькі химери, здатні налякати кого завгодно.
Серце моє, якби ти знав, яким я тебе бачу, як я добре відчуваю тебе, що я думаю щодо твоїх текстів. Якби ти знав, як я кохаю їх, якби ти знав, - але іноді думаю, що ти знаєш, саме тому відповідаєш мені на листи якось особливо, дуже глибоко, дуже щиро, дуже туманно і дуже рідко.

12.
Мені наснилось нещодавно, що ти подарував мені іграшковий маленький автобус, червоний з жовтим, з дверцятами, які вільно відчинялись і зачинялись. Здається, його можна було навіть носити на шиї на зразок прикраси. Дядько Фрейд напевне не розгубився б, але психоаналіз йде спати, річ не в ньому. Справа в одному реченні з твого блогу, реченні, в якому автобус зупинявся на випадковій ранковій зупинці. Це було написано так ясно, правдиво і точно, так чітко, так прозоро, це можна було порівняти тільки з тією ясною мінливістю, якої набуває повітря поблизу твого обличчя. Це було написано так, як ніхто ніколи не писав про такі речі, як вмієш писати тільки ти.
Прочитавши це речення, я закрила твою інтернет-сторінку, відчувши приреченість і полегкість одразу. Я кохаю цю людину, подумала я, за це єдине речення, і цього не змінити ніколи, нічим, на за що, навіть якщо ми ніколи більше не побачимось, не розумію, за що і чому я така щаслива. Але було б добре зразу лягти, жаль, що я живу далеко від цієї Інтернет-зали, жаль, що я не вдома - лягти, накритись ковдрою і випити чаю з малиною, бо негайно тут ось, в місті, у мене різко підскочила температура (я ж казав, редакторський вірус, скажеш ти, і мені знову буде складно не погодитись).
Тоді я захворіла і кілька днів не виходила з дому, тиняючись між сном та дійсністю, і саме тоді той яскравий транспорт вперше в’їхав в мої сни. Напевне щоб забрати мене кудись далі, думалось уві сні, в бік сходу сонця, яке якраз починало заливати зелене поле, сліпучо зелене, на тлі якого жовтий з червоним виглядали особливо яскраво. Темний натовп на зупинці закривав тебе від мене, серед невиразних тіней з’являлась і зникала блакитна пляма джинсової краватки, але так краще, думала я, так значно краще, і я не буду змушена дивитись на тебе зблизька, ніхто не знатиме в обличчя моєї слабкості, і, якщо я не залишусь тут, на цій ранковій зупинці, назавжди, то знайду собі місце якнайдалі від тебе, на найдальшому сидінні, в тіні, але ти і так навряд чи мене впізнаєш, тож хвилюватись марно, головне вчасно сфотографувати зелений, жовтий, червоний, або принаймні не дивуватись тому, що забути цей пейзаж мені несила.

13.
Але тоді мене тіпало, і трусились руки, і я не мала жодного уявлення, що зробити, щоб не чекати на твого дзвоника, приїзду, новини від тебе, що зробити, щоб не кинутись тобі назустріч, в твоє місто, щоб пересвідчитись, що з тобою все гаразд, що ти є, існуєш, живий.
Тоді я розуміла, що в цей період можу собі уявити, чи захотіти по-справжньому - тільки одного: бути з тобою поряд, щоб ти ніколи не був один, а отже, не мав більше нападів тієї хвороби, - бути поряд з тобою зараз, і потім, і завжди, можливо, не дуже розуміючи тебе, але з однією-єдиною метою: кохати тебе і піклуватись про тебе так, щоб ти був щасливий і спокійний.
Певне, що колеги багато говорили про тебе. Непересічність ситуації та особистості, страшенний жаль від того, що ти поїхав, співчуття і спроба аналізу заплутаної ситуації викликали безліч версій, пояснень та коментарів.
Добре, говорила я, що твої особисті історії пов’язані з твоїми ровесницями, жінками, значно старшими од мене, - значить, ти не користуєшся перевагами власної популярності, обов’язкових для людини публічної, а отже, маєш смак. Добре, що у тебе є не тільки доросла, але й маленька дитина, - дуже пізня дитина, яка направду може зробити тебе щасливим самим фактом свого існування. Жаль, що так заплутано і складно розвиваються твої стосунки з оточуючими. Як добре, невимовно добре ти пишеш, - говорила, говорила, говорила я, думаючи одноманітно: добре, що ти є. Як добре, що ти є. Г-споди, дякую Тобі за те, що він є. Я не зіпсую, не заплутаю, не викривлю іще більше твої складності своєю присутністю, але можу радіти тому, що ти є. Навіть якщо все інше просто виключено.

14.
Лікар колись сказав мені: ви не маєте психопатії. Ви маєте тільки складний характер.
Перечитую написане і думаю, що маю все-таки психопатію. Ми бачились з тобою лише кілька разів, пили чай, мате і каву, їли якісь канапки и гуляли вулицями гарного міста. Ми не були коханцями, не стали друзями чи чимось більшим од випадкових знайомих. Я не маю підстав думати про тебе в таких інтонаціях. Я накручую себе, згадуючи про тебе. Напевне накручую, авжеж.
Асоціативний ряд, який належить тобі, складається з кількох кадрів, які авангардним колажем випливають з небуття: виразний профіль під рудуватим волоссям, схильним до німбоподібності у сонячному світлі; очі кольору камінців у холодній воді; прозора, розмальована різнокольоровими крапками кістка, яка випадає на „пощастить”, яку я встигла тобі подарувати наостанок; чорна пластмасова конячка, яка виписує кола на картонці привокзального бідака; потяг, який от-от забере тебе від мене до іншого, до мого улюбленого міста; спалах фотоапарату на твоєму трохи глузливому, але відкритому, майже щасливому обличчі; вродливих птахів на алеї, які замислено дивляться на мене, коли я розмовляю з тобою по мобільному, щоб заспокоїтись і знати, що з тобою там, у твоїй країні, все гаразд, бо поряд дружина, і комп’ютер, і твої друзі.

15.
Тоді, за вечірнім чаюванням на порозі чергового нападу твоєї хвороби, про який я не здогадувалась (трішки більше уваги до тебе, трішки більше тонкості, відсутність звиклого хаосу в почуттях та думках, і я б напевне здогадалась, що тобі погрожує, - чи я зможу колись пробачити собі все це? Навряд), ти говорив про все потрошку, безумовно точно вгадуючи деякі мої звички, риси, думки, безумовно, властиві таким як я. Це дивувало і бентежило, а отже, потребувало уточнень.
- Ти багато зустрічав дівчат мого типу? - спитала я.
- Просто я давно живу на світі, - сказав ти, як завжди, перебільшуючи значення власного віку. Але вік тут ні до чого, серце моє, справа в природній здатності бачити та чути людей такими, як вони є. Можливо, це також ознака твого фаху, який точно і вірно обрав тебе сам. Можливо, це і є те, завдяки чому я плутаю закоханість в твою манеру жити або у твій власний стиль із коханням до тебе особисто. Що ж, напевне, коли ця плутанина розв’яжеться, я буду зовсім інакшою, і тоді йтиметься про наступне життя, якого зараз не уявити.

16.
Зустрічаючись, люди розвертають одне одного обличчям до себе, роблять так, щоб їм світила саме та частина особистості співрозмовника, яка їм більше до вподоби. Тобі подобалось, щоб я була така, якою мусить бути талановита людина: весела, безпосередня, легковажна; легка. Мені дуже приємно згадувати ці твої спроби, - ти побачив те, що напевне було властиво мені від природи, складало мою сутність. Страшенно жаль, що я давно не така, жаль, що не можу бути такою завжди.

17.
Ми побачились вперше там, де збирались всі наші колеги. Ти сидів на підвіконні і на когось чекав. Я скінчила свої справи, і прямувала з важким наплічником до виходу. Ми про щось заговорили, і сказане було цікавим; а отже, розмову варто було продовжити. Тож скоро ми опинились надворі, де мені сяйнула щаслива думка вручити наплічник тобі (все-таки ти значно вищий і вочевидь сильніший за мене). Вага цього предмету була вражаючою навіть за обставин твого зросту, і ти здивовано спитав:
- Що ти в ньому носиш?
Я перелічила:
- Художні альбоми; ксерокопії; диски; блокнот; мобілку; дрібнички; і мої старі черевички.
 - Навіщо тобі художні альбоми? - спитав ти. Що характерно, старі черевички тебе абсолютно не здивували. А дарма: саме цього ранку я купила нові, в яких і йшла поряд з тобою весняною вулицею, що давало підстави для особливо приємного настрою. Я пояснила альбоми, але це була нудна для тебе тема, тож її швидко змінила інша, значно цікавіша, щось про Кортасара, та сучасну літературу, та все подібне.
Далі ми купували мате, і вибирали чай, і пили каву в кав’ярні з поганою репутацією, і договорились нарешті до того, що я ледь не спізнилась на зустріч із своїм професором.
- Легковажна особа! - сказав ти, і я подумала, що вперше чую цю неприємну характеристику, сказану з таким несамовитим задоволенням.
Ну, щось на зразок, подумала я і сіла не в той автобус, остаточно спізнюючись на зустріч.
Але ми встигли домовитись пити мате якось днями.
 З тобою дуже легко спілкуватись. Розумієш, з тобою так легко, що найпохмуріші, найсерйозніші особи в світлі твоєї легкості набувають тієї ж якості, направду їм зовсім не властивої. Може, і це є причиною того, що мені зараз здається справжнім почуттям, - прагнення легкості як вияву свободи, потяг до світла, головний вияв якого якимось дивним чином пов’язаний в моїй уяві з освітленим підвіконням, закутим в джинсу струнким силуетом, зосередженим профілем на тлі весняної вулиці, переповненої голубами та друзками світла у маленьких віконечках старовинних будинків.

18.
Те, що я дізналась про тебе згодом, - жахливі обставини нового нападу, який спричинив твій раптовий від’їзд, - не найкращим чином характеризувало насамперед твоїх друзів, про деяких з яких я і досі невисокої думки.
Знаючи, що мій друг лежить закритий зсередини в готельнім покої і, можливо, помирає, я б в останню чергу подумала про те, про що подумав хтось з них. За таких обставин можна безболісно робити все: ламати замки та двері, лізти в покій через вікно, виливати в обличчя відрами холодну воду, навіть, якщо потребують обставини, влаштовувати пожежу, - словом, приводити людину до тями будь-якими дозволеними чи забороненими методами.
Але не варто брати телефонну слухавку і жалітись на тебе адміністрації готелю, як вчинив хтось із них.
Добре, що я не знаю імені цього генію високого психологізму. Дуже добре насамперед для нього, хоча я певна, що з часом і це обов’язково з’ясується.
Якщо ж і ні, то однаково за цей вчинок його автору буде щедро віддячено; такі речі не з тих, що легко даруються долею.
Ти видужав вдома і згодом приїздив ще кілька разів. Ми коротко бачились десь у місті, про щось говорили (саме тоді було проголошено наявність редакторського вірусу, який, бачиш, дійсно існує), десь блукали. Згодом ти сідав в червоний з жовтим автобус і зникав з широких проспектів, а я залишалась одна посеред чужого міста, жалкуючи, що не існує послуги поводирів по виклику. Тоді мені здавалось, що потрапити додому не легше, ніж опинитись на планеті з сусідньої сонячної системи.
Слід було уникати тебе, і я бувала всюди, де тільки можна було, щоб не шукати тебе, не чекати на твій позачерговий телефонний дзвоник. Але люди дратували мене, я їх не розуміла, до всього якась масна прозора плівка закривала від мене ясний весняний день, запахи і кольори оточуючого світу. Схоже, приблизно так і сходять з глузду, думала я, і купувала все підряд у крамничках, вузьких провулках, на широких площах: ручки, листівки, різнокольорові штучки, усілякі дрібнички і дурниці, найбільшою з яких була чергова пара черевичків, яких я і так мала забагато.
Врешті, саме дурниці єдині часто поєднують нас з оточуючим світом, коли все інше остаточно втрачає сенс.

19.
Певно, що ця історія чимось вразила також і тебе, - інакше звідки б взятись потім відповідному малюнку у твоєму щоденнику? Не знаю і навряд знатиму, що ти думаєш з цього приводу, але нагадаю її обставини, щоб позбавитись від ваги пронизливого кігтистого спогаду.
В той день тобі слід було встигти на потяг, ти їхав на конференцію в іншому місті, яке я колись любила понад усе. Ми швидко прямували вулицею, сонце заливало чисті асфальти істеричною радістю квітневого ранку, і говорити було ніколи. Площа, на якій ми опинились, вилискувала весняними кольорами, на тлі яких височів готовий до відкриття бронзовий пам’ятник, накритий чорним шовком. Вітер радів нагоді і прикрашав простір чорним вітрилом, і, чорт, як завжди, мій фотоапарат лежав вдома саме тоді, коли був мені по-справжньому потрібен.
 Ти був роздратований, бо всю ніч не спав, спілкуючись з колегами, які святкували твій приїзд, тож уважно розглядав чорні шовкові бульбашки на тлі аж надто яскравого дню з виразом іронічним і похмурим.
Відчуття близької неприємності раптово стисло серце, але я мала напад безсоння, і перебільшена мінливість настрою не була чимось дивовижним. Проте неприємність все-таки чекала на мене неподалік, на розі центральних вулиць. Буваючи тут приблизно двічі на день, я ніколи раніше не бачила тут його.
Навколішки на землі сидів старий бідак, перед яким лежав брунатний від природи та грязюки картонний ящик з-під продуктів. На поверхні нехитрої споруди чорна пластмасова конячка бігала по колу, прив’язана до маленького стовпчика, закріпленого в центрі картонної площинки. Чувся характерний звук ритмічних дотиків пластмаси до картону, сонце вилискувало на чорній синтетиці, конячка накручувала кола, посміхаючись грубо намальованими єдиною білою рискою зубами, приреченими на придуркувату посмішку.
Це була найогидніша іграшка, яку мені коли-небудь доводилось бачити.
Здалося, що чорна пластмасова потвора на батарейках - це символ моїх вчинків, думок, потворна візуалізація безвиході, від якої я намагаюсь врятуватись все життя.
Я обережно подивилась на тебе, сподіваючись, що ти не помітив мого спотвореного жахом обличчя. Ти дивився кудись вбік; я зітхнула з полегшенням. Як виявилося, це була помилка.
- Гарна конячка, - сказав ти. - Треба і собі колись таку купити...
Тепер я знаю, як почуваються люди, які випадково опиняються в натовпі абсолютно голі.
- Я б ніколи не купила таку річ. - сказала я. (Зачекай трішки, ще кілька слів, потім пауза, і стриптиз почуттів врешті скінчиться, ти прийдеш до тями, спокійно радив хтось, хто намагався запобігти остаточного струсу).
- Чому? - спитав ти. (Тобі кінець, дівчино, викручуйся, як хочеш - знущався внутрішній голос, який завжди не від того, щоб сказати щось гидюче).
- Тому що я, дивлячись на це, я завжди б думала, що це я!
Здається, останні слова зірвались на крик, - якщо уявити, що люди можуть кричати пошепки. (Молодець: тепер він точно знатиме, що має справу з психопаткою. Може, ти тепер нарешті запам’ятаєш, що нормальні люди сплять вночі також і для того, щоб вдень реагувати на дійсність адекватно, - просичало і зникло десь в глибині).
Господи, ніколи більше не дивитимусь на іграшкових тварин. Треба пригадати, як це - читати на ходу, або придбати сонцезахисні окуляри.
 За мить „гарна конячка” і все з нею пов’язане було позаду, ми давно стояли на зупинці, чекаючи привокзального автобусу, надійного міського транспорту, прив’язаного до визначеного на табличці графіку руху. Якщо подивитись на місто з висоти, напевне побачиш, що шлях автобусу також утворює коло, пунктирне коло з рисками жовто-червоних смужечок, подумала я, аж ось наш автобус приїхав і зупинився поряд з нами, гостинно відкриваючи двері, хвилина в хвилину згідно графіку руху міського транспорту.
Ми влаштувались на передньому сидінні, і я почала розповідати тобі сюжет якогось милого, майже кітчового мальованого фільму, поступово заспокоюючись від перебігу простого сюжету. Недовіра на твоєму обличчі трохи пом’якшилася, - всю дорогу ти мав страшенно зосереджений, майже строгий, ледь не роздратований вираз обличчя. Врешті ти встиг на потяг, і мені вдалося, здається, попрощатись з тобою як належить. Ти перевірив квитки і увійшов до вагону, а мені залишилось доволі складне завдання: не розревтись посеред перону.
Не варто так дивитись на цей потяг, ніби він твій особистий ворог, - думала я, коли ти зник в тамбурі. - Ти не дуже потрібна тому, хто зараз поїде. Він дорослий і має, окрім популярності в своїх колах, безліч клопотів, в усякому разі не менше від твоїх, і сім’ю, і кількох дітей.
Чи ти сподіваєшся спростити йому життя, до сліз лякаючись пластмасових іграшок, які продаються на вулиці?
Згодом малюнок маршруту тієї конячки прикрасив кілька сторінок твого блогу. Цікаво знати, про що ти думав, коли це малював.

20.
Ти повертався, ми бачились я коридорах, але щось з цією цирковою конячкою зіпсувалось остаточно. Я була ледь в силі приховувати весь цей безпідставний, і, напевне, досить смішний стан, тож я залишалась у своїй кімнаті зовсім одна, і слухала здебільшого блюзи, і читала якусь своєрідну, місцями ідіотську, проте страшенно модну прозу епатажного, різновидого англійця з гіпертрофованою фантазією. На робочому столі мого комп’ютера лежала географічні мапа із твоїм містом в лівому нижньому кутку, твої фото було віддано в фотоательє, і Лі Хукер зміняв Каунта Бейсі, щоб потім поступитись місцем найсвітлішому в світі цигану Рейнхарду. Все це разом з візитами та дзвониками друзів тримало на поверхні, тому що погані новини з дому були вагомою причиною для якісної депресії.
Ми не встигли попрощатись, коли ти поїхав додому. В той час, - так мені потім сказали ті, хто це бачив, - коли ти стукав в двері мого помешкання, я швидко йшла в бік парку, намагаючись переконати себе в тому, що ні за що не плакатиму, тим більше на вулиці, триматиму себе в руках, більше ніколи не дозволю вигадкам брати верх над заплутаною дійсністю, яка вимагає тим більше уваги, чим менше про неї дбаєш.
Раптом за моєю спиною почулося скрипіння коліс, гостра репліка водія; я озирнулась. Поряд з тротуаром, на білій смузі переходу, лежали рештки сірого голуба, щойно роздавленого колесами червоного форду.
Ти не встигла попрощатись, і тепер він вже поїхав. Ймовірно, ви більше ніколи не побачитесь, - раптом подумала я. Дякувати богу, що ніхто не бачив мене цієї миті, бо не так вже й приємно бачити людину, яка раптово зрозуміла, що тепер їй направду більше нічого втрачати.

21.
Зненацька ожив телефон; приятелька повідомила мені про те, що філіжанка з гарячою кавою чекає на мене на столику в кав’ярні за рогом ось уже кілька хвилин і вже, напевне, трохи охолола, - а отже, мені варто поспішати. 
Кава, як компас, завжди нагадує мені справжні обриси дійсності, тож цього разу мені не погрожувала перспектива заблукати в величезному парку, переповненому птахами і дітьми, рудими білками, скульптурами і кав’ярнями, у парку, розташованому в місті, з якого ти щойно поїхав.

22.
За кілька днів я побачила твої фото, зроблені одним з твоїх колег. На мене дивилась зосереджена, серйозна, спокійна, розумна людина, яка чітко знала різницю між надуманим та справжнім. Вираз обличчя, ніби силоміць позбавленого зайвої лірики, був майже трагічним, проте тверда риска стиснутих вуст гостро заперечувала будь-який натяк на співчуття. Характерний вираз його обличчя, сказав автор фотографії, уважно дивлячись на мене.
Зрідка я порівнюю ці портрети з тими фото, які вдалося зробити мені. Очевидно, в той момент ти був не схожий на себе: такої щирої, теплої посмішки, від якої обличчя отримує несподівані рефлекси якогось глибинного світла, я не бачила ніде, ніколи, ні у кого, ні за яких обставин.

23.
Мені бракує світла, якщо ти розумієш, про що я, - світла в стосунках, виразах, ставленнях, світла у світі. Світла, яке б існувало поза межами тих конструкцій, які я можу зробити самостійно. «Прихисток дальній праці й чистих втіх», спокій посмертного життя булгаковського Майстра, - спокій, спокій і тиша, які я приблизно знаю в обличчя, ототожнюючи чи з смертю, чи з справжнім коханням, - словом, як все занадто чисте, з чимось нежиттєздатним, - такі речі притягують мене з гіпнотичною силою. Ідеї чистої дружби, і справжнього кохання, яке переживає своїх медіумів, і відданості, яка переживає всі непорозуміння, складності і несправедливості на світі, - все це не є пустим звуком, швидше глибоко прихованою мелодією, якій я завдячую життям.

24.
Можливо, це все тільки мрія про транс, прагнення анабіозу, сну, від того, що ніяк не дам ради власним заплутаним стосункам з оточуючим світом. Жодні спроби, навіть самогубство, ніц не змінять, тож я і не рипаюсь, не лізу поперед батька в пекло, тихо вслухаючись в ритми безпідставного блюзу любові до ідеї кохання, дружби, чистоти та інших подібних речей.
Хто б мені пояснив, яким чином ця архаїчна мелодія потрапила в резонанс з твоїми текстами та візіями, гострими, епатажними, адекватними і напрочуд точними в діагностиці дійсності.

25.
Згодом ми іноді листувались. Спершу, під тиском тривоги за тебе, твій стан, твоє здоров’я, я писала перекручені, істеричні листи, які напевне здавались тобі не дуже розумними, якими вони, зрештою, і не були.
Потім я змусила себе заспокоїтись, що було не так важко, - адже власне спроби заспокоїтись і є насправді моїм справжнім фахом, - це було неважко, але потребувало часу. Друзі не залишали мене, улюблена робота тішила, і Каунт Бейсі додавав світлих акварелей у темний, дощовий травень.
Я читала твори деяких твоїх друзів, і, на жаль, вони мені не подобались. Від професійних і пружних текстів іноді тхнуло фашизмом. На щастя, не йшлося про глибину переконань: просто у цих творах конструювалась дійсність, необхідна поколінню, позбавленому ідеалів, вищих од рекламних. В якості рішення проблеми поєднання естетики та сили ці тексти все-таки були здебільшого штампами, що свідчить, на мою думку, про неперебірливість, властиву нормальній попсі. Коли я висловилась з цього приводу, ти, здається, образився, наступила пауза, а потім почалися зовсім інші історії. Я шукала роботу, знаходила і знову втрачала її, і часу не було ні на що взагалі. Після складних днів я засинала, знаючи, що мені снитимуться рідні місця і люди, яких я не згадаю зранку, навряд побачу в дійсності, з якими я, можливо, взагалі не знайома.

26.
Зрозумій мене правильно: я не маю на меті роздратувати тебе, людину, якій напевне неприємно згадувати обставини нашого знайомства, чи увійти в твоє коло, чи стати якоюсь більш вагомою часткою твого життя, ніж була досі. Якби ти кохав мене, я б напевне хотіла піклуватись про тебе, і завжди, кожну хвилину свого життя бути поряд з тобою. Але уявити це собі так само важко, як уявити перетворення закоханості в книгу у сімейні стосунки з реальною, живою, справжньою людиною.
Зрозумій мене правильно, серце моє, якщо це взагалі можливо (бо я не завжди сама себе розумію) - побудоване на незначних реальних подіях, власне, з нічого, твоє світло сповнює моє життя особливою красою і силою, про існування яких я встигла забути останнім часом.
Тож хоча б заради того, щоб впізнати в обличчя це світло, яким тремтливо осяяне моє дитинство та деякі моменти загалом досить темної юності, варто було підбирати акорди безпідставності, тихо перелічувати прикмети твоєї присутності, про яку ти нічого не знатимеш, розповідати ці історії тобі, тому, хто ніколи їх не читатиме.
Тому що тільки так я можу надійно захиститись від зграї ірраціональних страхіть, які іноді і досі терзають мене, позбавляючи сну та спокою, - водночас оберігаючи тебе від купи складностей, з який найперша - неправильні висновки.
  Чи варто було чекати стільки часу і тільки тепер, коли проминуло кілька років, піднімати ці тіні забутих снів на поверхню, пронизану крижаним повітрям особливо жорстокої зими? Вони, ці сни, ні про що мене не питають, навідуючись самостійно до жорсткого, вимушеного спокою, який скоро закінчиться новими пригодами будь-де і за будь-яких нових, непередбачуваних обставин.
Неможливо оцінити ситуацію зсередини. Перебуваючи там, в тому місті, яке так неприродно виглядало за твоєї відсутності, я не так багато розуміла з того, що коїлося довкола, як, врешті, і в моїй власній знесиленій внутрішніми конфліктами свідомості. Мій проект котився до кінця, і останні тижні праці були особливо напруженими, - виявилось, що часу у мене навіть менше, ніж передбачалося, значно менше, тому що я мушу їхати на конгрес до Єрусалиму, і близько місяця працювати в його архівах, і читати доповідь на всесвітньому конгресі у секції «мистецтво», доповіді, до якої я не була готова. Тож я хвилювалась і перечитувала свої тексти, і бувала в парках, і на виставах, і торкалась на вулицях до неслухняного тепла різнокольорових диких котів, і пила чай з сусідкою, і щось комусь говорила, - але десь далеко хтось холодно, коротко коментував: однаково тобі хочеться, щоб всі тебе облишили, бо все зайве, все неправильно, все несуттєво, не так, а як саме має бути – ти не скажеш, бо не знаєш сама, проте задовольнити цю жагу нічим, ніяк, тож краще мовчати і робити свою роботу, добре робити, зосереджено, уважно і вправно. Зрештою, маючи перед собою візуальні матеріали, значно простіше зачинити двері своєї кімнати зсередини, на два оберти, міцно і надовго, виходити тільки за цигарками і зрідка до парку, імпровізувати картинками і складати тексти до них так, щоб ніхто не побачив, як тобі направду порожньо, моторошно, нецікаво у цьому прозорому, блакитному, ясному місті.
 
27.
Тоді я відчувала безнадійну зайвість всього на світі, крім спокійних, як кітчові листівки, панорам вечірнього парку, освітленого круглими ліхтариками в руках кам’яних сатирів.
Проте незустріч з тобою була значно кращою за нервову напругу, обов’язковий струс, неодмінні в твоїй присутності, тож вулиці і площі схвалювали цю своєрідну самотність, в якій було повно людей, телефонограм, птахів та електронних листів, не кажучи про квитки до кількох міст одразу, які лежали на моїй книжковій полиці поряд з твоєю листівкою та купкою паперового мотлоху.
Концепція абсолютного спокою була практично довершеною, і не останнім чинником її цілісності було те, що я ніколи не писала твого імені в рядку пошукової системи. Це було б зайвою надмірністю в світі обмежень, які єдині рятували мене від незрозумілого, проте цілком виразного розпачу.
Зрештою, через півроку, коли хворобливість почуттів набула врешті певної стабільності, я за один вечір прочитала всі твої твори, викладені і Інтернеті, і зраділа тому,  що не зробила цього тоді, влітку, одразу по твоєму від’їзду. Щоб було б, якби це сталось тоді, неможливо уявити: адже не існує більшого жаху, ніж крижаний холод зустрічі із своїм власним двійником. Думаю, що, прочитані невчасно, ці тексти напевне могли б зробити мене остаточно, невиліковно хворою. Справа в тому, що в усіх твоїх творах, в кожному тексті твого блогу  було розкидано листочки з моїми портретами.
Я перечитувала і не вірила, знову перечитувала і переконувалась в тому, що ти влучно, детально, вправно описував мене, моє життя, мої сни, мої страхи, зрештою, мій характер задовго до нашого знайомства; я прожила в дійсності більшість того, що ти малював у тексті в якості  літературної вигадки. Навіть ім’я, використане тобою для твоєї головної героїні, завжди було моїм улюбленим іменем. Цим іменем я користувалась у власних Інтернет-ніках, а також комп’ютерних іграшках, починаючи з різнокольорових шахових покрокових стратегій, які колись так мені подобались. 
Без обмежень не буває мистецтва, сказав хтось з сучасників; і, знаєш, такі речі розумієш у двох випадках: інтуїтивно або запізно. Яке щастя, що ти не читатимеш мого листа, серце моє, і не маєш жодного шансу образитись, чи здивуватись, чи пояснити мені, яким чином літературна дійсність різниться від об’єктивної.
Яке щастя, що ти не маєш шансів пояснити мені все, що я прекрасно розумію з дитинства, що нагадую собі, вчитуючись в рядки твоєї прози, прозорої і чистої, як дощове літо крізь чисту шибку у далекому місті, де тепер немає не тільки нас, у місті блакитних небес великої відсутності.

28.
 Ще трішки, кілька рядків, кілька речень, кільканадцять справ, днів, років, десятків років, - і це, як і все інше, не буде важити так багато. Втратить значення те, що більшість моїх друзів здебільшого живуть за кордоном, тому я бачу їх виключно у текстовому форматі. Не болітиме те, що я втратила роботу за фахом, а отже, почуваюсь досить самотньою в місті, яке мушу вважати своїм тільки тому, що тут народилась і виросла. Певне, що і це минеться, інакше бути не може, і я рідко, набагато рідше згадуватиму тебе і все те, що з тобою пов’язано. Жодної трагедії, жодної істерики, жодних посилених емоцій, нічого, щоб стало на заваді нормальному, нормальному, дорослому, врівноваженому життю. Можливо, якщо ми взагалі будемо спілкуватись, я перестану отримувати короткочасні напади високої температури після кожної нашої розмови.
Навіть за умов абсолютної взаємної ізоляції, різниці існувань, відстані, яка розляглась між нами, і наповнення всього того, що наповнює звичайно життя двох дорослих людей, - це можна було б назвати кількома термінами, кожен з яких вичерпно пояснив би наші стосунки з точки зору психоаналізу, чи лірики, чи адекватності об’єктивній дійсності, тощо.
Але, знаєш, серце моє, я не потребую цих визначень, читаючи твої нотатки щодня, щоранку, пам’ятаючи їх кращі рядки завжди і всюди.
 І саме тому я трішки щасливіша, ніж була б, якби тебе не зустріла.
 
2005-2007
Варшава - Єрусалим – Карміель - Цфат – Київ – Львів – Станіславів – Вроцлав - Краків