Стихотворения, которые не вошли в книгу

Околиці наслідків   
   

 
1.
начерно
Коли твій плеєр вимкнеться посеред вулиці, - зламався?  
Йтимеш поволі далі, 
                очі додолу,
         Неіснуючий меломан,
 Травестійний звук у виставі міста
Повного брязкотів, дряпів, дзеньків
Кавалків роз’юшеного асфальту.
 
2.
Сон під час лекції  
І годинник, як плеєр, зупиниться рівно в шість.
Знову ти вдома, де замість вікон слюда.
Побачиш у дзеркалі, - це таки мало зміст,
Всі ці дороги, вигадки, мертва, жива вода.
 
Так ти із вітром нарівно, ніби стяг корабля,
Той, що із боком і долею,
сяючими з небес.   
Так ти кудись біжиш 
            і кричиш, звичайно Ось же, дивіться! 
             Врешті, God таки bless!  

І саме тут, на рівні ночі по вінця дня,
В цей-таки зимний, вщерть переламний момент
Врешті тобі лусне на швах броня,
І сльози твої чужі питимуть, як абсент,   
 
Тут, - але ні, зараз хочу сказати ще, -
Та прокидаюсь з горем, із тютюном.  
Я не пам’ятаю, якого кольору те плече,  
Крилам якого однаково, Крит тут або Содом.
 
3.
Тихо і порожньо. Ніч переверне стяг
З синього на зелений, кольору напівсну.
Серце, бідне, старається битися до пуття,
Двері не відчиняються;
                                   чути чужу луну.    
 
Серце моє перекочується тут із кутка в куток,
Очі напружено дивляться в темну ніч,
Так, ніби замість крові хтось потрапляє в крок
Всіх аритмічних рим, перевернутих зусібіч.
 

4.  
Йдеш в Академію.
Вітер куйовдить звуки,
Запахи вулиць, що пам’ятають травень,
Липень, інші кути і відмінки року,
Інші прикраси,
інші пости кав’ярень.
 
Тут, коли тобі раптом стане на думці слово
Точкою зору, вписаною в цензуру,
Слово, яке вчепилось у власне коло,
Те, яке вимовиш в розпачі або здуру, --
 
Доснігове понадхмар’я раптом прорве труба,  
Ляскіт фасадів, фіранок стягнеться догори,
Ти озирнешся, дощ замість тебе плаче, хіба
Тільки дощ від звуків про „врешті”, „живи”, „помри”.
 

5.
стилізація
Серце виштовхує сльози, змушує кров
Переливатись в очі, кришталь, абсент.
Іншого кольору ці сподівання знов,
Інші маршрути наших старих комет.   
 
Те, що пишу тобі, тут поринає в сон.
Те, що пишу, маститиме Агасфер
Тінню на хліб, сторожко, осторонь
Тихо шукаючи вечір, вечерю, мир.
 
6. триптих 1.1.
1.
І тобі саме так, як було б, 
Ніби ти мусиш бути отут завжди, - 
В місті, повному попелу, повені, 
                    полум’яних вогких вогнів, 
Переповненому, як автосалон дачника,
Рослинами,
                 різними домашніми лахами,
Зрештою, паростками троянд.
 
І тобі саме так тепер, ніби тебе ув’язнено   
В цьому місті ситого птаства, 
Місті - мереживі 
                      комп’ютерних магазинів
місті старих телефонів, музейної побутової техніки
Ніби ти муситимеш блукати вічно 
У розмаїтті слів,
Іншомовних снів, 
Іноземних ритмів,

Зустрічаючи в них то вбрані у тлін манекени,
То лагідні вирази студентів і наречених,
То беззахисні анемічні лиця хворих на вигадку Дауна
Думку про те, що всі, хто відмінні від нас, 
Невиліковно хворі тільки на цю відмінність.
 
2.
Так, блукаючи містом, бачиш,
Що колір ранку більше не квітне
Сузір’ями опадає з неба додолу,
Безпорадно борсаючись
У сірих, кольору попільниці,
тугих калюжах.
 
Озираючись на виразки благодаті
У м’яких блискучих зіницях 
Пасажирів та водіїв автобусів і трамваїв
Всього іншого міського транспорту, 
               На вогонь в очах роверистів,
 
Ти розбризкуєш воду, 
біжучи калюжами 
Зимної зливи   
Обіймаючи вітер напередодні 
Кожного потягу з твого дому,
Простягаючи руки до спин і потилиць, 
Затягнутих в сіро-зелене, 
Кидаючи машиністам
Монети на щастя, 
На радість, 
На легкість у подорожі додому.  
 
3.
все, щоб згодом писати 
стримано і погідно:
Дякую за поштовку,
Цей потяг на ній несамовито гарний.  
Я тут абсолютно щасливий,
Але сумую за домом, звичайно.
( . ..... ....), звісно.  
Тримайся, побачимося улітку.
Зрештою, звідси до тебе – тільки доба
У синьому автобусному салоні,
А потяги, як і раніше, відштовхуючи перони,  
Прямують на три сторони світу,   
Наглухо оминаючи тільки одну, четверту,
Ту, де плямує мапу маленьке 
Коло нашого міста.
 
7.
Коштовності тиші на місці відсутності світла
Легені прокурені синіх кав’ярень, їдалень -
Куди ти тепер? Ось додому ти щойно добігла,
Палярня балконна вітає надуманий травень.

Біжиш від кохання до потягів в інші країни,
Від смерті, печалі, від власного шалу та зброї
Скидаєш у мушлю всі мапи, гранати і міни,
Згортаєш своїх прапорів конопляні сувої.

Десь гори існують, які ти колись малювала
Де квіти и трави приховують начерки листя
В якому давно намальовано ваші вокзали,
Повітряні смуги, міста, а також передмістя.   
 
8.  стилізація

Хмари твоїх химер
Зникли в дальній імлі
Десь розчинились їх
обриси легкі, злі.

Бійся, чекай вороття -
Вилито переляк.
Знову тихе життя
Яблука має смак.

Та горобина ніч,
Верески всіх потвор -
Стогін знайомий чийсь,
Дружня ворожа кров.

Палим цигарку вдвох,
Вечір, лаштунки мрій.
Тихо, бо поряд Бог,
Так, ніби вбито змій. 
 
9.
Як би нам не було, я б і далі, як зараз, писала
У нікуди листи, ілюстровані запахом ночі.
Оксамитна, маленька, прокурена джазова зала
Прихистила усіх, хто додому верта неохоче.

Коливаються вогники, схвалені рештою блюзу,
Навіваючи марення кращих рядків Фітцджеральда.
Забираємо одяг, виходимо з нашого ТЮЗу.
Вечір грається в ніч, і посріблено тьмяні асфальти.
 
10.
Шепіт осоння
Зграй голосів далеких
На підвіконні
Сонячний промінь
Мов погляд лелеки

Надвечір не дише
Зачудувавшись тінню
День – то колишнє,
Вечір – майбутнє.
Є лиш проміння.
 
11.
Мистецтво говорити не про те,
Уміння виростити радість замість болю.
На світі все воістину просте, -
І все на світі вимагає волі.
 
12. 
Очевидно, закоханість зменшує значення слів.
Я в дорозі постійно, я вдома у будь-якій ніші:
Тепер розумію освічення милої тиші,
Що швидко і ніжно припинить твій жалісний спів.

В дорозі і досі, та, милий, прихистку нема,
По колах кружляю у пошуках слави чи смерті.
Повз рейки трамвайні, тримаючись нитки безсмертя
Кохання крокує, щоб вічно боялась пітьма.

13.
Перевертаєш перстень в інший бік
І бачиш у вікно правдивий замок.
Твій світ згубився - чи навмисне зник
А ти в горах. Один. І в серці - амок.

Та пристрасть - не маліє, не росте.
Не просить ні отрути, ані срібла.
На світі все воістину просте,
І все на світі вимагає світла.

14. Вербна неділя

На думку не спадає жодна річ,
Що вичерпно пояснювала б ніч,
Доріжку у воді, хвилясті верби
Прогулянку з відчаєм пліч-о-пліч.

На думку не спадає те, чому,
Наскільки часу обмаль; обгорнув
Недільний вечір смуток величавий
В якому птаха думає: пливу

Не знаю, хто ми, звідки і куди.
Не знаю, чи далеко й довго йти
Щоб врешті привітатися за руку
Коли насправді вічно поруч ти.

Але насправді жодних слів нема
Щоб сумнівів розсипалася тьма
Сьогодні ніч, чи варто говорити?
Лише ти є, коли мене нема.

15.
Про вірне кохання Овідій закінчив сторінку
І сонечко камнем завмерло на лезі травини
Нарешті здійснилось, я бачу правдиву зупинку
На довгім шляху, між полів, на чужій полонині.

Чи важко зізнатись, що те перетворення буде
Полегкістю тілу, тому що душа не вмирає?
І важко, прокинувшись, встати, щоб чистити зуби
Бо ранком здається, що зовсім нас в світі немає.

16.
Це майже робота - не думати різні дурниці.
Це дійсно натхнення - у місті ранковому кава
Самотньо іду перехрестям нової столиці
І сонце постійно від мене знаходиться справа

Тут справи такі, що і весело, і не до сміху.
Тут день велетенський стискається в жменю хвилини, - 
Не бачу сьогодні ніякого в світі огріху.
Реальність, як є, подібна до серця людини.

17. 
Я не знаю, як зветься все те, що тебе так тривожить.
Я не знаю, хто ми, хто нам дружній, а надто ворожий.
Я не знаю, навіщо скінчилося сонячне літо
І кому з нас тепер вічне світло до вечора світить.

Кожна правда від правди різниться, як сон від осоння
Кожні мука і жаль, кожен день в результаті безсоння
Кожен біль і цнота, пропиячені вщент перспективи -
Все відносність часів, все умовність: мовчання і сили.

Ми перейдем, підем, ми минаємо кожну хвилину, 
Ми вікуємо вік, ми чекаємо тиждень спочину.
Тільки в юності ти знаєш те, що на старість згадаєш:
Нас нема взагалі. Але роль свою знаєш і граєш.

18.
Ти колись обминеш, наче спогад, стареньку обгортку
Від фільму про те, що і з нами також відбулося.
Бажання навічно залишити хвилю коротку
Згортає у кільця на фото коротке волосся.

Та фотоальбомів сторінки старішають з нами
Бо жовкне папір, і зникають із іменем люди
Ми схожі на сни, ми живем, власне, тихими снами
І саме тому я вже знаю, що саме тут буде.

19.   
 Я хочу світла. Відкриваю вікна
Птахів удосвіта прошу піти на волю.
Дивлюся, як вітрила надимають
Маленькі з башти білі чоловічки
І відпливають геть, за горизонт
Їх кораблі, чиї блискучі боки
І затишно, і важко пінять хвилю.

Вони за горизонтом, вдома я.

Та відтепер недовго вже чекати
Коли мій корабель підійме хвилю
Вітрилами подякувавши Богу
За сонячний, прекрасний тихий ранок.
А доти вишиваю золоті
Хвилясті квіти на зеленім полі
І не хвилююсь, бо нема коли.

Адже невдовзі тут мене не буде.

20. За мотивами Джоан Байез

Золоту маячню накладаю на очі і брови
Пилом сонця обвожу твої обважнілі повіки
Ти однаково спиш, наче чуєш мою колискову
І у тебе вві сні мерехтять помаранчові ріки

Спи, хороший, засни, бо співаю я ніжно и тихо
Бачу очі твої в кожній ночі і в кожному ранку
Все тебе обмине, і не станеться жодного лиха -
Пил півоній моїх вже розсипано, бачиш, на ганку.

Моє золото щире співає і міниться світло
І обличчя твоє заспокоєне посмішку будить
Наше місто тепер світить здалеку перлами й сріблом
Відтепер назавжди все найкраще задумане буде.

   
21. Вечірній мате

Варшава без тебе - як посмішка світу чужому;   
Як довга і зайва нудна урочиста промова.
Ночами не сплю, роздивляючись обриси втоми,
Шукаю лиш вірного, влучного, милого слова:
 
Зустрінемось, певне, у сні чи на вуличках Львова,
В кав’ярні, в редакції, у жовтім трамваї, у парку. 
Я дуже зрадію, до зустрічі вщент не готова,
І знов закохаюсь у чисту і лагідну згадку.

22.
У жовтій кімнаті, із скривленим сонцем лицем
Випалюю котру цигарку. Чекаю на літо.
Тебе тут немає, і казку з трагічним кінцем
Тепер не звікую, бо справу нарешті закрито.

Так порожньо, Б-же, так, ніби нас в світі нема.
Так пусто і тихо у жовтогарячій кімнаті.
Чекаючи літа, відчую, як суне зима,
Зима, що стирає ознаки освіти і статі.

Квадратики світла розгаяли квітень, і що ж, -
Встелили, вквітчали мишасту, та чисту підлогу.
Палярня у САПі. Весна. „Ty uzhe ne prijdesh”.
Скляна попільничка святкує мою перемогу.

23. 
Таємний і затишний світ вдалині пропадає,
За клопотів морем і вуликом звучних дрібничок.
Двоїться буття, перспективи сувій розгортає, - 
І жодна із згадок нікуди нікого не кличе. 

Кохання моє, ти розсипалось вчора у зливу, -   
І вже не болить і не дуже зворушує правда:
Доріжки мишкують в обіймах майданів грайливо
Зовсім безвідносно до слова „навіки”. Чи „зрада”.

Не те щоб усе розгубилось по потягах Польщі, -
Та що не кажи, як не клич повернутись додому, - 
Ти дбаєш тепер про одруження, діток і гроші,
А я безпритульна. І вдало приховую втому.

24. 
На дим чи на сон ти мене перетворюєш, наче
Немає інакшого методу скласти: „привіт,
Так жаль, що далеко ти... Cправи нормально неначе,
Вже ніби і сплю, і з грошима ок, і все інше як слід,
 
Та жаль непомірний труїть мою каву вечірню,
Приходить, проходить, рядками у вечір впліта:
Так, знаєш, усе це заплутано, дивно, манірно.
Так, ніби ми разом прожили сумирні літа,

І ніби набридло старе золотаве знайомство,
І ніби старіють каблучки, катма сподівань...”
На дим чи на тінь ти мене перетворюєш, сонце.
На погляд убік, де немає обридлих питань.    
 

25.  стилізація
Хмари твоїх химер
Зникли в дальній імлі
Десь розчинились їх
обриси легкі, злі.

Бійся, чекай вороття -
Вилито переляк.
Знову тихе життя
Яблука має смак.

Та горобина ніч,
Верески всіх потвор -
Стогін знайомий чийсь,
Дружня ворожа кров.

Палим цигарку вдвох,
Вечір, лаштунки мрій.
Тихо, бо поряд Бог,
Так, ніби вбито змій. 
 
26. Площа усіх богів (триптих 1.2.)
1.
Всі ці історії, воля моїх застав,
Гори моїх Карпат і кохання трав, -
Весь цей абсурд, - все це суттєво, рав,
В пошуках всього, що ти забув, та знав.

Якось з усім цим треба навчитись бути,
З днями, ночами, вулицями без Тебе.
Знаєш, напевне, існує якась потреба
Тільки в звертанні, саме в шляху до неба.

2.
Хлюпає носом кров випадкових надій.
Строгий пияк мовить мені: відійди.
Я розумію, це щось із царства дій,
Царства, де мусиш бути, кудись іти.

Дерев’яніє, - ні, не від цього, - кров.
Що не кажи, щастя – в Галичині:
Тут, коли ти бачиш бажання знов,
Голос небесний каже і «так», і «ні».

3.
Власне, і зраду не зараз назву, - пробач, -
Чимось таким, що перевершило б сніг.
З цим просто треба вчитись іти на плач.
Так, щоб від втоми не відчувати ніг.

Зимно і людно, - розпочались свята.
Днями мовчу, більше не хочу слів.
Мапа мого міста зовсім проста:
Свято відсутності; Площа усіх богів.
 
27.
Ти дивну самотність залишив у спадок мені
Я більше ніколи ніде не буваю сама,
Я більше не бачу страшних зачарованих снів,
А також і снів про повтори потвор зокрема.

Ти дивну самотність залишив, коли ти пішов
Деінде шукати, чим спрагу знешкодити слів.
І в домі твоєму без тебе зимує любов,
Вбираючись в книги, у листя, у квіти листів.

Ця дивна самотність як дерево в небо росте
Просторо, похмуро і сіро у жовтім раю.
Це щастя, яке ти залишив, настільки ж просте,
Як серце присутності, вписане в долю твою.
 
28. 
манірно і ніжно сновида-бідак при вокзалі
посміхається снам, де святкують свою незалежність
Собаки і леви, будинки і роки хирляві;
Де маклер танцює попри будь-яку обережність

Біда розсипається, бачить старенький пияк
Вогнями і квітами місто прикрасить тюрму.
І ангел небесний трубить візерунки ознак,
Щоб смерть відлетіла,
щоб потяг наснився йому.

Манірно і ніжно заснув на вокзалі бідак,
І смерть не підійде, бо голуби викрили хліб.
І маклерське танго триває, триває навспак,
І сиве волосся виразно складається в німб.
 
29.
Так особисто, ніби нема мереж
Телефонічних, снів і розмов у сні,
Я розумію, - щастя не має меж,
Правда нарешті розцілувала дні.

Так особисто площі ростуть в весну,
Сипле униз пелюстки своїх листів
Березень, тихо закоханий у красу,
І розтанцьований сміхом колишніх дів.

Знаєш, уже не важить, хто кому хто,
Що говорив, навіть, - пробач, - писав.
Вже конвоїри сплять у чужих пальто,
Зброю, кордони спалено;
 
30. Мрійник
Філіжанку береш обережно, немов немовля,
Стиха промовляючи: день на осоння пішов,
І більше не крутиться перед очима земля,
І все зрозуміло з основою першооснов.

Знімаючи шкіру снігів, зазирає в вікно
Зима першокласна, - ч/б, шістдесяті роки.
Ці підсумки – лихо: де хліб, там, звичайно, вино,
Де шкіри немає, там не бракуватиме слів.

Беззахисний, ніжний, сидиш на осонні надій,
Чекаєш на Того, Хто міг би вважатися Ним.
І так тобі затишно, так безпорадно завжди, -

Бо вії твої вже потоплено в полоні мрій,
Дивацьких і тихих, убраних в туман або дим,
Прозорих і чистих,
ясних і прозорих, як ти.

31.      
І це знову - весна? Безсумнівно, коханий, звичайно.      
Заціловано липи осонням усміхненим насмерть. 
Розгортається березень ніжно, незвично, охайно
І монетками з профілем кесаря всипано паперть. 

Так, це знову весна! 
                          Роверисти сьогодні крилаті 
Розлітають голуби, вщерть переповнені сміхом.
І слова незручні, 
                        і слова, як завжди, кострубаті,  
І прикметники створено для унаочненя лиха. 

Це, коханий, весна, 
                                            це весна осяйних роверистів, 
І червоних, як лихо, та тихих голубок жертовних. 
Ми блукаємо вкотре своїм зацілованим містом, 
Де оголено все, що узимку на березень хворе. 
 
32.  Нещасливо закохана, навіжена (диптих 1.1.)
1.
Думка про тебе - це просто погана звичка,
Це - як вставати пізно або пропускати зустріч.
Країна вузькими мостами перегортає річки,
Білі звуки розпуки з духом твоїм пліч-о-пліч.

Простір не імовірний перемагає кордони,
Я підміняю номер,
я набираю інший -
Думка про тебе важить, як золота корона,
Чия вага витискає серце у непотрібні вірші.

Чуєш, більше не буде жодної заборони:
Більше ніщо не вадить сонній суцільній долі:
Я витинаю з мапи митниці і кордони,
Так, щоб думка про тебе вічно тривала - далі!

Перегортаю сторінку,
дивлюся повз дах будинку,
ти тепер ніби вдома,
все тепер буде добре.

2.
Звідкись я знала, що ти сьогодні в дорозі.
Простір небесний краяв світло у книжці в тексти.
Ті, що шукали правди, перепочили в Бозі,
І на пошуки світла хтось переправив вектор.

Так, ніби відпочинок має значення, милий, -
Я вишиваю гладдю, та всюди виходить хрестик.
Дай тобі Б-же того, що називають "сили":
Щоб найголовніше - слово - втримати і донести.

 
33. Природа творчості

Погасити світло
може будь яка невихована дитина,
вже не кажучи про електриків,
імпульсивних чи істеричних жінок,
людей, помножених
на ігри і перебільшення
власних і запозичених
інтелектуальних конструкцій.

Бути богом, коханий, -
бути ніде
повз холод
видобувати світло
в темряві
із нічого
думкою
про
людину.
Те саме - бути письменником.
 
34. Андрій Рубльов (Ностальгія за фільмом Тарковського)

Що я мушу робити, - всі мої лики схожі на Тебе.
Що я шукатиму в праці, окрім Твого цілунку.
Ти і Твій голос, більше мені вже нічого не треба,
Більше нічого, Б-же, окрім Твого малюнку..

Як я можу зарадити, Б-же, своєму коханню,
Від якого мені немає жодного порятунку?
Знаєш, кожен мій образ звучатиме як востаннє,
Поки я не знайду свого шляху у Твоїм керунку.

Б-же мій, Б-же, всім цим життям, що Тобі завдячив,
Йду навпростець, і все моє – образи, руки, храми, -
Ніби не є моїм, ніби я тінь, неначе
Вся ця душа б’ється серцем прямо у Твої брами.

Б-же, літо коротке, північ морозить фарби.
Зранку на трави зелені впав іній срібною млою.
Я цього ранку ніби щось після сну і знав би, -
Але пам’ятаю тільки - поговори зі мною
 
35.
Я не знаю, чи варто сьогодні писати про це.
Мій прокурений квітень на квіти не висипав сніг.
Супермаркети сиплють в мій муніципальний барліг
Всі часописи з написом «Часу не личить лице»

Перехожі тут гарні, погода нічого також.
Ніби гроші з’явились, не так все і скрутно тепер
Та вночі хтось приходить і сипле у сни – "подорож-
Ні втомились, та жоден із них не помер"

Прокидаюсь, читаю новини френд-стрічки ЖЖ,
Де розкидано правду, мистецтво, цікавості, бруд.
Всі новини яскраво-типові, як твір Фаберже.
Я іду на роботу. Мене розважає мій труд.

Мабуть, таки не варто це писати.
навчитись бути значить: поспішати.
      
36. Рай пересувних театрів

Нічого в цьому дивного нема
Прозорий вечір дихає цнотливо
і виліплено світлом теплі гриви
коней і масок картуші слова

Будинки для химер іще пусті
та сонячно у довгих коридорах
тут вечорами зорі непрості
мережать небо оклики докори

і так спокійно, так просторо тут
у Місті, Що Складається З Театрів,
як ніби дійсно пройдено цей путь
зазначений на старовинній карті

І всім вам врешті можна відпочити, -
Офелії, Тетяни, Маргарити.

37. Подорожі Марі (цикл 1.1.)


Маша
1.
Це ніби не я; це не моє ім’я
Видряпано цвяхами,
Виписано по всіх усюдах, -
На парканах брудних,
Поряд із матюками,
Кольоровим графіті і трафаретами,
Енергійними лозунгами
І патріотичними закликами.

Ніби не я, хтось замість мене іде
Березневою вулицею просто назустріч сонцю,
Повз білі і жовті недопалки у брунатних калюжах,
Обминаючи необережно
різний брудний непотріб,
розсипаний на осонні.

2.
Втомлено йду, вулиця вщерть пуста,
Порожньо, холодно, сонячно навесні.
Врешті забрала птахів моїх висота,
Вислови риб твоїх влито в ріки пісні

Знаєш, - ти ж не сліпий, озирнись, дивись, -
Все, що колись сказано, он летить,
Всі наші вислови втілюються колись.
Поряд із серцем тихо скрутилась мить.

3.
Твій захисник не допоможе, - ні.
Ось, під парканом – чи мій портрет, чи труп.
Так негативом падає тінь птахів
На перезрілу землю, весняний бруд.

Бачиш, мої слова розлетілись вщерть,
Хмарками голубів, вкляклими в висоті.
Вже не боюся навіть думок про смерть,
Навіть вони нині зовсім прості.

38. Марія
Все, що всі ми говоримо,
завжди використовується проти нас,
Метафори перетворюються на віруси
відправляються із позначкою три-ікс
в керунку "тому подібне"
Випотрошені, заморожені в зимовому просторі тексту,
і так далі,
до самого горизонту,
ти ж і так сам усе знаєш,
Нащо витрачати слова, зайве засмічувати сріблясту тишу.
Поки я тут оплакую всі непотрібні рими,
В просторому залі очікувань південно-східної залізниці
Сп’янілі бездомні гатять одне одного віниками,
Щось переможно кричать високими голосами,
Поламаними
знищеними нервами і надлишком алкоголю,
Дванадцятирічні шльондри, старі подорожні, діти
Дивлячись на гладіаторів ночі,
На матадорів, що б’ються в ім’я свободи,
Плачуть або мовчать,
смиренно, понуро, як завжди о цій годині,
ближче до п’ятої ранку.

Речі у камерах схову
Перемовляються на полицях,
Німими знаками, поцілунками тиші,
Позиченими у очікування закоханих.
Потяг до Києва буде тут за добу,
До Станіславова – десь за сорок хвилин.
Правда в мистецтві, - вдало змовчати по тому, як найголовніше
Сказано чисто і влучно,
Чесно, -
І не обов’язково тобою.

39. Марі
1.
Виходиш на вулицю, бачиш – уже запізно
Бігти у справах, телефонувати, про щось домовлятись,
власне, взагалі поспішати
Ти знову нікуди не встигла, Марі
І яка, зрештою, різниця, що ти робила, -
слухала до останнього
Хрипкуваті пісні у вінілових старовинних
Особливо якісних записах

Чи танцювала насамоті
у пропиленому осонні вишневої з жовтим
Просторої орендованої за безцінь кімнатки
У серці блакитного міста.

Поспішати запізно, Марі,
Ти виходиш на вулицю і бачиш – дійсно, весна,
Час випускати на волю ровер,
Летіти назустріч квітню
Розсипаючи бризками намистини снів
Хмарки білих птахів
Несказанними реченнями салютувати тиші,
Розтинаючи ровером весняні вулиці по вертикалі навпіл

2.
Вітер плутає плани, карти, пасма волосся,
Бачиш, сонце розсипалось Сіною,
Вулицями, проспектами холодним золотом березня
Сонячним пилом подій, написаних саме про тебе,
Про тебе, Марі, і про решту таких, як ти,
Кав’ярні і ресторації пропонують
Перепочинок у пошуку рішення старої проблеми
Обрання нового напрямку дороги до річки
Де можна сидіти на узбережжі,
Пускати камінчики, читати,
Зрештою, навіть плакати
Саме тут
на замаскованій кущами
дерев’яній червоній лавці
Тебе взагалі нізвідки не видно
Тут ніхто ніколи не побачить твого приниження.

3.
Марі, ти ніколи нікому не скажеш правди про те, як там було насправді.
Ти, як і я, знаєш, - срібна риба правди занадто маленька, надто слизька,
її неможливо впіймати,
Як не під силу спіймати іскристі кристали ранку
сфотографувати гострий, прикметний блиск
світла на європакетах вікон новобудов
Неможливо унаочнити власну самотність
Маленької людини, загубленої серед хмарочосів
Пилинки у сонячному промінні,
Вихлюпнутому на брунатний стіл,
у самісіньку синю чашку з ранковою першою кавою,
в білі відблиски молока у філіжанці поряд,
Світла, вилитого неповторимим обличчям ранку
У твоєму домі
Твоєму місті
Весни, що наступила ось щойно,
Слід у слід за передчасною чужою зимою.


40. Міріам

1.
Знаєш, коли у оливкового дерева
Від старості
залишається тільки кора,
вона продовжує плодоносити.
Пульс життя б’ється в кількох міліметрах того,
що колись називалось «стовбуром».
Намистини оливок натомість ніколи не падають в землю,
Чіпко чіпляючись за впаяні в порцеляново-синє небо чорні обриси гілок.
Олія, плоди, тінь у спекотний день,
Зрештою, схованка втомленим подорожнім –
Користь оливкових гілок
В історії сучасної промисловості,
Вже не кажучи про культуру,
Важко переоцінити.

2.
Тут, на шляху з пустелі до аеропорту,
Згадуючи туристів, випадкових і ні перехожих,
Воїнів і студентів,
Тих, хто приїхав віддати данину всьому,
чому було варто її віддати -
Поодиноким горам, які оточили Цфат,
Галанським висотам,
Канні і Капернауму,
Галілейському морю,
Мертвому морю,
Червоному морю,
Лев’ячому серцю Єрусалиму, -
Я розумію, що насправді всі ці мої екскурсії
Не так вже й багато важать.
Зрештою, все це можна спокійно прочитати у різних книгах,
Листівках,
А також туристичних путівниках.

3.
Тому тут, відпочиваючи після своєї пустелі, -
Житла верблюдів і бедуїнів,
Оселі згублених душ, несказаних слів,
Численних снів жертв світових терактів,
речень незапланованих дітей,
свідомо реалізованих не-зустрічей,
А також всіх інших подорожніх ночі,
зігрітих в просторих шатрах надзвичайно міцною кавою, -
Кавою, завдяки помолу якої колись давно було винайдено барабани, -
Саме тут, притулившись щокою до стін особистої,
Приватної,
Нічиєї вуличної
оливкової кімнати
Я дивлюсь на квітневе сонце,
Яке котиться вогненними колісницями з розкритих долонь Гіват Рам
Вниз, до наростів солі в твердому склепінні через силу солоного моря,
і думаю: знаєш, особливо приємно саме тут,
У спеку, на довгій на півдорозі до аеропорту,
Переповненого маленькими літаками,
Згадувати все те, що я не стала тобі писати.
Згадувати все не сказане,
Розуміючи,
що правду ніколи не скажеш саме так, як потрібно,
наші слова ув’язнено в тілах риб,
в гранатових зіницях птахів,
Правда не належить нам,
Правда належить голубам, - сірим, білим,
які, лаштуючи гнізда своїм сім’ям,
щовечора гортають листочки з проханнями,
листи побажань, знаки оклику вдячності,
Затиснені у щілинах каміння Стіни Плачу,
Стіни Надії,
врешті, всіх інших стін
Кімнати Вічного Сподівання.

41. коли мені починає здаватись,
що життя порожнє, 
і все пусте,
що кохання дійсно не існує,
День починає сіріти і поволі гасне,
Не встигаючи як слід розпочатись.
Голодні голуби блукають бруківками міста,
Засипані попелом
поміж порожньою тарою.
Брудний і понурий громадський транспорт
Суне в нікуди, щораз потрапляючи в пробки.
Люди негарні, і їх голоси ненависно різкі,
ніби крики сірих ворон, 
хворих на страх.
В такі дні найстрашніше те,
Що це, здається, триватиме вічно: 
Суєта примітивності, 
тлум об’єктів 
Об’єктивної дійсності,
Зважених на безміні безнадії.
Але, знаєш, у такі дні варто чекати:
Матимеш знак, що дна досягнуто,
І більше падати нікуди.
Тоді раптовий рух вітру підхоплює
Білу серветку і несе, як квітку, назустріч
білому янголу, закам’янілому в еркері
київського будинку.
Кондуктор раптово всміхається
і дивиться мені в очі 
із посмішкою Гермеса.
Старі чоловік і жінка,
Які йдуть повз всіх нас у своїх справах,
Тримаються за руки так міцно,
Як потопаючі за тонку линву,
Кинуту Господом з недосяжно далекого берега.
.. тоді мені врешті пора виходити.
Світло з’являється спершу у металі калюж,
Потім у вікнах, 
які пережили свій модерн, 
А потім у твоїй посмішці.
І мені більше нічого не здається.
Принаймні, нічого зайвого. 

42.  Рецепт щастя
Це усе, розумієш, не дуже нагадує ритм.
Жовтий порох кульбаб осідає в квітневе тепло
Я працюю, читаю, балакаю Б-г знає з ким,
У кав’ярнях пишу тобі щось про весняне вино

Зрозумій мене правильно, - праця все ж змінює нас,
Як спокута гріхів виникає на денці розмов. 
Ти зі мною завжди? Я з тобою завжди, - повсякчас, -
Чи кульбабові соки весни потрапляють у кров? 
 
Я зателефоную, і, звісно, приїду колись,
Та спокійно чекатиму твого навзаєм дзвінка.   
Молить місто просторе, - зажди, озирнись, роздивитись, -
Помилкова свобода строката і дуже легка.

Пропорції квіток безпомилкові: 
Кульбабове вино тепер готове.

2005-2007
Варшава - Єрусалим – Карміель - Цфат – Київ – Львів – Станіславів – Вроцлав - Краків