Вона розмовляла з котами

    Ще було не надто пізно. Десь десята година вечора. Я вийшла на двір у легкій піжамі, накинувши на себе пухове пальто, аби мати не кричала на мене, і стала під дверима.
    Тиша. Спокій. Так дивно. Вже майже ніч. Треба лягати спати. Мати кличе. А я стою тут з тобою та нічого не можу з собою вдіяти. Ніч. Холод. А хоча? Та що ж то за холод, коли він так гріє груди? Чи холод це? О, як же незрівнянна ця зимова ніч! Вже, мабуть, сотнями майстрів вона була описана. Але, ні! Ні! Всі ми все одно бачимо її по-своєму. І для кожного з нас вона по-своєму дивна. Хм, знаєш, у вас тут, здається, навіть зорі не такі як у нас. А хоча, чому не такі? Такі ж самі, тільки… А щоб я знала! Гарно у вас тут. Таке враження, що час можна зупинити. А може і справді… Вуглику, ти як гадаєш? – і я обернулась до чорного, як смола кота, який сидів на підвіконні ще не добудованої частини хазяйського дому. Він поглянув на мене своїми розумними спокійними очима та, наче, позіхнув. Було не дуже темно, але в мене перед очима було все трохи розпливчате, ніж вдень. Переді мною сиділа витончена чорна пляма з великими жовтими очима. Художник, здавалося, забув намалювати цій плямі рот, ніс. Мабуть, ліг спати, так і залишивши одні тільки очі. Я знов обернулась до неба, сірого, але не пильного неба. Це небо гріло своїм сірим кольором. Я вийшла на середину двору, розкинула руки в різні сторони та впустила в себе цей дивний гарячий холод! Він увійшов у мене і я схрестила руки на грудях, наче просячи його не виходити звідти, залишитись у моєму серці безкінечною Силою. Я посміхнулась. І мені, чомусь, раптом так захотілось впасти на землю, втратити свідомість… Я прокинулась вже у ліжку. Так сильно я хотіла опинитись за часом, що навіть вже не пам’ятала як прийшла, роздяглася та лягла спати.
    Зранку я сиділа за столом з мамою та своєю подругою Тонею. Раптом відчинили двері і вбігли двоє Тониних котів, Вуглик та Кузя. О, як же вони були на нас схожі. Кузя на Тоню, а Вуглик на мене. У Кузі були такі ж вічно ображені насуплені сірі бровки, як у Тоні. А Вуглик… У Вуглика погляд був такий холодний, розміряний, але добрий. Як у мене. Як у мене…
    Тоня їла швидко, тому й першою встала і пішла кормити, голодного з ночі, Кузю. А Вуглик сидів біля моїх ніг та кожного разу, як я давала йому шматочок м’яса, клав передні лапи мені на ноги, впиваючись в них загостреними кігтями. Він навіть м’ясо їв так, як я, жуючи, ковтаючи його так швидко, наче боячись, що… ні! Не відберуть! Він вмів себе захистити. Але він боявся втратити хоча б краплю отої Сили, яку давало йому це м’ясо. І він, здавалось, завжди був голодним. Як я… Йому завжди не вистачало їжі, як мені знань, пізнання чогось нового, у собі, у світі. Але для цього завжди потрібна Сила. А Сила, як для нього, так і для мене, крилась у м’ясі, хлібі, теплих руках, холодному повітрі, відчутті свободи…
- Дивно. А ти хоча б розумієш, що таке свобода? – питала я кота, сидячи на кріслі і тримаючи його на своїх колінах. Але що він міг відповісти. Він тільки дивився на мене цим, так схожим на мій, розуміючим поглядом та мовчав. – Мабуть так. – говорила я за нього. – А в вас тут така гарна зима! Такий сніг! Ти не був там, але я хочу розповісти тобі, поділитись з тобою, як там гарно… у Ворохті. Знаєш, ми каталися там, у лісі. Втомлювались, падали, знову вставали, знову з’їжджали вниз, знов підіймались вверх! Нас знімав на камеру Петро. І знаєш, така Сила! Така Сила крилася у цьому лісі, у цьому сірому зимовому небі над нашою головою, що я кричала: «Знімай! Знімай це небо! Яке ж воно прекрасне!» Розуміли вони мене чи ні, але вони за моїм проханням теж казали: «Дякую!» кожній смереці, кожному пневі, віточці, стовбуру, на який натикалися, з’їжджаючи та падаючи на білий та м’який, як бабусина перина, сніг. І я, сміючись, та дякуючи цьому лісові, лежала на цьому снігу, дивилася у це небо, та наповнювалась! Наповнювалась тою Силою! О це є Свобода, братику! Це є незалежність від часу, обставин, подій, які відбуваються в цей момент у цілому, великому, людському світі! Ні! Коли ти бачиш лише ліс та небо, коли ти відчуваєш всім нутром цю природу, тебе ніщо не може турбувати! Духи лісу б не дозволили…
    Кіт вже спав, коли я закінчила свою полум’яну розповідь. Я посміхнулась та теж закрила очі. Але Вуглик не спав, як я думала, він лише лежав з закритими очима, раз у раз тяжко позіхаючи. Мабуть, він все розумів, і щось там думав собі у своїй котячій голівочці. Але ці думки, нажаль, не дійшли до мене…