Казка про розумну Сову та гарну пораду

Сталося це в одному великому казковому лісі.
Прийшли якось звірі до старої Сови за порадою.
- Допоможи, - кажуть, - усезнаюча Сово! Проблема в нас. Жили ми колись у лісі в мирі та злагоді. А зараз тільки ій робимо, що лаємось. А гірше за всіх Вовк. Зовсім озвірів! З'їсти всіх погрожує!
- Зовсім озвірів, кажете?! З'їсти погрожує?! Лаєтесь?! Немає миру та злагоди?! – перепитала стара Сова. – Це погано! Позабули, мабуть, дорогенькі, про те, без чого миру та злагоди не буває.
- Позабули, тітко Сово! Самі знаємо, що погано, – зніяковіли звірі. – А от, як подолати це «погано», не знаємо.
- Добре, - каже звірям Сова, - спробую вам допомогти. – Є тут у мене одна книга, називається «Книга гарних порад». Думаю, треба в неї запитати. Може, яка з її порад і вам знадобиться.
- Запитай, запитай, тітко Сово, як нам мир у наш ліс повернути! – зраділи звірі.
Узяла стара Сова «Книгу гарних порад», погортала…почитала… та й каже:
- Знайшла я, отже, друзі, відповідь на ваше питання. Тож, слухайте. Виявляється, щоб повернути в ліс мир та злагоду, вам необхідно кожному піти зараз до своєї домівки, взяти там: борошна, молока, дріжджів, олії… Та принести все це на галявину. А вже на галявині - замісити тісто й спекти пирога.
- І це все? - розгубилися звірі. - А ми думали...
- Ні не все, - перервала їх Сова, - Маєте запам’ятати ще одну умову – пиріг повинні пекти всі, без винятку. А щоб він смачніший вийшов, кожен має підійти до цієї справи з любов'ю. Зрозуміло?
- Зрозуміло! Усе зрозуміло! – закричали хором звірі. – Спасибі тобі, тітко Сово!
Не гаючи часу, побігли звірі на галявину пиріг пекти. Хто піч кладе, хто борошно та олію несе… І так усе в них добре й дружньо виходить!
Пекли, без малого, день. Кожен старався, як міг, віддаючи пирогові все своє вміння та любов.
А коли гігантський пиріг був, нарешті, готовий, несподівано з’явився Вовк.
- Що пиріг спекли?! – заричав він грізно. – Добре... Скуштуємо! Та спочатку не завадило б мені чогось суттєвого з'їсти. Двійко зайчат, чи, може...
Після цих слів усіх звірів із галявини, як вітром, здуло.
- Пиріг так пиріг. Теж непогано, – промурмотав Вовк, залишившись наодинці з пирогом. - А з тими зайцями я й пізніше розберуся! – рикнув він услід утікачам
За півгодини від величезного пирога нічого не зосталося.
Сірий розбійник задоволено поляскав себе по череву, облизнувся та розцвів у широкій посмішці.
- Гей, звірятка! Зайці, білки, поросятка! - несподіванно гукнув він. - Де ви?! Виходьте! За пиріг дякувати буду!
Звірі, що ховалися за деревами й кущами, здивовано перезирнулися. Таким Вовка ще ніхто ніколи не бачив.
- Ну, добре, добре, - вів далі Вовк. – Не ображайтесь. Визнаю, погарячкував. Вибачте сірого. Ви навіть не уявляєте, як я вас зараз усіх люблю!
- І нічого дивного! - пролунав із дупла величезного дуба голос старої Сови. – Адже пиріг, що ти, сірий, щойно з'їв, особливий. Виходить, що надто багато любові та старання звірі в нього вклали, якщо навіть на такого розбійника, як ти, їх добрість подіяла.

Так у казковий ліс знову повернулися мир та злагода. А звірі згадали те, без чого, як миру, так і злагоди, не буває.
І це, звичайно, ж була ЛЮБОВ!