Смерть чи Безсмертя

ПЕРЕДМОВА

За сутністю природи своєї людині не властиво існувати бездумно, як траві в полі. З давніх-давен прагнула вона осягнути сенс буття, усвідомити своє місце в світі, свою цінність, свою смертність і безсмертя...
В житті кожного рано чи пізно настає пора, коли він задається питанням про конечність свого індивідуального існування. „Людина –  єдина жива істота, яка знає, що її очікує смерть, - відзначав  англійський фізик і астроном Вільям Хокінг, -  і, при цьому,  єдина, котра сумнівається в її кінцевості, робить її предметом міркування”. [1] Але неминучість власної смерті сприймається людиною аж ніяк не відстороненою істиною, а викликає велике емоційне потрясіння, торкається найпотаємніших глибин її внутрішнього світу. 
Першою реакцією, що настає за усвідомленням своєї смертності, може бути почуття безнадійності і розгубленості, навіть панічного відчаю. Проте, переборюючи це почуття, решту свого життя людина існує, обтяжена знанням про майбутню неминучу власну смерть. Більше того, це знання, сховане в глибинах свідомості у повсякденному житті, з поступовим духовним розвитком людини і наближенням старості стає основним.
Самою наявністю такого усвідомлення в духовному досвіді людини, значною мірою зрозуміла гострота, з якою перед нею  постає питання про сенс і мету життя-смерті [2.].
Роздуми над цією проблемою для багатьох людей виявляються вихідним пунктом у виробленні того, що називають основною „лінією життя” і яка підпорядковує собі поведінку і вчинки індивіда на найрізноманітніших рівнях: від суспільства в цілому до взаємовідносин в родині. Відхилення від цієї „лінії” нерідко приводить до болісних моральних колізій у  життєдіяльності людини, а її втрата - до моральної, а то й фізичної загибелі.
Сучасною наукою смерть визначається як природне і незворотне припинення життєдіяльності біологічної системи. У філософії смерть людини розглядається не стільки як природний, а здебільшого, як соціальний феномен, що потребує раціонального сприйняття й осмислення [3].
Вже реконструкція поховань неандертальців свідчить про наявність у них уявлень про незакінченість людського існування з настанням смерті. Це уявлення древніх пізніше привело до поняття безсмертної безтілесної душі.
В античній філософії започаткована одна з найперших спроб щодо примирення індивідуальної свідомості з неминучістю власної смерті. Ця спроба втілилася в двох концепціях, які пропонували шляхи рятування від страху перед смертю: Сократа - Платона й атомістів - стоїків.
„Теорія” Сократа - Платона стверджувала безсмертя однієї із складових часток людини - душі; смерть мислилася як відділення нетлінної, живучої вічно душі від смертного тіла. Страх перед смертю переборюється розумом і філософією, тому що „людина, яка... присвятила життя філософії, перед смертю повна бадьорості і надії досягти за могилою найбільші блага" (Сократ) [4].
Вчення атомістів - стоїків упереджує страх смерті визнанням її природним і закономірним явищем життя, якого не слід боятися тому що його неможливо відчути. За Епікуром, душа зі смертю людини розпадається на атоми і, отже, людині тоді байдуже, вона нічого не відчуває. „Коли є ми, то смерті ще не має, а коли смерть настає, то вже не має нас, - стверджував Епікур, -  таким чином, смерть не існує ні для живих, ні для мертвих” [5]. 
Стоїки наділяють очікування смерті етичними мотивами: потрібно боятися не смерті, а недобродійного життя: „хто навчився смерті, той розучився бути рабом” [6].
 Християнська теологія і філософія вважали смерть наслідком гріхопадіння Адама й Єви. Християнство, на підставі віри в потойбічне життя і справедливе воздаяння за земні діла, проповідувало людині вчення про смерть як перехід від земного життя в життя вічне. Смерть визначалася  миттєвим актом переродження, до якого людина повинна готуватися все земне життя. Смерть і воскресіння Христа - перемога над первісним страхом біологічної смерті.
Реформація і Відродження хоч і піддали критичному перегляду церковне вчення про смерть, але залишили людині уявлення  про особисте безсмертя. 
Філософія Нового часу, а пізніше і Просвітництва, виносить проблему смерті за межі теології, що, проте, не вплинуло на етичні підсумки міркувань про смерть, хоч система аргументації була змінена. Проблема смерті витісняється на другий план гносеологією і соціально-політичними концепціями і є присутньою як елемент у міркуваннях про безсмертя душі (Р.Декарт, Дж.Локк, Т.Гоббс) або атеїстичних системах (Ж.Ламетрі, Д.Дідро).
Тема смерті в XVIII – ХIX ст. розвивається в різних філософських концепціях: у Е.Канта ідея безсмертя душі постає як постулат практичного розуму; у панлогізмі Г.Гегеля, в рамках якого феномен смерті осмислюється в сфері чистої думки: смерть усвідомлюється не вірою, а розумом; у релігійному екзистенціалізмі С.К’єркегора сенс смерті необхідно осягнути не за допомогою розуму, а в стані „страху і трепету”, що відкриває всю глибину віри в Бога; у „релігії людини” (О.Конт, Л.Фейєрбах) акцент ставиться на родовому безсмерті людини (як і в марксизмі) і вічному розумовому прогресі; в ідеї „вічного повернення” (А.Шопенгауер, Е.Гартман, Ф.Ніцше) стверджується безглуздість і повторюваність життя і смерті як шляху цього повторення; для З.Фрейда смерть, як і життя, виступає надсвідомим імпульсом людських інстинктів [7].
У ХХ ст. німецький філософ М.Хайдеггер визначає смерть онтологічною характеристикою людського буття: життя є „буття-до-смерті”, людина проявляється у світі усвідомленням власної смертності. Смерть, будучи завжди „моєю” смертю, виводить людину з анонімності життя до „власного” буття, смерть доповнює можливе буття людини до повного буття. „Справжнє буття-до-смерті” пориває з повсякденними спробами відвернутися від смерті і є основою смислотворення людини.
На відміну від Хайдегера, А.Камю і Ж-П.Сартр бачать у смерті не позитивний, стверджуючий момент людського буття, а такий, що руйнує сам сенс людини і її індивідуальність.
Німецько-американський соціолог і філософ Г. Маркузе у ставленні людини до смерті бачить проблему ідеологічної ангажованості відносин в конкретній культурі. Маркузе переводить розгляд смерті з онтології в соціальну, культурологічну площину. Такий погляд на природу смерті розвивали, доповнювали та уточнювали філософи і соціологи Ф.Арієс, М.Вовель, Ж.Бодрійяр [8].
Філософський діалектичний матеріалізм, який у ХХ ст. набув панівного становища і рангу „єдино вірного філософського вчення”  у СРСР та залежних від нього соціалістичних країнах, розглядав людину як істоту суспільну, бачачи сенс життя  окремої особистості в реалізації інтересів суспільства і заперечував будь-яку можливість особистого безсмертя для людини, не залишаючи їй ніякої надії на „загробне життя”.
Як показало минуле століття, насильницьке масоване нав’язування людям матеріалістичного світогляду, коли його прийняття служить засвідченням політичної благонадійності людини, а не являє собою результат її власного ґрунтовного внутрішнього переконання, коли це переконання не вистраждано, не пройшло через очисний вогонь сумнівів і шукань, неминуче призводить до „екзистенціальних катастроф” і серйозних втрат в моральному розвитку особистості. 
Наприкінці ХХ ст. кардинальний переворот в погляді на проблему „можливості життя після смерті” внесли ряд досліджень західних вчених-медиків, започаткованих працею Е.Кублер-Росса „Про смерть і вмирання” (1969). Найбільш відомою з серії цих досліджень є книга лікаря-реаніматолога Р.Моуді „Життя після життя” (1976), яка на підставі аналізу лікарської практики доводить, що після смерті тіла душа (розум або „Я”) переходять в іншу форму існування. Ці відкриття поставили ряд серйозних проблем не тільки перед матеріалістичною наукою, але і перед традиційними релігіями. Відповіддю на кинутий християнству виклик стала книга ієромонаха С.Роуза „Душа після смерті”(1982). Його оцінка нових знань про душу людини не поділяла оптимізму вчених-медиків. Спираючись на багатовіковий церковний досвід, С.Роуз застерігає від загрозливої небезпеки, яка чекає того, хто вирушає посмертним шляхом без необхідної моральної і духовної підготовки. [9]. 
У розрізі досліджуваної теми можна сказати, що  на цей час залишаються відкритими філософсько-онтологічні проблеми, які постали у зв’язку з успіхами медицини на рубежі тисячоліть. Найгострішими з них є проблема „права на смерть” - евтаназії, проблема визначення смерті і часу її настання, проблема клонування і, як підсумок - проблема „можливості життя після смерті”. Однозначно на ці питання з матеріалістичних позицій ніхто відповісти не може і, на мою думку, не відповість ніколи.
На початок ІІІ тисячоріччя людство домоглося грандіозних успіхів в галузях науки і техніки, досягло небувалих раніше можливостей для подальшого розвитку техногенного прогресу, і разом з тим, поставило під загрозу саме своє існування, пішло шляхом духовної деградації і занепаду. Передбачаючи настання нинішньої апокаліптичної епохи, С.Роуз ще в 1982 році пророкував: „Зараз вже пізніше, ніж вам здається” [10].
Людина, замість того, щоб осягнути свій внутрішній духовний світ, робить спроби проникнути в космічний простір, шукає нові джерела енергії для забезпечення свого комфортного існування. Не бачачи „за деревами лісу”, працює над теоріями структури світла, скривленого простору, займається дослідженням фізико-математичних конструкцій типу „рівняння світу”, розробляючи космологічні сценарії Всесвіту, що безупинно  розширюється, гадає, що підходить до з’ясування походження нашої Метагалактики, і намагається встановити, у чому ж кінцева мета еволюції Всесвіту. Англійський вчений П.Девіс у зв’язку з цим пише: „Уся сукупність даних сучасної фізики досить переконливо вказує на те, що ця мета включає і наше існування” [11].

Оскільки, поки що найвищим відомим нам проявом складної організації матерії у Всесвіті служить розумне життя, остільки надзвичайного інтересу набуває проблема сенсу індивідуального людського буття, нерозривно пов’язана з розвитком наукових даних і стародавніх уявлень, знову ж таки,  про можливості посмертного існування людини.
Розглянута проблема нікого не може залишити байдужим, тому що  старе твердження: „звідти (тобто з могили) ніхто не повертався” на нинішньому етапі розвитку науки, як було зазначено вище,  піддається обґрунтованому сумніву.


1. СПОКОНВІЧНА „ТАЄМНИЦЯ БУТТЯ”

1.1. „Спалена іскра” чи „Безсмертя вінець”?

Французький художник Поль Гоген незадовго до своєї смерті на острові Таїті написав картину-заповіт „Звідки прийшли? Хто ми? Куди йдемо?”. Цей твір є художньою метафорою найглибших філософських проблем сенсу життя, тлінності людського існування, щастя і смерті.
Проблема сенсу життя, смерті і безсмертя - одна з вічних гуманістичних проблем, до яких ми неминуче повертаємося, незалежно від того, чи розглядається вона на рівні повсякденної свідомості, наукового сприйняття світу, релігійного тлумачення дійсності або на рівні філософської інтерпретації буття. У будь-якому випадку - це світоглядна проблема [12].
Історія людства пам’ятає безліч варіантів вирішення проблеми смерті та безсмертя, але, з найдавніших часів всі вони зводяться до двох протилежних точок зору:
1) Життя - це однократне буття людини, воно подібно спаленілій іскрі; після смерті людина зі своєю індивідуальністю і свідомістю перестає існувати абсолютно і назавжди.
2) Після смерті тіла, душа, розум або „Я” відокремлюється від мертвої фізичної оболонки і переходить в іншу форму існування або вселяється в нове тіло; у всякому разі її буття вічне.
Першим із зазначених є традиційно матеріалістичний підхід до розуміння тлінності людського існування, недосяжності вічного життя. Сюди відносяться й епос про Гільгамеша, і концепції Епікура, Лукреція, ідеї французьких матеріалістів-метафізиків Д.Дідро, П.Гольбаха, філософські погляди Л.Фейєрбаха, підхід російського натураліста І.І.Мечникова та ін.
В публікаціях російських вчених кінця ХХ ст., присвячених матеріалістичному тлумаченню проблеми сенсу життя, смерті і безсмертя, підкреслюється ілюзія індивідуального безсмертя і висувається “нова” концепція, іменована “реалістичною” і “оптимістичною”, що виходить з вічного існування людства [13], вказується можливість продовження життя людини на кілька десятків років [14] і, нарешті, обосновується гіпотеза про досягнення людиною практичного безсмертя [15]. Однак, які б докази морального плану або природнонаукового характеру, підкріплені відповідною філософською аргументацією, не приводилися, всі ці “новітні” концепції і гіпотези фактично визнають смертність людини. І тому прагнення авторів цих ідей (А.Т.Москаленко, В.Ф.Сержантов, Г.Д.Бердишев, И.В.Вишев та ін.) підняти потенціал матеріалістичного світогляду в суперечці з ідеалістичними і релігійними вченнями щодо проблем сенсу життя людини, її смерті і безсмертя виявляється ілюзорним у принципі, послабляє позиції матеріалізму [16].
Представники протилежної точки зору відстоюють безсмертя людини, незалежно від її форм; головне полягає в тому, що в такий спосіб задовольняється потреба індивіда в досягненні вічного життя. Саме ця позиція лежить в основі різного роду міфологічних і релігійних систем, що й обумовило їхній вплив на людину у вічних її шуканнях сенсу життя і формування життєвих орієнтації.
Прагнення знайти безсмертя має безліч форм, серед яких найбільш важливою є метемпсихоз, або реінкарнація, широко розповсюджена в стародавні часи у багатьох народів (таємне вчення кельтських друїдів, доктрини брамінів Індії, магів Персії, жерців Єгипту й ін.) і яка увійшла в більшість релігій світу. По суті, віра в індивідуальне безсмертя має більше значення, ніж віра в бога, тому що більшість віруючих вважає, що релігія означає в першу чергу безсмертя і що бог може обдарувати їм людину [17].
Для жителів Індії, будь то адепт індуїзму, буддизму або джайнізму, реінкарнація є найбільш розповсюдженим проявом віри в безсмертя. Вона пояснює існуючу нерівність серед людей і обіцяє полегшення у вигляді відповідних нагород, що обіцяються в майбутньому житті. Адже життя тепер детерміноване кармою, обумовленою поведінкою людини в попередньому житті, і для досягнення кращого життя в наступному народженні необхідно доброчесно поводити себе в житті нинішньому [18].
Також і для християнина ідея безсмертя має принципове значення: душа в момент смерті людини відокремлюється від тіла і є незнищуваною. Ця ідея була сформульована давньогрецьким філософом Ферікідом, учителем Піфагора [19], а потім була прийнята як основний принцип багатьма релігіями. Саме духовний зв’язок з Богом дозволяє людині мати досить широку панораму світу, а якщо вона веде добропорядне життя, то може знайти безсмертя. Західний дослідник К.Ламонт вважає, що обіцянка майбутнього вічного життя сприялася поширенню християнства: “Не може бути ніякого сумніву в тому, що християнство виникло насамперед і головним чином як релігія, що перемагає смерть” [20]. З релігійної точки зору, життя людини - це крапелька в океані вічності, тому людина знаходить зміст свого існування лише на шляхах до віри в безсмертя душі [21].
Про вічність людського буття, нескінченність перероджень на шляху самовдосконалення майже в унісон учать нас на рубежі ХІХ-ХХ століть Теософія (О.П.Блаватська) та Жива Етика (О.І.Реріх). За їх вченням, людина є відображення проявленого Бога (мікрокосм подібний до Макрокосмосу), її істинне реальне „Я” вічне і єдине з „Я” Всесвіту. Еволюція людини відбувається шляхом багатьох втілень, в яких вона набуває досвіду, знань і саможертовним життям, служінням людям стає активним учасником божественного перетворення, будівництва на Землі і у Всесвіті. Агні Йога (Жива Етика) додає, що людина – це дух, який іде через віки; внутрішню сутність її складає  тіло огненне. Визнаючи вчення про перевтілення, Агні Йога  розкриває закони еманації духу на землю, його втілення і еволюцію, спираючись на досвід життя великих Подвижників духу [22].
В наш час переважна більшість людей не погоджуються з висновками сучасної науки, що смерть є кінець, після якої людина стає сукупністю мертвих елементів, які, в свою чергу, можуть послужити лише як ґрунт для виникнення нового життя; що наше “Я” із усіма його радостями і тривогами, дивацтвами і слабкостями, з усім пережитим досвідом більше не існує: “Останнім часом, - пише Дж.Уілсон, - навіть серед тих людей, які ніколи не переступили порогу храму, спостерігається відкидання твердження, що наше “Я” перестає існувати в момент смерті” [23].
Серед представників сучасної науки теж починає змінюватися ставлення до смерті як до абсолютного кінця нашого “Я”, вони висувають гіпотези про можливе існування після смерті людини її свідомості, духу або душі. Логіка їх міркувань приблизно така: „Якщо нам вкрай мало відомо про те, що являє собою свідомість людини і де вона знаходиться, то наскільки обґрунтоване твердження про її смертність. Адже якщо в природі ніщо не зникає безслідно, якщо одне утворення переходить в інше, змінюючи свої кількісні і якісні характеристики, тоді чому теж саме не може стосуватися і нашої свідомості або душі?” [24].
У зв’язку з таким підходом до проблеми смерті людини ряд західних і російських вчених - Р.Моуді, А.Тойнбі, Дж.Уілсон, Б.Іскаков, А.Чернетсь-кий, М.Дерковський та ін. - висловлюють різні гіпотези про те, що можливо “щось” (думки, переживання, знання або інші компоненти психічного світу людини) залишаються після біологічної смерті індивіда [25].
Давньогрецький філософ, засновник історичної діалектики і співець Світового Вогню Геракліт Ефеський, незадовго до закінчення свого земного існування зауважив: „Людей чекає по смерті те, чого вони не чекали і про що навіть не гадали” [26]. Можливо йому, мудрецю, в числі небагатьох, і відкрилася ця хвилююча таємниця, над якою правічної б’ється розум людський. Якщо це і так, то він не розкрив її нам до кінця, поніс з собою… Куди? Про це ми можемо лише здогадуватися.    


1.2. „Відкривши смерть, дала надію...”

В цілому ж, обидва погляди на смерть органічно пов’язані з культурою, виникнення якої обумовлене процесом гуманізації, переходом від „тваринного” до „людського”, зокрема, від певних інстинктивних реакцій тварини на оточуючий світ до визначеності людського знання.  У тварини світ сприйняття і світ дії (поведінки) сполучені. У людини ці два світи опосередковані світом соціальної історії, у зв’язку з чим вона час від часу потрапляє в ситуації, з яких не відразу знаходить вірний вихід. Таким чином, у людини виникла потреба в умінні мати надійні вирішення і визначеність ступеню надійності. Саме ця потреба і лежить в основі генезису культури (міфологія, релігія, мистецтво, філософія, наука й ін.) з її різноманітним арсеналом фізичних і духовних технік [27].
Поряд з цим значимість культури в життєдіяльності людини обумовлена і її нерозривним зв’язком з такою фундаментальною проблемою людського буття, як пошук сенсу життя і розгадка таємниці існування. Виходячи з цього, необхідно враховувати двоїстий характер культури, а саме: з одного боку, завдяки культурі людина – на противагу іншим живим істотам –  знає про свою смертність, з іншого боку, культура прагне нейтралізувати витікаючий з усвідомлення смертності екзистенціальний страх (страх перед небуттям). Одним з цих засобів нейтралізації і є релігійно-міфологічне світорозуміння. Поняття вічності і, можливо, завдяки йому, сакральне надання змісту смерті –  це основні засоби зменшення почуття страху перед небуттям [28].
У кожній культурі існує церемонія поховання, у кожній культурі має місце ідея вічного існування (хоч, поряд з цим, існує й ідея кінцевого, тлінного буття індивіда, частки якого беруть участь у вічному круговороті матерії) і одне пов’язане з іншим. Людське життя в цьому випадку уявляється як майже епізод, ритуал поховання –  як вікно в Нескінченність. Трансформувавши поховання останків людини у сакральну церемонію, культура інституціолізує екзистенціальний страх, об’єктивує його. Усвідомлення індивідом неминучості смерті, як правило, починається вже з дитинства: цей процес поступового введення смерті в структуру життя є одночасно процесом каналізації страху перед небуттям. Релігійні уявлення допомагають людині перебороти почуття страху смерті, вгамувати емоційні переживання щодо неминучості фізичної загибелі. Релігія, з її ритуалами, обрядами і картиною світу, пропонуючи людині вічне життя в „іншому”, „кращому” світі, пояснює смерть як перехід до Безсмертя [29]. Цим вона надає сенс існуванню людського індивіда і формує в нього почуття безпеки в перипетіях швидкоплинного життя.

1.3. „Ефірна істота, яка переживає тіло”

Майже у всіх первісних народів існувало цілком чітке уявлення про те, що відбувається з померлим після смерті, причому, тут вже використовувалося в певній інтерпретації поняття “душі”.
Видатний етнограф і історик культури Е.Тайлор дав визначення душі на основі узагальнення досить великого етнографічного матеріалу, що стосується первісних народів: “Душа є тонкий, нематеріальний людський образ, за своєю природою щось подібне до пари, повітря або тіні. Вона є причиною життя і мислення в тій істоті, яку одушевляє. Вона незалежно і неподільно володіє особистою свідомістю і волею свого тілесного володільця в минулому і нинішньому. Вона здатна полишати тіло і переноситися швидко з місця на місце. Вона здатна входити в тіла інших людей, тварин і навіть речей, оволодівати ними і впливати на них” [30].
У російській мові, як вказує В.Даль,  слово “душа” має декілька значень, основними з яких є: „людина з духом і тілом; життєва сутність людини, що уявляється окремо від тіла і від духу; людина без плоті, безтілесна, по смерті своєї; безсмертна духовна істота, обдарована розумом і волею; совість, пам’ять, розум, свідомість людини”  та ін. [31].
Саме поняття “душа” досить багатозначне і багатоаспектне: у людини може бути одна, дві, три душі ... безліч; по своїй природі душа може бути матеріальною, духовною, надчутливою; душа є самостійним утворенням і виступає основою життя; її зв’язок з тілесним носить органічний характер - тілесне являє собою „сідницю душі”, „оболонку” [32].
Під кутом зору нашої проблеми, найбільш актуальним є визначення душі, дане все тим-же Е.Тайлором: “Ефірна істота, яка переживає тіло” [33], що лежить в основі трансцендентальної теорії про нематеріальну безсмертну душу, і утворює ядро різного роду релігійних і містичних систем і вчень  розвинутих культур світу.

1.4. „В світі все ще владнається, та мабуть вже без нас...”

Проблема життя та смерті споконвічно тісно пов’язана з емоційним переживанням людиною необоротності реального часу, свого майбутнього небуття в часі. Як співає в одній із пісень А.Макаревич:      „В сіті все ще владнається, та, мабуть вже без нас...” [34].  Можна сказати, що таємниця смерті - це таємниця часу, який безупинно спливає, несучи за собою речі, події і нас самих. Ми сприймаємо ріку часу як шлях з невідомими вимірами, як своєрідний шлях буття: початок цього шляху для нас – день народження, кінець ¬– день смерті.
По мірі розвитку суспільства людина починала усвідомлювати свою тлінність, намагалася проникнути в таємниці життя і смерті, задумувалася над сенсом свого буття. З цього моменту у свідомості людини міцно вкоренилася думка: “Смерть є неминучий результат необоротного перебігу часу. Якби могли зупинити час, тоді б змогли уникнути смерті” [35].
Для людини дійсність без часу рівнозначна втраті пам’яті, подібна баченню смерті, тому що смерть страшна як поріг до чогось позачасового [36]. Людина - істота, що усвідомлює своє буття і своє небуття. Звідси проростає і страх як природна людська реакція на загрозу небуття, причому у філософських термінах цей страх являє собою індивідуальне усвідомлення буття в якості чогось, протилежного щомиттєвій можливості небуття [37]. Іншими словами, емоція страху смерті є не що інше, як страх перед потоком часу, як “страх небуття”. Це небуття, смерть є найбільш загальною формою і символом страху людини перед невблаганною рікою часу, що все поглинає на своєму шляху. 
В наш час загальновизнаним положенням є, що, хоч життя людини як і інших живим істот кінцеве у часі, тільки вона, на відміну від інших тварин усвідомлює свою тлінність завдяки абстракціям, виробленим в рамках культури [38].
Цілком ймовірно, що і в тварин існують певні уявлення про смерть; і у тварин і в людей смерть як факт відбивається в психіці. У той же час, уявлення про безсмертя у тварин не може сформуватися, оскільки безсмертя являє собою мету, усвідомлення якої можливо тільки на рівні абстрактно-понятійного мислення, тобто поняття безсмертя неможливо без самосвідомості людини [39].
Проблеми, пов’язані з досліджуваним питанням, потребують врахування ролі самосвідомості в життєдіяльності людини. Завдяки їй людина може робити вибір і подумки “приміряти” вічність, незрівнянну з тривалістю її реального життя, міркувати про співвідношення часу і вічності, думати про подолання плинності часу. Саме тому поняття часу в силу динаміки його змісту завжди слугувало предметом, що уособлювало і драматизувало фантазію. У міфології і релігії, у мистецтві і філософії в центрі уваги знаходилися питання, що стосуються відношення людини до часу, і тим самим, сенсу її життя, таємниці смерті і можливості безсмертя.

1.5. „Чи варте життя того, щоб бути прожитим?”

Саме поняття “сенс життя” людини, усвідомлення нею факту своєї тлінності, процесу вмирання з’явилося в історії людства в той час, коли з первісного племені (де індивід ототожнювався з предками і нащадками) почали вирізнятися індивідуальності. Фундаментальна проблема сенсу людського буття з’являється на досить високому ступені  розвитку людського суспільства – на етапі розпаду родових зв’язків і класової диференціації [40].
Так, згідно даних археології, бажання уникнути старості і смерті з’являється у китайців у VII - V ст. до н.е. (до цього, при збереженні міцних родових зв’язків, китайці молилися тільки про відносно тривале життя для себе і свого потомства). У давньогрецькому суспільстві в VII –  VI ст. до н.е. життя індивіда цінувалося вище, ніж суспільні інтереси – стародавній стихійний колективізм розкладається і індивід вже не відчуває себе пов’язаним законами роду. Людина починає більше цікавитися особистим життям ніж подвигами легендарних предків, внаслідок чого героїчний епос поступається місцем ліричній поезії, яка відображає безпосередньо внутрішній світ людини.  [41].
Традиція морально-філософських міркувань про сенс життя, смерть і безсмертя нерозривно пов’язана з унікальними по розмаху „духовними шуканнями”, що охопили євроазіатські цивілізації в І тис. до н.е. Народження конфуціанства і даосизму в Китаї, буддизму і джайнізму в Індії, зороастризму в Ірані, етичного монотеїзму в Палестині, філософських шкіл у Греції знаменувалося проголошенням двох принципів: загальнолюдської єдності і морального самоутвердження особистості.  Епоха VIII - III ст. до н.е. - час між патріархальним традиціоналізмом і усвідомленням можливостей вибору, це винятково важливий етап, що відіграв істотну роль у розвитку древніх цивілізацій від Тихого океану до Атлантики [42]. Для цієї епохи характерні великі зрушення в соціальній сфері, народження світових релігій, оформлення власне філософських систем, зміцнення наукового знання.
Сокровенне завдання, яке з глибини тисячоліть ставила древність –  пошук істини, що робить людину вільною. Пізнання цієї істини можливе, але при одній умові: відповідно до давньоєгипетських вірувань, буддизму, даосизму й інших давньосхідних релігійно-містичним вчень, а також давньогрецьких ідеалістичних філософських систем, істину вдасться пізнати лише якщо індивід вкрай обмежить зв’язок своєї душі з тілом, а в ідеалі –  коли стане “безтілесною істотою”. Таким чином, пошук істини, знаходження індивідом бажаної свободи і сенсу життя, нерозривно пов’язані з постулатом „безсмертя душі”, прагненням перебороти страх перед смертю.
За думкою академіка І.Т.Фролова, в давньоєгипетських віруваннях, у міфології, у буддизмі, даосизмі й інших східних поглядах і в давньогрецьких ідеалістичних і матеріалістичних системах постулати загробного життя і безсмертя душі або їхнє заперечення, виходили з розуміння нескінченного космічного круговороту матерії, а людини – як кінцевої частки його, являли собою моральну спробу перебороти страх смерті [43].
Проблема сенсу життя – це проблема основної лінії життя, орієнтації людини на визначену систему цінностей, що регулює його життєдіяльність. Сенс життя є однією з трьох специфічно орієнтованих людських потреб, він закріплює зрілі форми поведінки людини. Можна сказати, що як властивістю птаха є потреба літати, так і людині властива потреба визначити для себе сенс життя, розгадати загадку смерті, усвідомити своє місце у світі, встановити, “що вона є”, чи варте життя того, щоб бути прожитим? Проблема сенсу життя на соціально-моральному рівні виражає проблему співвідношення кінцевого буття людини і нескінченного буття світу в цілому, співвідношення смертності і безсмертя, що по-різному звучить у залежності від соціально-історичного контексту, від умов людського буття [44].
Питання про сенс життя - це питання про те, чи має життя цінність, а якщо має, то яку для конкретної людини і людства. Адже в елементарний зміст людського життя, витканого з протиріч, входить і смерть, яка має безпосереднє відношення до сенсу життя [45].
Кожна з відомих нам цивілізацій, кожна епоха, кожен клас і соціальний шар наповнювали цю проблему своїм змістом, який прямо залежав від традицій і історико-культурних форм освоєння світу, знову і знову піднімали питання сенсу людського буття, по-своєму вирішуючи його. Научноматеріалістичний  світогляд вказує на відносність і мінливість цілей і уявлень про сенс життя, пов’язуючи їх із соціальними умовами, характером історичних завдань на кожному етапі суспільного розвитку.
Та при цьому, не дивлячись на всі відмінності, загальнолюдський інваріант сенсу життя по суті своїй  був і залишається тісно пов’язаний з постулатом безсмертної душі, тому що саме останній є серцевиною релігійних, містичних і ідеалістичних систем і вчень, причому саме він на основі досягнень науки кінця ХХ ст. отримує діалектико-матеріалістичне тлумачення, дозволяючи сподіватися хоча б на наближення до практичного безсмертя.

2. НАЙДАВНІШІ УЯВЛЕННЯХ ПРО „ТАЄМНИЦЮ БУТТЯ”

Осмислення життя, смерті і безсмертя, незважаючи на їх загальнолюдське значення, виявляється тільки в соціально-історичному контексті буття людини. Вироблені в різних цивілізаціях, історичних епохах і соціальних прошарках концепції: ідея вічного повернення, віра в метемпсихоз або ідея реінкарнації (переселення душі), уявлення про індивідуальне безсмертя були спрямовані на позбавлення людини від влади всепоглинаючого часу.
В одній з найдавніших людських цивілізацій, Стародавньому Єгипті, всі сфери життя – соціальна, політична, економічна – були пронизані релігією, що виступала як психологічний засіб подолання погрози смерті. Стародавні єгиптяни оберігали тіла померлих від фізичного розкладу, бальзамуючи їх і поміщаючи в “будинки вічності” - піраміди. Весь цей процес супроводжувався магічним ритуалом, який, на їх думку, забезпечував збереження всіх „здібностей” людини до наступного воскресіння.
У відомій “Книзі мертвих” (бл. 1400 р. до н.е.) говориться, що Осіріс (помираючий і воскресаючий бог) вигукує: “Я є Вчора, Сьогодні і Завтра”. Стародавні єгиптяни шукали порятунки від невблаганного плину часу в ритуалі ототожнення себе з Осірісом, включаючи цим власне буття в сам час, у три його модуси - Минуле, Теперішнє і Майбутнє. У релігійному світогляді єгиптян майбутнє розглядалося як продовження теперішнього, що нічим не відрізнялося від минулого. Час тут статуарний, що цілком відповідає специфіці цієї цивілізації і пояснює обожнювання фараона, поховання кішок і собак, бальзамування померлих і будівництво пірамід [46].
У Стародавньому Єгипті панівне місце в державній ієрархії займали жерці, які намагалися зберегти свій соціальний статус. Це виражалося й у світогляді, відповідно до якого загробне життя (майбутнє) є реплікою земного життя (нинішнього), тобто існувала віра у вічне повернення всього існуючого.
В атмосфері релігійності, коли земне життя сприймалося як підготовка до загробного й у цьому вбачався його сенс, стародавні єгиптяни виробили високі принципи моральної поведінки індивіда, яка знайшла відображення в їх літературі. Уся сфера духовного життя давньоєгипетської цивілізації була орієнтована на ідею безсмертя, і тому гуманістична література з її високоморальними принципами і гедоністичною спрямованістю, була нерозривно пов’язана з всеохоплюючою релігійністю і одночасно мала могутні корені в глибинах чистої людяності. [47].
Інше розуміння сенсу людського існування і часу панувало в другій великій цивілізації Стародавнього Сходу, а саме в цивілізації Дворіччя (Тигру і Євфрату). Час тут був конкретним, він розглядався у нерозривному зв’язку з учасниками подій. Вічність у свідомості представників месопотамської культури (шумерів, аккадців, вавілонян і ін.) носила конкретний “домашній” характер, тому проблема співвідношення вічного і минущого не займала вавілонян, як греків і іранців. На відміну від давньоєгипетської концепції циклічного часу вавілонські  уявлення характеризуються лінійністю, під якою розуміється відсутність яскраво вираженого циклізму, при цьому, найважливішою категорією свідомості була доля, а не час [48]. Це пов’язано і з тим, що дух месопотамської культури відображає нищівну силу Природи, коли людина відчуває своє безсилля й усвідомлює трагічні наслідки гри невблаганних природних стихій, і з  міфологемою людини:  із глини створена, на крові бога замішана. Ці уявлення яскраво виражені у вавілонському міфі про Аграхасіса: людина була створена для того, щоб трудитися замість богів і на богів, і життя її повинно бути добропорядним, тобто слухняним до волі богів. Адже людина –  слуга богів. Тому старанний і слухняний слуга може розраховувати на просування, на знаки милості і нагороди свого хазяїна. Недбайливий, неслухняний слуга не може розраховувати на щось подібне. Таким чином, шлях послуху, служби і шанування є шляхом для отримання захисту, це шлях до земного успіху, до найвищих цінностей месопотамського життя: до здоров’я і довголіття, до почесного становища в суспільстві, до багатства і достатку синів [49].
Крім цього, в цивілізації Дворіччя існував і протилежний, реалістичний підхід до природи людини, який виключав будь-яку надію на щасливе загробне життя.  У відомому давньошумерському епосі про Гільгамеша, де мрія про безсмертя заміняється мрією про вічну славу, і який є гімном життя людини, розкривається думка про те, що смерть - це зло, але вона не може перекреслити цінність земного існування. Людське життя по суті своїй прекрасне, і це виявляється у всіх проявах повсякденного життя: у радості перемоги, у любові до жінки, у дружбі. Смерть знаменує закінчення життєвого шляху індивіда і цим стимулює людину жити мудро й осмислено, щоб залишити про себе пам’ять у серцях людей. Але необхідно боротися зі злом, навіть у боротьбі зі смертю не потрібно відступати ні перед чим, навіть перед богами. В нагороду за це ім’я людини залишиться у вдячній пам’яті нащадків. У цьому і полягає безсмертя людини, сенс її життя. Герой епосу – це типова людина, трагедія якої – в неможливості уникнути смерті, проте, це не підстава до життєвого песимізму [50].
Саме на стародавньому Близькому Сході була вироблена міфологічна концепція жорсткого детермінізму людського життя: все життя людини визначене від народження, у ньому немає місця для таких понять, як “ каприз долі” або “невблаганний рок”, заздалегідь виключена можливість вплинути на хід подій, скажімо, за допомогою магічних засобів [51].
В рамках месопотамської культури людина робить спробу духовно перебороти смерть, час органічно входить у конкретну життєдіяльність людини і пов’язаний з її моральною поведінкою. Адже тут безсмертя є атрибутом богів, тоді як смерть – невід’ємна властивість природи людини і перебороти страх перед смертю (невблаганним плином незворотного часу) можна тільки на шляхах здійснення морально значимих діянь, щоб залишити після себе пам’ять у нащадків.
З ходом старіння культури її основні цінності можуть втрачати своє значення для носіїв. Скептицизм, сумнів і байдужність починають підточувати основні структури духовного і культурного життя [52]. Такий скептицизм стосовно основоположних цінностей, крайнє заперечення можливості добропорядного життя починає з’являтися в месопотамській культурі в І тис. до н.е.
Цей скептицизм знайшов своє відображення в діалозі між хазяїном і його рабом, відомому як “Песимістичний діалог”, що з’явився у Вавилоні. У творі робиться висновок, що все  у світі - марність, у житті немає користі, тобто заперечуються всі цінності, заперечується доцільність добропорядного життя. Перед нами фактично моральний бунт людини проти смерті, яка постає невідворотним злом і є найбільшим покаранням для всього живого [53]. Ця ідея потім увійшла в духовний арсенал європейської культури, і чимало голів билося над тим, як уникнути невблаганної смерті і досягти вічного життя.
Соціальний, культурний і духовний досвід давньосхідних суспільств Єгипту та Месопотамії був асимільований і творчо перероблений греками відповідно до логіки античної соціально-культурної системи. Античні греки ототожнювали Час, Справедливість і Смерть, виражені в особах трьох богинь людських доль (Клато, Лахесіс й Антропа), ¬ з дочками Феміди і Зевса: Клато пряла нитку людського життя, Лахесіс тягла її крізь мінливості долі а Антропа перетинала нитку, коли наставав час смерті [54].
Задовго до філософських міркувань про світ, поняття справедливості і морального порядку були внутрішньо пов’язані з поняттям регулярного чергування періодів часу (пори року й етапи людського життя). Час – не просто природний феномен, але й аспект морального порядку світу, тобто темпоральний і моральний порядки вічно живого космосу нерозривно переплетені. Будь-які порушення темпоральної регуляції людського життя спричиняли катастрофічні наслідки. Для більшості греків, як і для стародавніх єгиптян і вавілонян, час виступав у вигляді численних якісних і конкретних інтервалів, він не був нейтральною й абстрактною сутністю (що стало характерним для більш пізньої європейської культури) [55].
Античним символом часу була така форма поховання, як спалення мертвих, що свідчило про схильність античного грека до тутешнього, земного існування. Стародавні греки були позбавлені почуття динамічного часу, почуття нескінченності, тому в них так і не знайшли широкого розвитку уявлення про потойбічне, їм був властивий стихійний матеріалізм [56]. 
Стародавніми греками були створені матеріалістичні концепції, що заперечують віру в загробний світ. Відомий матеріаліст і атеїст античної Греції Епікур (311-270 рр. до н.е.) не визнавав страху перед смертю. Сенсом життя, кінцевою метою людського буття Епікур вважав насолоду, що лежить у природі людини. Він розвив принципи так званої етики гедонізму – етики насолоди, започаткованої Арістіпом з Тіреї (435-360 рр. до н.е.). Якщо останній вважав насолоду вищим благом життя, то Епікур говорить про розумне задоволення. Цінність епікурейської етики полягає в тому, що в ній мовиться про земне щастя, про реальну людину, тому що Епікур заперечував релігійний сенс людського буття (він визнавав існування богів у вигляді ефірних утворень, однак вони ніяк не впливають на людське життя) [57].
В античності не існувало єдиного уявлення про час, було кілька типів часових перспектив – циклічний, лінійний та ін. В античній свідомості з’явилися ідеї прогресу людського суспільства, спрямованості часу, про що свідчать міф про Прометея, твори Есхіла, Софокла, Лукреція, Цицерона, Сенеки та інших мислителів і письменників. Проте, такі ідеї з’являються, однак ще не домінують: незважаючи на елементи історизму, наявні вже в Гесіода в його легенді про п’ять поколінь, у свідомості античного світу немає чіткої ідеї розвитку. Для таких філософських течій Греції і Рима, як аристотелізм, епікуреїзм, стоїцизм і неоплатонізм, характерна ідея циклізму буття. Помітна тенденція до пошуку сенсу життя, умов щастя виключно у внутрішньому світі людини, поза фундаментальними зв’язками із соціальним світом [58].
Так, для досягнення щастя кініки виробили програму „втечі від світу” людської культури в сферу біологічного життя, що обмежується задоволенням найбільш елементарних життєвих потреб. З майже ворожого ставлення кініків до науки і матеріальних благ з’являється їх ідеалізація первісної “природної людини”, моралістичне сприйняття світу тварин, ідея “повернення до природи”, “антипрометеізм” і песимістична концепція історичного розвитку, що пояснювалася як відхід від блаженства “золотого віку” у далекому минулому [59].  Далі  кініків пішли пізні кіренаїки, які твердили, що добровільна смерть є меншим злом, ніж життя; тут проблемою постає не тільки сенс соціального існування людини, але і сенс її існування як такий.  Скептики наполягали на безглуздості будь-якої діяльності людини, стоїки, на противагу їм, проповідували ідеал емоційної стриманості, що диктує підпорядкування духовного життя індивіда універсальному ритму природи. В античній думці з’являються також  уявлення про вихід людини за межі природних біосоціальних умов існування: сенс людського буття розглядається у відриві від соціальних та матеріальних умов і віднесенні його до світу позаземних цінностей і есхатологічних перспектив.
Різноманіття концепцій і уявлень про сенс людського буття, вироблених античним мисленням, рельєфно підкреслює той момент, що мета і сенс людського життя є насамперед (поряд із загальнолюдським змістом) соціальними категоріями, історична природа яких проявляється як у їх змісті, привнесеному представниками різних класів і прошарків, так і в умовах, пропонованих суспільним ладом для реального осмислення життя і реалізації поставлених людьми цілей [60].
Розглянуті концепції і уявлення про сенс людського буття були вироблені в рамках східно-середземноморської духовної традиції, яка зробила істотний вплив на розвиток європейської культури і визначила такі риси структури мислення, як протиставлення між богом і людиною, розумом і емоцією, загальним і одиничним, матеріальним і ідеальним і ін. Однак існує і індобуддійська далекосхідна традиція з її нечіткістю і  нерозчленованістю вказаних протиставлень [61]. У рамках цієї традиції зустрічаються інші тлумаченнями сенсу людського буття, інші уявлення про час.
У давньоіндійській цивілізації, як і в інших східних цивілізаціях, була вироблена й ефективно використовувалася правлячою елітою циклічна модель часу, відповідно до якої всесвіт проходить незліченне число циклів. У системі вірувань індуїзму важливе місце належить богові Шиві і його дружині Калі. Ототожнюючись з Часом, Шива символізує сили знищення, як цар Танцю він виражає плодоносні сили життя. Ця двоїста природа Шиви свідчить про те, що добро і зло мають спільне джерело, тому мудра людина прагне вийти за рамки добра і зла. Шива як Час несе смерть, але як великий йога втілює в собі принцип подолання цієї смерті. Уникнути влади Шиви в її руйнівному аспекті, відповідно до вчення індійського мислителя Шанкари, можливо тільки у випадку, коли людина реалізує свою єдність з духовним абсолютом [62].
Ще страшніший лик богині Калі - на ній намисто з черепів, її спідниця зіткана з відірваних рук, вона п’є кров і грізно володарює над загибеллю і смертю. Проте, як жінка, вона також є джерелом життя і рушійною силою творчої влади Шиви, що символізує фігура лежачого у її ніг Шиви. Коли настає кінець історії світу, залишається тільки сила часу (сама Калі), що очікує чергового циклу розвитку нового світу.
Подібного роду циклічна концепція світу виключає поняття прогресу і слугує підставою для віри в реінкарнацію (відродження людської душі в нескінченних світових циклах). Ці уявлення давали людям забуття в рамках кастової системи, дозволяли вищим кастам (брамінам і воїнам) ідеологічно примушувати представників нижчих каст і паріїв до виконання важкої і монотонної роботи. Необхідним додатком до цього був створений специфічний клапан, що нейтралізує потенційну соціальну напругу і дозволяє зберігати кастову структуру. Функцію його виконувало надзвичайно розвинуте сексуальне життя, що розписувалося яскравими фарбами всією індуїстською релігійною і світською літературою, яка буяє сексуальним підтекстом, статевою символікою і відвертими еротичними описами. Більш того, сам процес космічного творення зображувався як шлюбний союз бога і богині, а фігури тісно обійнятих пар висікалися на стінах храмів. Деякі релігійні секти навіть ввели у свій культ, як його невід’ємну частину, ритуальні статеві зносини, що вважалися засобом порятунку людської душі. Виходячи з цього, у Стародавній Індії на високому рівні перебувало сексуальне знання. Класична “Камасутра” (Книга любові) й інші численні літературні твори проголошують, що задоволення можна отримати, присвячуючи себе трьом головним цілям життя: досягненню влади або багатства, виконанню релігійних практик і одержанню різного роду насолод, головною з яких вважалася сексуальна . Несексуальні ж види насолод для мас не призначалися. Вони були привілеями представників вищих каст [63].
Концепція пульсуючого буття лежить і в основі буддизму, відповідно до якого людське існування є ланцюг циклів індивідуального народження, смерті і відродження, що обривається при досягненні стану нірвани, позачасового стану. До такого висновку прийшов принц Гаутама, розмірковуючи над причиною старості, хвороб і смерті. Прагнучи їх уникнути, він, відповідно до легенди, зумів ще при житті досягти стану нірвани (відсутність суєтного буття, стан вічності). У вказаній концепції всі відмінності часу носять ілюзорний характер, для буддизму характерно “відчуття небуттєвого часу” [64], коли час зводиться до “тепер”.
На відміну від індійської цивілізації з її релігійністю для китайської цивілізації характерною є увага до проблем соціальної етики й адміністративної практики, індивідуалістичні пошуки порятунку її мало хвилювали. Головною нормою буття в Китаї вважалося Дао – великий закон природи і першопричина світу: існуючий світ народжується з Дао і повертається в нього нескінченне число разів. Конфуціанці прагнули пізнати Дао для досягнення „Золотого віку мудрості”, даоси - для злиття з ним. У китайському мисленні панував принцип „вічного забуття нескінченного океану Дао”, у якому “у мановіння  ока все разом однією масою з’являється і зникає” (Госян) [65].
Цей принцип виявляється й у розумінні співвідношення життя і смерті. Так, даоський мислитель Чжуанцзи (IV-Ш ст. до н.е.) вважав, що людська форма пpoходить через пітьму нескінченних змін, що життя і смерть рівні між собою. Інший Давньокитайський мислитель Ян Чжу (IV-Ш ст. до н.е.) створив послідовно матеріалістичне вчення про світ і людину, відповідно до якого все залежить від природної необхідності, яка керує всім на світі, отже, у цій необхідності міститься доля, що визначає закони зміни всіх живих істот, їх життя і смерть: відповідно до законів матеріального світу після життя настає смерть, і нічого тут зробити не можна, лише змиритися з цим і скоритися. Смерть зрівнює всіх і кожного: “При житті всі речі різняться одна від іншої, а після смерті всі однакові. При житті відрізняються мудрий і дурний, високонароджений і низького звання; після смерті всі однакові: смердять і розпадаються, гниють і розкладаються” [66]. Людина повинна вмерти, це визначено законами природи, це її доля, після смерті людина перетворюється в ніщо. Її життя, її існування вже закінчилося: з тілом можна робити все, як того вимагає встановлений звичай, але мертвому вже все рівно. Смерть для людини є ніщо, тому що після смерті людин є нічим, а відповідно, і думати про це не слід. Не смерть важливіша для людини, а її життя. Оскільки життя коротке, Ян Чжу подібно Епікуру прагне звільнити людину від її страждань і вказує мету, до якої повинні прагнути люди. Такою метою, що складає сенс людського життя, є радості буття. Цих радостей можна досягти, якщо не діяти всупереч своїм природним бажанням.
Стародавні китайці розглядали смерть як неминучість, що включає людину в “таблицю предків” для вшанування нащадкам. Смерть зустрічали не з жахом (подібно європейцям), а зі смутком і сумом, як при прощанні з весною. Літературна традиція Китаю зберігає багато глибоко індивідуальних трактувань теми смерті і сенсу життя, що у загальнолюдському плані нічим не відрізняються від аналогічних роздумів у європейській літературі. Аналізуючи творчість давньокитайських письменників, вчені прийшли до висновку, що „Китайці здатні на таке ж різноманіття настроїв і їх вираження, як і люди іншої культури. Однак, не дивлячись на прояви страху і відчаю, панівним у ставленні до життя для них є прийняття невідворотного” [67]. Таким чином, сенс життя і відношення до смерті пов’язані з культурно-історичним контекстом людського існування.
У китайській культурній традиції розуміння людини як кінцевої частки вічного круговороту космічної матерії являє собою спробу морального подолання страху перед смертю. Саме в рамках китайської культури великим мислителем Лао-Цзи чітко був сформульований принцип недіяння, відповідно до якого для збереження життя протягом довгого часу не слід робити чогось, що обмежує або непотрібно розвиває природу людини [68].
Даоси вважали, що будь-які заборони й обмеження, обумовлені  контактами індивіда з іншими людьми, нав’язування  в зв’язку з цим пануючих у суспільстві звичаїв і звичок, а також відносини володаря до підданого придушують природні нахили і бажання людини, скорочуючи при цьому час її життя. Ось чому принцип недіяння, націлений на те, щоб людина прожила відпущений їй проміжок часу, має моральний  сенс у збереженні життя [69].
Смерть заради морального боргу визначає сенс життя традиційної японської цивілізації з її дзен-буддійским ставленням до світу. Адже, згідно дзэновському поглядові на світ, життя людини є суєтним і швидкоплинним. Людське буття тлінне, колесо часу обертається невблаганно, прирікаючи людину на муки, не залишаючи і крихти надії. З цієї концепції мінливості всього існуючого, ефемерності і примарності життя випливає, що все короткочасне і минаюче тісно зв’язано з поняттям прекрасного.
Відповідно до цього, життя людини тим прекрасніше, чим воно коротше і яскравіше прожите. Оскільки для японця світ явищ постає абсолютом, остільки “кінцевою реальністю” є “тут і тепер”. При такому світосприйманні сенсом життя слугує прагнення до безмежного самовдосконалення в праці, а ідеалом – злиття, єдність із природою [49].
Домінуючий вплив концепції часу в дзэнівській модифікації відчувалося в культурі  і вихованні японця.  Час у дзэн розуміється як частина непорушного ритму космосу, що належить духовному абсолютові, який пронизує людину і Всесвіт у її циклічному повторенні. Пори року є лише аспектами цього принципу вічної циклічної регенерації світу, а відновлення поколінь - лише частина круговороту Всесвіту; особистість не має тут самодостатньої цінності, вона непомітна в космічному процесі [70].
Концепція ілюзорної природи світу, ефемерності життя - “все є сон” –  характерна також і для традиції цивілізації доколумбової Америки. Так, головною турботою ацтекських мудреців було прагнення знайти засіб, що дозволяє людині відчувати міцність свого становища у світі, у якому все є сон, все нетривке і неміцне, подібно оперенню птаха кецаль [71]. Вони ставили питання: “Чому подавець життя нікого не робить безсмертним?”, їх мучила думка, що “ми не вічні на світі, тільки мить живемо”, Замислюючись над мінливістю існуючого, ацтекські мудреці розуміли життя людини як сон: “Тільки спимо, тільки в сні встаємо, ніхто не говорить істини”. Вони прагнули знайти фундамент і корені людського буття, піднімали питання про людську істину і про можливості досягнення істини в земних умовах. І в підсумку прийшли до висновку, що мистецтво, - “Квіти і пісні”, його поетичні метафори і символи дозволяють знайти цю істину.  Мистецтво являє собою подих Всесвіту, спробу пережити трансцендентальне: оперування символами повинне було розбудити уяву так, щоб відчути невловиме. Адже містерії мистецтва переносять людину в інший вимір, піднімають її над рівнем страждання, самітності, тлінності; вони дають радість, найвище щастя людини. Інші радості життя, не пов’язані з мистецтвом, - це сміх, сон, смак страв, сила, здоров’я, статевий акт. У цьому сенсі вплив мистецтва на людину є насамперед „наркотичним”, тому що “квіти і пісні” дозволяють їй хоча б на короткий час забути темні вияви життя, в тому числі і те, що вона смертна, має кінець [72].
Перед нами одне з тлумачень мистецтва, відповідно до якого завдання мистецтва і літератури полягає не в “копіюванні реальності”, а в додаванні “реальності до реальності” [73]. Мистецтво в цивілізаціях доколумбової Америки створювало “уявлювану реальність”, що давала людині почуття безсмертя, тобто мистецтво виступало одним із засобів подолання страху перед смертю, воно зупиняло перебіг часу, додавало сенс людському існуванню.

Приведені вище екскурси в історію найдавнішого сприйняття і розуміння „Таємниці буття” свідчать, що за символами і образами цих вірувань в культурах різних народів знаходиться певна реальність, яка залишається незвіданою і нерозгаданою. (А можливо, і не дарма вона від нас закрита, можливо, не потрібно нам про неї знати до пори до часу...). У більшості концепцій цієї реальності, вона, як зазначалося вище, зводиться до ідеї вічного повернення, віри в метемпсихоз або реінкарнацію, в „коловорот вічного повернення”.

3. В КОЛОВОРОТІ ВІЧНОГО ПОВЕРНЕННЯ

Одним із найзначніших і найдавніших вірувань у посмертне існування людської душі є віра в реінкарнацію - переселення душ. Ця віра була властива давньоєгипетській релігії, індуїзмові, джайнізмові, буддизмові, піфагорійському й орфічному вченням і ін.
Уявлення про постійні переселення душі іноді викликали у віруючих посилення туги перед перспективою нескінченного ряду таких перевтілень у вже відомі психосоматичні форми (людина, тварина, птах, рослина). Це породжувало, у свою чергу, прагнення вибудувати таку концептуальну схему, у якій є місце можливості для переривання нескінченного колеса перероджень; така схема органічно вписана в буддизм.
Витоки концепції переселення душ з одного тіла в інше, яка виступає одним з наріжних каменів багатьох релігійно-духовних вчень стародавніх культур, беруть свій початок у міфологічних уявленнях первісного, родового суспільства.
Такі уявлення поширені по всій земній кулі і у тій або іншій формі знайомі майже кожному народові [74]. Якщо від етнографії перейти до історичної стародавності, то перш за все заслуговують погляди єгиптян, про які Геродот писав: „Єгиптяни першими стали вчити про безсмертя людської душі. Коли вмирає тіло, душа переходить в іншу істоту, що народжується в той момент. Пройшовши через (тіла) усіх земних і морських тварин і птахів, вона знову вселяється в тіло новонародженої дитини. Цей коловорот продовжується три тисячі років. Вчення це запозичали деякі елліни, як у древній час, так і недавно” [75].
Філософське оформлення вказаних поглядів відбулося у вченнях орфізму, Піфагора, Емпедокла і Платона, що за своїм духом далекі від релігійних уявлень Стародавніх Єгипту.
Найбільші труднощі і для античних греків, як і для сучасних вчених становить давньоєгипетське розуміння людини, бога, світу (давньогрецьке уявлення про душу людини, наприклад, аж ніяк не збігалося з давньоєгипетським). Безсумнівно, одне: з найдавніших часів людська істота для них було чимось безмірно складним.  За уявленнями єгиптян, людина мала тіло, яке сприймалося як матеріальний кістяк її цілісності. Це тіло аж ніяк не було чимось єдиним і незамінним у європейському розумінні. Його міг замінити „пластичний двійник”  - статуя [76].
Давньоєгипетська „Книга мертвих” також описує мотиви перетворення померлого в різних тваринах при збереженні ідентичності. Поняття тіла для стародавнього єгиптянина набагато більш мінливе і ємке, ніж для сучасного європейця з його могутнім інструментарієм наукового дослідження людини. Такий діапазон інтерпретації людського тіла в одному з найдавніших релігійних вірувань світу дозволяє зрозуміти, якою великою карою було позбавлення ворога поховання, знищення його тіла або його зображення. Саме тіло виступало необхідним каркасом для з’єднання в одне ціле більш-менш духовних душ, які в сукупності утворювали людину.
Таких душ, або духовних принципів, для яких у сучасних мовах не має відповідних еквівалентів, можна виділити чотири - це Ка, Ба, Ах і Тінь [77].
Ка являв собою сукупність умов, що визначають долю людини. Його вигляд збігався з виглядом тіла, якому він належав у повному розквіті фізичних і духовних сил.
З інших духовних принципів людського індивіда ближче усього до Ка був Ба, чий характер є більш інтелектуальним. У сучасних європейських мовах Ба перекладається словом „душа”, але скоріше являє собою совість, діалогізуючу свідомість. В одному стародавньому тексті з епохи середнього царства „Бесіда розчарованого зі своєю душею” людина, обтяжена життям, розмовляє зі своїм Ба, що розуміється тут „внутрішній голос”. Ба ідентифікували з тим богом, що знаходиться в людині, або совістю. Безсумнівно, що Ба мав божественний характер.
Назва третього духовного елементу або принципу Ах - виписували у виді малюнка чубатого ібіса. Сам Ах являє собою певний „сяючий дух”, що проявляється лише після смерті тіла і перебуває біля полярних зірок, „не знаючи знищення”. Ах найчастіше має свою резиденцію на небі і перебуває там завжди після смерті людини. Духовний елемент Ах пов’язаний з концепцією, відповідно до якої душі померлих досягали неба, богині Нут, і вночі сяяли на небі у вигляді міріад зірок [78]. Свій духовний принцип Ах людина у цілковите володіння одержує лише після смерті.
Четвертий духовний принцип – Тінь  являє собою не просто фізичну тінь, не простий обрис освітленого збоку тіла; він володіє якоюсь діючою силою, що додає людині життєздатність. Цей елемент людину ніколи його не залишав, мав ту ж форму, що і вона, а його колір – незмінно чорний. При народженні бога або людини боги-творці „з’єднують їх з тінню їхньою”, а смерть означає роз’єднання тіні і людини [79]. Іншими словами, фізична тінь людини є лише проявом його таємної, духовної тіні.
Стародавні єгиптяни припускали наявність у людини щонайменше чотирьох душ. З цим уявленням про множину душ у людини пов’язані і давньоєгипетські вірування про переселення, реінкарнацію людської душі Ба. Саме ця душа для здійснення безсмертя в полях Іалу повинна була відгородити себе від небезпек і пасток, що зустрічаються їй у мандрівці по загробному світі.
Істотну роль у становленні уявлень про реінкарнацію зіграв сонячний характер давньоєгипетської релігії, а саме: паралель між життям сонця і життям людини [80]. Сонце сходить рано, світить цілий день і зникає ввечері на західному обрії. Але це зникнення є зовнішнє і недовгим, тому що сонце не перестає жити, кращим доказом чого служить його поява на наступний ранок після ночі, проведеної у невидимому світі. Єгиптяни були переконані, що людське життя являє собою еквівалент руху сонця. Людина народжується, як сонце вранці, живе земним життям подібно сонцю, що випромінює свої життєдайні промені на протязі дня, і вмирає на заході життя. З цієї аналогії випливає, що смерть людини не є остаточною, що у певному сенсі вона не настає взагалі. Людина живе після смерті на землі в невидимому світі і потім знову народиться для нового життя [81].
Піфагор із Самоса, який мандрував до Єгипту, зумів одержати в тамтешніх жерців таємні знання і першим в Елладі дав філософське оформлення ідеї реінкарнації. Відповідно до вчення Піфагора, записаному іншими грецькими мислителями, душа людини складається з трьох частин - Розуму, Розсудку і Пристрасті. Душі заповнюють весь простір ефіру (і в цьому випадку вони називаються демонами і героями), від них сходять на людей сни і знамення. Душі перебувають під опікою бога Гермеса, що вводить їх у пекло, де чисті душі зводяться ним у височінь, а нечисті ввергаються Ериніями в незламні окови. Душі безсмертні, і періодично вони вселяються в тіла людей і тварин. В світі нічого не має нового і абсолютно.
Піфагорійське вчення про переселення душ (поряд з орфічним вченням) органічно ввійшло у філософію Платона. Найбільш знаменитим твором стародавності, що вплинув на формування культури Європи, є міф про Ера, викладений у платонівській „Державі” [82]. Цей міф став прикладом вчення про душу, у ньому знаходили натхнення такі філософи, як Посідоній, Цицерон, Оріген і Августин Блаженний. Повість про Ера завершує десяту, останню книгу „Держави”, у ній говоритися про те, як Ер з Памфілії, важко поранений і залишений на бойовищі серед полеглих, зненацька пробуджується через кілька днів на ритуальному похоронному багатті, ще не запаленому. Герой, який прийшов до тями, розповідає про те, що він бачив після виходу зі свого тіла, у яке тільки що повернувся. І зміст, і форма бачення Ера мають характер мрій-сновидінь, однак його сновидіння являють собою досить реалістичну картину, підлеглу своєрідній неземній логіці. (Аналогічні і вражаючі за своєю схожістю видіння людей, реанімованих після клінічної смерті, описані в книзі Р.Моуді „Життя після смерті”).
Іншим твором, у якому досить яскраво викладається теорія метемпсихозу є платоновский діалог „Федон”, що несе на собі відбиток езотеричного знання містерій: „Увійти до сонму богів тому, хто не прагнув до мудрості і не відійшов зовсім чистим, неможливо: це доступно тільки поборнику знання” [83]. Приведені в творі описи земного й ефірного світів, які по суті фіксують подвійну структуру існуючого світу, пов’язані не тільки з теорією метемпсихозу, а й з міфологічною концепцією вічного повернення світу, яку Платон приводить в „Тімеї” і „Політику”. В діалозі „Політик” гість з Елеї розповідає присутнім, як колооберт Всесвіту контролюється богом в певні періоди часу. Коли ж бог надає йому свободу, тоді рух самовільно звертає в протилежний бік, що стає причиною космічних катастроф і змін. Кожна космічна катастрофа визначає нову епоху в історії людства. Колись була епоха Хроноса, епоха людей, близьких до богів і тому більш щасливих і мудрих, ніж люди епохи Зевса, що після катастрофи змушені були все починати спочатку. Новий людський рід приречений на забуття божественних зразків, що погрожує йому збільшенням хаосу, дисгармонією. У грізні моменти катаклізмів бог, заклопотаний долею світу, встановлює в ньому епоху тиші і спокою, завдяки чому відбувається реінтеграція космосу. Після такого оновлення бог „знову бере кормило і знову направляє все хворе і зруйноване по властивому йому колишньому коловороту: він знову впорядковує космос, робить його безсмертним і неперехідним” [84].
Як випливає з „Політика”, безсмертя є наслідком божественного божевілля, і якби не воно, то світ занурився б в дисгармонію і хаос. У результаті цього настало б остаточне зникнення, загибель світу, однак він врятований від цього в силу циклічного ритму виникнення і зникнення. Адже, наскільки світ бере участь у божественному русі, настільки він є досконалим і безсмертним, в силу того, що має матеріальне тіло і його рух підвладний закону зміни і загибелі.
Віссю платонівської онтології є концепція циклічного повернення світу (ця концепція входить у „філософію життя”, її можна знайти у Ф.Ніцше як вираження думки філософа про необхідність періодичного очищення роду людського). Ідеї підтримують вічне існування світу, їхнє пригадування під час космічних катастроф викликає гармонію і порядок, стає джерелом загального катарсису [85].
Архаїчна ідея замкненого часу, вічного повернення, повторення всього сущого виражена стародавніми символами: зображенням змії, що кусає свій хвіст, орнаментом замкнених ліній на шаманських бляшках та ін. Концепція вічного повернення світу означає: все, що відбулося, що відбувається і що відбудеться не зникає, воно не піддатне руйнуванню і вічне, тобто, всі, що жили колись і живущі нині пребувають вічно, їх життя відтворюється у вічному повторенні циклів космосу.  Таким чином, концепція вічного повернення світу нерозривно пов’язана з теорією метемпсихозу, з реінкарнацією людської душі.
В історії релігії існує дві інтерпретації реінкарнації – перша, згідно якої переселення душі з одного тіла в друге відбувається без перерви, відразу (джайнізм), і друга, яка стверджує, що існує перерва між переселенням душі (упанішади, тантричний буддизм, необуддизм) [86].
Джайністська інтерпретація реінкарнації органічно випливає з відповідної картини світу [87]. Період, в якому ми зараз живемо, почався в далекому минулому і з самого почату був ідеальним, проте його стан поступово погіршився, так що, рахуючи з моменту нірвани Махавірі, зараз триває друга з трьох самих несприятливих ер світу.
Світ не створений ніякою вищою силою, все існує завдяки взаємодії вічних субстанцій, які разом утворюють космос. До недуховних субстанцій відносяться три види ефіру (порожній простір, середовище спокою і середовище руху), час і матерія, яка складається з атомів. В якості духовних субстанцій виступають незлічені індивідуальні душі, за сутністю своєю всезнаючі і повні благодаті. Душі, обтяжені матерією, знаходяться під владою карми (тобто, доля душі визначається моральною поведінкою людини в даному житті) і змушені переселятися з одного тіла в інше.
З’єднання душі з кармою не мають ні початку ні кінця, так як карма постійно оновлюється. Проте, є можливість покращити карму, якщо вести себе у відповідності з етичними нормами. Коли індивід віддається сильній вірі, досягає внутрішньої дисципліни і панування над пристрастями, тоді він може поступово знешкоджувати перешкоди  на шляху до вдосконалення за допомогою аскетизму і медитації, що змінюють карму на стадії її здійснення.
В кінці цього довгого шляху, який складається з 14 сходинок, досягаючи все більшої досконалості, душа постає вільною від пристрастей і бажань. Коли ж повністю вичерпується карма, душа підноситься на дах світу, де, благословенна, в невидимій іпостасі, відчуває вічне і необмежене щастя, не маючи ніяких турбот. Коли ж не вдається досягти спасіння, до  душа змушена відроджуватися в тварині, рослині, людині, божестві або демоні. 
Звільнена душа перебуває в стані нірвани, вічного щастя. При цьому, нірвана джайнізму відрізняється від нірвани буддизму – перша не є згасанням свідомості, так як індивідуальна душа продовжує існувати в силу своєї вічності і незруйновності, просто вона вільна від карми і тілесності; друга ж, обумовлена специфікою буддизму, не визнаючого будь-якої  самостійності існуючої вічної душі і розглядаючого лише різноманітні стани свідомості [88]. Таким чином, в джайнізмі реінкарнація души проходить без перерви.
Інакше розглядається метемпсихоз в давньоіндійських упанішадах,  в яких проявляється збережена до наших днів віра в те, що дії, які здійснює людина протягом земного життя, приводять до повернення її душі в новому образі.
В упанішадах концепція карми складалася в наступному: устремління людини визначають її здатність мислення і уявлення, які в свою чергу, впливають на її дії і поведінку. Хоч карма як доля визначається власними вчинками людини, проте вона діє автоматично в силу своєї внутрішньої закономірності. До того часу, поки індивід створює свою карму, від якої він може звільнитися, йому прийдеться жити в цьому світі: карма робить людину рабом життя на землі, приковує її до Санжари (почуттєвого світу, в якому ніколи і ніде не буде спокою). Карма – начебто колооберт або передатковий механізм, що сам себе заводить під час функціонування. Теперішнє життя є наслідком попередньої карми і причиною майбутньої, від якої залежить відродження людини в тілі тварини або бога, царя або бідняка, а також можливе існування на небі або в пеклі як проміжному стані або проміжній сфері буття душі – внутрішнього Атмана, що складається з розуму і має вигляд людини [89].
В Рігведі (найдавнішій збірці гімнів Індії) людина спочатку сприймала свою смертність як горе, але з часом людину охопила тривога, що смерть буде вічно її губити і руйнувати. Так проходило утвердження переконання, що коротке, мінливе життя  з його оманливою радістю не є справжнім існуванням, що сама наявність зла  тягне за собою вічні страждання. Звільнитися від вічних страждань можливо лише шляхом звільнення від карми, яку уявляли у вигляді надтонкої матеріальної сили, пов’язаної з людиною, з її  Атманом (індивідуальною душею). І навіть після смерті, тобто після входження її духовних і тілесних елементів у відповідні частини природи, душа іде до сонця і відроджується в тій чи іншій формі в залежності від суми здійснених людиною вчинків.
Звільнити душу від карми і забезпечити їй вічний спокій може тільки єднання власної душі (Атмана) з душею Всесвіту (Брахманом), а це можливо тоді, коли помирають всі бажання [90]. Брахман являє собою вищу реальність, вільну від випадковостей, принципом і першопочатком всіх речей в світі, ту, що існує в повній гармонії з власною сутністю, що є незмінною першоосновою всього різноманіття світу.
В індуїзмі, основні принципи якого викладені в „Бхагавадгіті” містяться уявлення про вічне існування бога, живих істот, природи і часу. В ній відображено фундаментальну концепцію вічного циклу природи: так як у циклічно відновлюваному матеріальному світі існує нескінченна кількість всесвітів зі своїми зірками,  планетами і живими істотами, а людина в позаземній сфері нескінченна і містить в собі нескінченну кількість особистостей, то можна сказати, що людина існує одночасно в множині паралельних Всесвітів, тобто, у нашого „Я” є множина „двійників”, що являють собою своєрідний варіант теорії метемпсихозу [91].
Розглядувана проблема метемпсихозу є наріжним каменем в буддизмі – людина несе відповідальність за своє життя і від неї залежить призупинення процесу буття. В тому ж сенсі, в якому вона є спадкоємцем свого минулого, вона сама створює своє майбутнє. Людина примирюється з думкою про смерть, тому що вірить, що її життя – це повторення минулих її життів, які нічим не відрізнялися від нинішнього. Недарма, символом буття в буддизмі є колесо перероджень. Від цих перероджень, які ввергають людину у все нові і нові страждання існує єдиний шлях, викладений в четвертій „Благодатній істині” – шлях до нірвани через „восьмиланцюгову стезю” (восьмиступеневу програму духовного удосконалення) [92].
Вже в новітні часи положення реінкарнації і карми органічно увійшли в необуддизм (дискретна реінкарнація Д.Ікеди), інтегральну йогу („Глобальний розум” Ш.Ауробінто), теософію (О.Блаватська), Живу етику (О.Реріх) та інші вчення. Концепція переселення душ отримує раціональну інтерпретацію в різноманітних наукових дисциплінах ХХ століття: біології, медицині, кібернетиці, фізиці, космології та багатьох інших (радянські вчені В. Євсюков, В.Злоказов, Н.Бехтєрєва, А.Лєбедєв та ін., західні фізики І.фон Вейцзекер, Л.Брюллюен та ін.).
Швейцарський психоаналітик , психіатр і культуролог К.Юнг в своїх дослідженнях щодо архетипів та особистісного і колективного підсвідомого фактично охоплює реальні моменти функціонування континуального потоку образів, генерованих незчисленною кількістю індивідів на протязі всієї історії людства, даючи таким чином раціональну, полишену містичного забарвлення інтерпретацію правічної концепції переселення душ.
Наукове розуміння метемпсихозу набуває особливого значення в наш час, коли в цивілізованому світі зростає інтерес до філософських вчень і культур Сходу, посилюється віра в реінкарнацію. Її привабливість для західної ментальності обумовлена тим, що сучасна людина вже не задоволена традиційними матеріалістичними поясненнями цієї проблеми [93]. Концепція реінкарнації є більш справедливою, більше того, її дискретна інтерпретація дозволяє багато на що недосліджене і невідоме поглянути зовсім під іншим кутом. В наш час неможливо не рахуватися з фактом надзвичайної популярності концепції реінкарнації у всьому сучасному світі, тим більше, що за нею стоїть певна реальність і виплекана людством у віках надія на безсмертя.

 
3. НА ШЛЯХАХ ДО БЕЗСМЕРТЯ

Здавна людина мріяла про особисте безсмертя, про нескінченно  довге і щасливе життя, що знайшло своє відображення в міфах, пророкуваннях різних релігійних і містичних систем, літературних і перш за все поетичних творах. На ранніх етапах розвитку людського суспільства, коли все життя пронизувала релігійна ідеологія, цілком природно, що мрія людини про досягнення безсмертя здійснювалася у вигляді уявлень про споріднення з богами, про входження людини після смерті в коло богів.
Таке розуміння шляхів досягнення безсмертя прекрасно виражене у творчості давньогрецького поета-лірика Піндара, що жив у VI-V ст. до н.е.   В його творах тільки доброчесна людина після смерті входить у райську обитель, що в олімпійській релігії греків мала назву Острова Блаженних, де проводить своє життя в бенкетах, в безтурботній вічності серед сонму богів.
Піндар уявляє собі загробний світ трискладовим: це пекло, рай (Острів Блаженних) і чистилище між ними, де душі ведуть „безтрудне життя”, але для спокути гріхів (як земних, так і допущених вже в чистилищі) періодично повертаються на землю. Якщо таку спокуту вони витримують, то в останньому земному перебуванні стають „святими героями”, а після нього отримують вічне щастя і безсмертя на Острові Блаженних, де царює Крон –  владика часу, чоловік богині Реї [94].
Більш ніж через дві тисячі років, у часи Катерини II,  представник російського класицизму Г.Державін у своїй філософській ліриці роздумує про сенс і мету людського буття, про місце людини у Всесвіті. У поезії Державіна є особлива ситуація: людина виявляється один на один з „Безоднею” світобудови, з „Всесвітом”, з Богом. І ось тут, з одного боку, людина – ніщо, а з іншого – відчуває  себе не тільки „частинкою Всесвіту”, але і центром її – „осередком живучих”. У філософській ліриці Державіна червоною ниткою проходить думка про  можливість перемоги над смертю: „Щоб через смерть я повернувся, Батьку! – в безсмертя твоє” [95].
Кожна релігія і переважна більшість філософсько-релігійних вчень дають людині надію на безсмертя, і ця надія у всіх їх  зводиться до одного і будується на концепції посмертного існування людської сутності (духу, душі). Наприкінці ХХ ст., в силу появи новітніх досягнень світової науки і філософської думки, навіть войовничі матеріалісти і атеїсти змушені поступитися своїми позиціями у поглядах на цю принципову, з їх точки зору, проблему.
Фундаментальність вказаної проблеми вимагає її філософського осмислення, тим більше, що представники сучасної науки, наприклад американський фізик Д.Бом, вважають: „Розходження між ідеалізмом і матеріалізмом поступово зникає; розум постійно присутній у всіх формах матерії, навіть найпростіших і тому у електрона, в такому випадку, є дуже примітивна форма розуму, наш розум знаходиться на іншому рівні, і, можливо, на якомусь іншому рівні знаходиться розум вище нашого, і так далі до безкінечності” [96]. У цих висловленнях Д.Бома виражено нові уявлення фізики про природу свідомості, що склалися в paмках так званої  голографічної  моделі.
Новий парадигмальний рівень сучасної науки показує неспроможність догматизованого матеріалізму зрозуміти співвідношення матерії і духу,           і допомагає розгортати потенціал новітньої наукової філософії, закладеної багатьма видатними мислителями і вченими минулого. Із самої природи філософського знання і пізнання, випливає положення про те, що свідомість нерозривна пов’язана з матерією, що мислячий дух і матерія являють собою аспекти цілого, вічного, нескінченного у своїх проявах, що можливо існування ієрархії і рівнів свідомості [97].
У сучасному філософському знанні „працюють” категорії діалектики, і не спростоване положення, що відображення є атрибутом матерії, тобто кожній частці матерії властива ознака відображення. Сам нескінченний матеріальний світ, що розуміється  сучасною наукою як Метавсесвіт або Надвсесвіт, усередині себе диференціюється на локальні області або всесвіти по типу нашої Метагалактики, кожна з яких має ієрархічну структуру. А це свідчить, що кожному рівневі Всесвіту відповідає своє специфічне відображення – на рівні кварків (субелементарних часток), на рівні елементарних часток (електрон, нейтрино, мюон та інші лептони, важкі частки), на рівні атомів, на рівні молекул і так далі аж до рівня Метагалактики, включаючи і соціальний рівень ¬– скрізь свої форми відображення, не зводимі одна до одної, але взаємопов’язані між собою. При переході від одного рівня відображення до іншого відбувається ускладнення його форми, і на визначеному ієрархічному рівні з’являється свідомість як вища форма відображення. Причому тут варто враховувати положення сучасної філософської і наукової думки про те, що природа „поміщається” не тільки в рамках нескінченно великих і нескінченно малих „речей”, але і в рамках нескінченно складних „речей” [98].
В науці в зв’язку з перед¬баченням існування ієрархії рівнів свідомості в космосі існує положення або гіпотеза, „відповідно до якої „великі” і тонкі по функціонуванню системи можуть, завдяки взаємодії вхідних у них підсистем, володіти іманентно властивою їм свідомістю або аналогами як невід’ємним функціональним засобом відображення реальності й антиентропійного впливу на зовнішній світ і самих себе” [99]. Ці „великі” і тонкі системи надзвичайно складні, і властива їм „свідомість” або її функціональні аналоги дають їм можливість навчатися, пристосовуватися до навколишнього середовища, самовідтворюватися і саморегулюватися.
У нескінченному світі, у Надвсесвіті, в силу нескінченності простору і часу завжди в якомусь всесвіті (локальній області) існує складна і тонка система, що є носієм свідомості. Ця свідомість так само вічна, як вічна і матерія, вони передбачають одна одну [100].
Трактування свідомості і матерії як вічних проявів цілого дає можливість установити статус людини в об’єктивній реальності, дозволяє припустити існування множини цивілізацій у нескінченному матеріальному світі, і входження в контакт із позаземними цивілізаціями, з’ясувавши тим самим проблему співвідношення смерті і безсмертя людини. Оскільки світ як ціле містить у собі свідомість (необов’язково  людську), остільки зрозуміти космос можливо тільки у випадку адекватної реальності інтерпретації свідомості взагалі і людської зокрема, тому що поки нелюдських, космічних форм свідомості ми не знаємо.
Складність дослідження свідомості описана радянським філософом М.Мамардашвілі: „При вивченні свідомості ми фактично досліджуємо межу, що окреслюється і створюється взаємодією дослідника зі свідомістю. А що значить досліджувати? Це значить вводити певну визначеність, проводити певну концептуальну, теоретичну межу. А межа межі, як сказав би математик, дорівнює нулю. Таким чином, вивчаючи свідомість, ми досліджуємо межові явища, те, що має в принципі нульовий характер. У цьому процесі ми завжди досліджуємо можливу свідомість. І що б ми не сказали про свідомість, не вичерпуємо її всю, і вона ніколи не є ця свідомість, а завжди щось ще. Свідомість існує для об’єктивного спостерігача, дослідника тільки на межі, і в сенсовому, „внутрішньому” аспекті вона постає як чистий нуль” [101].
Останнім часом актуалізувалися проблеми, пов’язані  з гіпотезою видатного природодослідника і мислителя В.І.Вернадського про космічну вічність життя, що знайшли вираження в постановці питання про значимість антропного космологічного принципу (Б.Картер, Дж.Уіллер, И.Д.Новиков та ін.) Цей принцип був чітко сформульований у 1961 р. американським фізиком Р.Дікке, потім його розробляли Б.Картер і С.Хоккінг, а резюмував їх аргументи Дж.Уіллер [102]. Хід міркувань цих учених зводиться до наступного. У свій час М.Коперник спростував принцип, відповідно до якого людина займає привілейоване центральне положення у Всесвіті. Однак цей принцип згодом перетворився в сумнівну догму про те, що положення людини взагалі не є привілейованим. У своєму крайньому вигляді ця догма приводить до „досконалого космологічного принципу, що лежить в основі стаціонарної теорії Bceсвіту”. Вона, як показав Р. Дікке, недосконала, тому що, по-перше, необхідною умовою існування людини є сприятливі передумови (температура, хімічний склад середовища й ін.); по-друге, Всесвіт еволюціонує і володіє локальною просторовою неоднорідністю [103].
Сутність антропного принципу полягає в наступному: „Те, що ми очікуємо спостерігати, повинне бути обмежене умовами, необхідними для нашого існування як спостерігачів” (Б.Картер) [104]. І хоч положення людини не є центральним, воно в якомусь сенсі є незапобіжно привілейованим. Це привілейоване положення людини в нашому Всесвіті виражається в тому, що антропологічний принцип постулює наявність біологічного відбору фундаментальних констант (швидкість світла у вакуумі, гравітаційна постійна, константа Планка й ін.), що визначають специфіку і структуру Всесвіту. Однією з таких специфічних рис Всесвіту є тривимірність її простору: ще відомий фізик П.Еренфест показав, що життя може виникнути лише в тривимірному просторі. Тільки у Всесвіті з тривимірним простором виникають можливості для існування зв’язаних систем і вільних тіл, зв’язаних і вільних станів руху електронів в атомах, тобто для виникнення дуже складних структур життя. Це значить, що тільки в тривимірному просторі можуть існувати атоми, планетні системи і галактики, а отже, - і „свідки”. Тому не дивно, що людина живе саме в тривимірному просторі [105].
Феномен розумного життя тісно пов’язаний з космічною організованістю матерії, сама людина являє собою активну і невід’ємну частину Всесвіту. У зв’язку з цим, вихідне формулювання антропного принципу про космічний характер живої речовини можна сформулювати в такий спосіб: „Біосфера Землі, моноліт її живої речовини, можливо, є лише нескінченно малим згустком, частиною нескінченного космічного потоку живої речовини. Людство як розумна форма космічної живої істоти так само, можливо, є лише нескінченно малою частиною живої речовини Всесвіту” [106]. Перед нами узагальнена інтерпретація антропного принципу в біології, що відповідає трактуванню ідеї антропокосмізму в її філолофсько-матеріалістичному варіанті. Разом з тим варто мати на увазі, що уявлення про людину як специфічний елемент Всесвіту, про що і свідчить антропний космологічний принцип, аж ніяк не означає, що вона і її космічний дім Земля - центр Всесвіту. Тим більше, що останнім часом отримані цікаві результати в дослідженні еволюції нашого Всесвіту, згідно яким місцева група галактик (в неї входять Чумацький Шлях, Туманність Андромеди і декілька дрібних сусідніх галактик) рухається зі швидкістю 600 км/с у напрямку так званого „Великого Атрактора” – концентрації декількох десятків тисяч галактик [107]. Виявилося також, що такого роду рух місцевої групи галактик властивий багатьом іншим галактикам. Тому антропний принцип необхідно розуміти в тому сенсі, що людина з’явилася в ході еволюції біосфери Землі як частини загального процесу розвитку Всесвіту.
Згідно В.І.Вернадському, умови появи життя на Землі визначили її розвиток як цілого, тобто у виді біосфери, єдиного моноліту живої речовини, орга¬нізованість якого визначалася перетворенням космічної енергії і пов’язаними  з цим космопланетарними біогеохімічними функціями. Він підкреслював: „Наукове питання про початок життя на Землі зводиться... до питання початку в неї біосфери... Поза біосферою ми життя науково не знаємо і проявів її науково не бачимо. Організм, вилучений з біосфери, є нереальна, є відсторонена біологічна побудова...”. Будь-яка біосистема є частиною живої речовини, що утворює специфічну організованість біосфери, області її розповсюдження на планеті. Сама ж земна біосфера має пам’ять, „сенсори” і „мозок”, і її називають „вищим космічним Розумом” (Н.Н.Моісеєв та ін.) [108].
У руслі концепції В.І.Вернадського про біосферу знаходиться і висловлювана в науці ідея про так званий генетичний інтелект, який являє собою розумний механізм, що підтримує життя рослин, тварин та людини і керує їх еволюцією. Генетичний інтелект є природним механізмом, в деякому відношенні переважає людський інтелект, причому аж ніяк не є якоюсь безтілесною „життєвою силою” або всемогутнім Богом. Це якась певна матеріальна система досить високої досконалості і природного походження, саме генетичний інтелект породив людський інтелект. Серед важливих задач теорії генетичного інтелекту -  дослідження мови генетичного розуму; одним з текстів цієї мови є генетичні коди у вигляді молекул нуклеїнових кислот [109]. 
Зараз біосфера, у рамках якої функціонує генетичний інтелект, перетворилася в якісно новий феномен - ноосферу, що являє собою організовану і керовану людиною динамічну єдність біосфери і техносфери. З нашої точки зору важливе те, що ноосфера знаходиться в процесі руху до вищих ступенів цілісності, коли кожному елементу в єдності „індивід – речовина – планета” буде віддане належне, причому індивід збережеться у своїх унікальних характеристиках. Людство перетворюється в соціальний суперорганізм, який володіє планетарною свідомістю, що допоможе подолати кризу, викликану глобальними проблемами сучасності: проблемою ядерної війни, екологічною проблемою ресурсів і продовольства та ін. [110].
 І якщо завдяки безупинному розвитку людського мозку виникла самореалізуюча свідомість людини, що означає такий же значний стрибок в еволюції, як і сама поява життя, то новий рівень організації людства породжує планетарну свідомість, або планетарний розум. Відомо, що найважливішою характеристикою свідомих істот є здатність створювати внутрішні моделі світу, причому тим складніші, чим складніша сама свідомість. Новий рівень свідомості – планетарна свідомість – досить відмінна від рівня саморефлексуючої свідомості людини, тому що найважливішим аспектом еволюції соціального суперорганізму стає комунікація („Омега” Тейяра де Шардена і „надрозум”, або „глобальний розум”, Шрі Ауробіндо) [111]. В цій планетарній свідомості не відбувається втрати індивідуальності людської свідомості, зберігаються неповторні риси кожного індивіда. Людина, включена у систему планетарного розуму, почуває загальну любов і прив’язаність до всіх інших „Я”, і як би набуває риси Бога, прилучається до безсмертя.
Процес перетворення людства в соціальний суперорганізм супроводжується космізацією – включенням космічних і астронавтичних факторів у суспільне буття і свідомість. Вихід людства в космос призвів до появи цілого комплексу нових наукових дисциплін – астрофізики, космічної біології, космічної медицини, астрогеології, астросоціології та ін., а також до подолання геоцентризму й антропоцентризму у фундаментальних науках. Все це характеризує процес, що відбувається в сучасних умовах по космізації поглядів на природу людини і потребує під новим кутом зору визначити статус людини в суб’єктивній реальності, тому тут не обійтися без певного філософського міркування.
З виникненням філософської свідомості виникають взаємовиключні уявлення про феномен людини і її статус у світі. Так, згідно Айтарес Упанішаді, одному з пам’ятників давньоіндійської філософії, всі космічні сили, що створені Атманом (абсолютною субстанцією-свідомістю сущого), поміщені завдяки йому в людину й сотворивші  її тілесну і духовну субстанцію, є сили самого Атмана. Отже, сам Атман увійшов у людину, зробивши її у своїй основі тотожною собі, а тому й обраною, вищою істотою. Однак,  Мантрі Упанішаді людина в коловороті буття уподібнюється „жабі у висохлому колодязі” [112]. Ця суперечливість уявлень про статус людини в об’єктивній реальності, звичайно ж, не випадкова. Аналогічно виражена вона і в оді Г.Державіна „Бог”.
В даний час склалися чотири підходи до визначення статусу людини в розвитку історії і цивілізації:
1) проблема не має раціонального вирішення, тому що пролягає поза межами людської свідомості;
2) людина - тупикова частина розвитку матерії, більше того, патологічне відхилення в її розвитку;
3) людина є рядова форма руху матерії, з певного моменту свого розвитку здатна бути основою для встановлення нової більш високої сутності;
4) вища форма руху матерії в тому сенсі, що через соціально-дієву сутність втілює в собі таку форму, яка не може бути основою для становлення нової форми руху матерії, що перевершує по суті соціальну [113].
Якщо прийняти до уваги матеріалістичне трактування цієї  проблеми, то єдиним прийнятним припущенням є положення, що людина являє собою тільки певний етап еволюції матерії.
Розглядувана під цим кутом проблема можливого безсмертя людини (ніякому разі не індивідуального), зводиться до того, що в майбутньому можливий еволюційний стрибок в анатомічній структурі людського мозку (та й тіла людини в цілому), подібний тому, що відбувся у людиноподібного предка до людини. Це було б докорінною зміною в організації людини, яка б привела до кардинально нового виду постлюдського і постземного (за уявленнями К.Е.Ціолковського) існування. Цей надрозум знайде, мабуть, інші шляхи вирішення поставлених людством цілей, у тому числі і досягнення безсмертя. У всякому разі подальша еволюція людини обумовлена тим, що феномен життя являє собою прояв загальної еволюції космосу, а земне життя є однією з варіацій всесвітнього життя.
К.Е.Ціолковський, розмірковуючи про безсмертя людини, вказував, що людство, освоївши Всесвіт, коли-небудь перестане мати потребу в корпускулярній речовинній формі свого власного буття і буде існувати в хвильовій, енергетичній формі, стане „променевим людством” [114]. Великий мислитель-матеріаліст розглядає людство як єдине цілісне утворення, що у своєму розвитку проходить декілька стадій: від „ембріональної” до виходу в позаземний космос, колонізації галактичних просторів, перетворення в „космічних тварин”, в „променеве людство” і „корпускулярну” форму.
Цей процес буде тривати доти, доки розум, пройшовши через безліч космічних народжень і смертей, не осягне всього, тобто людство стане безсмертним у часі і нескінченним у просторі. „І ось, коли розум (або матерія) пізнає все, саме існування окремих індивідів і матеріального або корпускулярного світу він знайде непотрібним, то перейде в променевий стан високого порядку, який буде все знати і нічого не бажати, тобто, в той стан свідомості, який розум людини вважає прерогативою богів. Космос перетвориться у велику досконалість” [115].
Це визначення є матеріалістичним тлумаченням „Глобального розуму” Шри Ауробіндо, „Безмежності” Живої Етики (Агні Йоги) або всемогутнього Бога будь-якої релігії світу, тому що все, у тому числі життя, людина з її розумом, породжено Всесвітом, він початок всіх речей, від нього все залежить.
У своїй роботі „Воля Всесвіту” К.Е.Ціолковський пише про безсмертя людини і людства як прояви вічно еволюціонуючої матерії: „Смерть є одна з ілюзій слабкого людського розуму. Її немає, тому що існування атома в неорганічній матерії не відзначається пам’яттю і часом – останніх, начебто, немає. Множина ж існувань атома в органічній формі зливаються в одне суб’єктивно безперервне і щасливе життя - щасливе, тому що інших немає... Всесвіт так влаштований, що не тільки сам він безсмертний, але безсмертні і його частини у виді живих блаженних істот. Немає початку і кінця Всесвіту, немає початку і кінця також життю і його блаженству” [116].
Таким чином, висунута Ціолковським модель майбутнього розвитку людини і людства дає цілком визначену філософсько-матеріалістичну відповідь не тільки на питання про сенс людського існування, але і намічає шлях до з’ясування сенсу існування самого  Всесвіту.
Майже про теж саме, тільки більш ґрунтовно і, як на мою думку, більш істинно, зі своєї метафізично-філософської точки зору вчить нас Жива Етика О.І. Реріх. Агні Йога, спираючись на теософські доктрини О.П. Блаватської і творчо продовжуючи їх,  уявляє Всесвіт множиною світів, в яких існує життя на різних ступенях розвитку свідомості. Земля – один з таких світів, де проходить удосконалення людський дух. У вченні виділяється три основних плани буття: Світ Щільний (фізичний), Світ Тонкий (астральний) і Світ Огненний (ментально-духовний). Інші сфери життя стануть доступними і зрозумілими на більш високих щаблях досконалості людства. „Новий ступінь наближається людству – зв’язок з далекими світами” – мовиться у вченні про майбутній напрям еволюції. Безмежність – одне з таких понять в Агні Йозі, описуюче космічну еволюцію життя і необмежені можливості розвитку самої людини, її творчого потенціалу. Безмежність тотожна з  Абсолютом [117].
І ця принципова схожість поглядів на майбутнє людства двох протилежних представників „основного питання філософії”  ще раз підтверджує приведену вище думку американського фізика Д.Бома: „Розходження між ідеалізмом і матеріалізмом поступово зникає...” [118].


ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Французький філософ - екзистенціаліст А.Камю писав: „Велика мужність – дивитися відкритими очима на світло і смерть” [119]. Життя містить в собі смерть, а смерть є  умовою нового життя, можливо, не схожого на життя нинішнє. Саме усвідомлення вічного круговороту життя і смерті лежить в основі уявлень про власну конечність людини і безкінечність буття.
Переважна більшість людей з жахом ставиться до ідеї смерті або власного небуття, повного зникнення. В масовій свідомості людей, особливо постсоціалістичного простору, де єдино вірним вважалася матеріалістично-філософський погляд на цю проблему, до нинішнього часу панує точка зору, відповідно до якої життя індивіда невідворотно і остаточно закінчується смертю. І в кращому випадку, згадки про померлого на певний час залишиться в пам’яті людей.
Цю думку прекрасно виразив Л.Фейєрбах, який писав: „Померлий для живого не перетворився в ніщо, не абсолютно знищений; він як би змінив лише форму свого існування; лише перетворився з тілесної істоти в духовну, тобто з природної істоти в істоту уявлювану. Померлий не справляє більше матеріальних вражень; проте його особистість самоутверджує себе, продовжуючи імпонувати живим в межах їх пам’яті... Людина, втрачаючи своє тілесне існування, не втрачає свого існування в дусі, в спогадах, в серцях живих людей...” [120]. І цим, як твердять матеріалісти, потрібно задовольнитися і змиритися з непереборним законом природи.
Проте, аналізуючи проблему смерті і безсмертя в історично-філософському контексті, виникає ряд питань. Чому вельми інтелігентні стародавні єгиптяни вкладали стільки сил в такі досконалі гробниці, як піраміди? Чому тверезі, практичні шумери схильні були віддати життя (що викликає у нас сумнів) за привілею перебувати разом зі своїм померлим володарем в посмертному існуванні? Чи можемо ми стверджувати, що земне життя було менш цінне для шумерів та інших народів, які застосовували подібного роду практику, ніж для нас? Чи можемо ми трактувати їх як примітивних забобонних простаків? А може бути, пам’ятаючи, що вони знали про смерть набагато більше,  ніж ми сьогодні,  необхідно визнати, що вони знали щось, чого ми не знаємо? Може бути, це і є відповіддю на питання, чому вони непорушні в своїй вірі? [121].  У всякому разі постає зрозумілим одне: сама смерть в стародавніх культурах розглядалася не як закінчення існування людини, а як відкриті двері, що дають доступ до нових форм буття.   
В Індії здавна існує стародавня притча. В ній розповідається про личинки бабок, що живуть на дні озера. Їх постійно непокоїла нерозгадана таємниця: що відбувається з ними, коли, дорослішаючи, піднімаються вони до поверхні озера, перетинають її і зникають назавжди? Кожна личинка, яка готувалася піднятися на поверхню, обов’язково обіцяла повернутися і розповісти залишеним на дні подругам, що ж там відбувається за  поверхнею води. Тільки таким чином можливо заперечити або підтвердити чутки, які розповсюджує жаба, начебто личинка, що перетнула поверхню і опинилася по другу сторону звичного світу, перетворюється на чудову істоту з довгим струнким тілом і сяючими крильми. Проте, вийшовши з води і перетворившись в бабку, вона, на жаль, не може проникнути під поверхню озера, як би не намагалася і як би довго не парила над його дзеркальною поверхнею. І в літописі, які ведуть личинки, немає відомостей хоч би про одну з них, яка повернулася б і розповіла, що ж  відбувається з тими, хто перетнув межу їх світу. Притча закінчується плачем: „Невже ні одна з вас, жаліючи тих, кого полишили внизу, не повернеться і не розкриє таємницю?”. [122].
В цій притчі виразником релігії виступає жаба, яка розповідає нам (личинкам) про те, що ми після смерті будемо існувати в якійсь іншій формі (бабка) в іншому світі (що знаходиться за межами озера).  Дійсно, ще ніхто не з’явився з того світу, щоб розповісти про його існування і про те, що відбувається з нами після смерті. В цьому і полягає фундаментальна трудність у вирішенні питання про те, чи можливе посмертне існування людини в інших формах чи ні.
Проте, не знаючи і сумніваючись, у всі віки і епохи людина, розумом приймаючи свою смертність, в глибині душі вірила, що не все скінчиться з її  останнім земним подихом. Як сказав американський філософ, есеїст, поет, родоначальник трансценденталізму Ралф Емерсон: „Найнезаперечнішим свідчення безсмертя є те, що нас категорично не влаштовує будь-який інший варіант” [123].
Проблеми буття, так звані „метафізичні питання” про Бога, про добро і зло, про страждання, про сенс буття, про світовий порядок, який керує долею людини, про життя і смерть – всі ці „прокляті питання” навіть на початку ІІІ тисячоліття не полишають людину. Навпаки, з розпадом одних держав і утворенням нових, з розвитком прогресу, комп’ютеризації і глобалізації світової спільності, загальної нігілізації і деградації ієрархії загальнолюдських цінностей, постають все гостріше і нагальніше.
„Жити для щастя майбутніх поколінь! Для далекого прекрасного майбутнього людства!” –   проголошують матеріалісти. Та, при цьому, живій пересічній людині, з її сьогоденними турботами і проблемами, з її, може й обмеженим, але таким людським світоглядом, з її безсонними роздумами про перемагаюче зло і беззахисне добро, про безперестанні страждання, такий „високий сенс” не завжди видається виправданим.
Геніальний філософ і „патологоанатом життя” Ф.М.Достоєвський в своєму „Підлітку” виразив це так: „Та що мені до майбутнього, коли один раз на світі живу. Яка мені справа до того, що буде через тисячу років з цим вашим людством, якщо мені за це ні любові, ні майбутнього, ні визнання за мої подвиги!” [124].
Якраз, саме молоде покоління, коли закінчуються роки дитинства і потрібно вибиратися на життєвий шлях, особливо стурбовано дивиться у майбутнє. В чому сенс життя? І це питання в наш час не відсторонене філософствування а життєва необхідність: довіра до старого світорозуміння, яким жили діди і батьки, втрачена, а нового поки що не знайдено.
Особливу загрозу, при цьому, складає тотальна популяризація образу існування і мислення так званих „великих західних демократій”, споживацького ставлення до життя, культу грошей і насилля, абсурдності буття, що проявляється в юних душах поверженням загальнолюдських моральних ідеалів,  і, як наслідок, відразою від життя, наркоманією, відчаєм і духовною порожнечею.
Якщо в людини, особливо в молодої, забрати віру у Вищу справедливість цього світу, у безсмертне існування її вічно живої сутності, у посмертне воздаяння за привнесене в цю реальність Добро чи Зло, то саме питання про сенс її життя втрачає сенс. Тільки така віра може стати  однією з основ подолання духовної кризи і виходу з безнадійної „порожнечі”.
Майже всі світові релігії і сучасна наука вже зараз знаходять загальні  дотичні принципи, що безумовно, дасть новий напрям думки і звільнить її від закабалення голим матеріалізмом, який стверджує, що після смерті все закінчується.
„Підліток” Достоєвського зрозуміє, що  не „один раз живемо”, що життя продовжується і є куди прагнути, для чого працювати. Що в нинішньому абсурдному житті, в його стражданнях і проблемах є Вищий сенс, якийсь чомусь нас вчить, якій випробовує і загартовує нас для нашого ж блага в Житті Вічному. І це майбутнє існування залежить від нас самих. Ми не „пігмеї”, не „пішаки” в руках історії, не „певний етап еволюції матерії”, а „Творча сила”, що створює своє майбутнє і майбутнє всього світу, в якому ми самі будемо жити.


ВИСНОВКИ:
 
1. Смерть в стародавніх культурах розглядалася не як закінчення існування людини, а як відкриті двері, що дають доступ до нових форм буття.
2. Проблема сенсу життя, смерті і безсмертя - одна з вічних гуманістичних проблем, до яких ми неминуче повертаємося, незалежно від того, чи розглядається вона на рівні повсякденної свідомості, наукового сприйняття світу, релігійного тлумачення дійсності або на рівні філософської інтерпретації буття. У будь-якому випадку - це світоглядна проблема.
3. Пошуки людиною сенсу життя і розгадки таємниці існування нерозривно пов’язані з культурою, яка щодо цієї проблеми має двоїстий характер: з одного боку, завдяки культурі людина – на противагу іншим живим істотам –  знає про свою смертність, з іншого боку, культура прагне нейтралізувати витікаючий з усвідомлення смертності екзистенціальний страх (страх перед небуттям). Одним з культурних засобів нейтралізації страху смерті і є релігійно-міфологічне світорозуміння, яке надає їй сакрального змісту.
4. Проблема сенсу життя – це проблема основної лінії життя, орієнтації людини на визначену систему цінностей, що регулюють її життєдіяльність,  закріплюють форми поведінки. А так як в елементарний зміст людського життя, входить і смерть, що має безпосереднє відношення до нього, то проблема смерті і можливого безсмертя є основними у вирішенні  проблеми сенсу життя.
5. Відповідно до давньоєгипетських вірувань, буддизму, даосизму й інших давньосхідних релігійно-містичним вчень, а також давньогрецьких ідеалістичних філософських систем пізнання істини можливе лише якщо індивід вкрай обмежить зв’язок своєї душі з тілом, а в ідеалі –  коли стане “безтілесною істотою”. Таким чином, пошук істини, знаходження індивідом бажаної свободи і сенсу життя, нерозривно пов’язані з постулатом „безсмертя душі”, прагненням перебороти страх перед смертю.
6. Проблема життя та смерті споконвічно тісно пов’язана з емоційним переживанням людиною необоротності реального часу, свого майбутнього небуття в часі. Таємниця смерті - це таємниця часу, який безупинно спливає, несучи за собою речі, події і нас самих. Емоція страху смерті є не що інше, як страх перед потоком часу, як “страх небуття”.
7. Віссю платонівської онтології є концепція циклічного повернення світу, яка означає: все, що відбулося, що відбувається і що відбудеться не зникає, воно не піддатне руйнуванню і вічне, тобто, всі, що жили колись і живущі нині перебувають вічно, їх життя відтворюється у вічному повторенні циклів космосу.  Таким чином, концепція вічного повернення світу нерозривно пов’язана з теорією метемпсихозу, з реінкарнацією людської душі в їх найдавніших інтерпретаціях.
8. Прагнення знайти безсмертя має безліч форм, серед яких найбільш важливою є метемпсихоз, або реінкарнація, широко розповсюджена в стародавні часи у багатьох народів  і яка увійшла в більшість релігій світу. Віра в реінкарнацію значною мірою впливала на дотримання людиною встановлених у суспільстві норм поведінки, адже життя, детерміноване кармою, обумовлено поведінкою людини в попередньому житті, і для досягнення кращого життя в наступному народженні необхідно доброчесно поводити себе в житті нинішньому.
9. Концепція посмертного воздаяння за привнесене в життя добро чи зло, посмертне спокутування гріхів відігравала основоположну профілактичну роль у блокуванні девіантної поведінки індивіда у всі часи і всі епохи. Заперечення цієї концепції неминуче призводить до „екзистенціальних катастроф”, серйозних втрат в моральному розвитку особистості і ціннісної деградації. На даний час людство не створило більш ефективного регулятора суспільних  відносин ніж релігійні і витікаючи з них моральні норми. Позитивне право є недосконалою подобою цих норм, спотворених корисливою логікою і недолугою спробою визначити людиною свої прагматичні критерії справедливості.
10. Наукове розуміння метемпсихозу набуває особливого значення в наш час, коли в цивілізованому світі зростає інтерес до філософських вчень і культур Сходу, посилюється віра в реінкарнацію. Її привабливість для західної ментальності обумовлена тим, що сучасна людина вже не задоволена традиційними матеріалістичними поясненнями цієї проблеми. Дискретна інтерпретація реінкарнації  дозволяє багато на що недосліджене і невідоме поглянути зовсім під іншим кутом. В наш час неможливо не рахуватися з фактом надзвичайної популярності концепції реінкарнації у всьому сучасному світі, тим більше, що за нею стоїть певна реальність і виплекана людством у віках надія на безсмертя.
11. Зважаючи на те, що віра в посмертне існування, хоч і в найрізноманітніших формах, існувала у всіх без виключення давніх цивілізаціях, у всіх без виключення релігіях і більшості  філософсько-містичних вчень на протязі тисячоліть, категоричні заперечення цього можна поставити під обґрунтований сумнів. Тим більше, що рівень сучасної науки показує неспроможність догматизованого матеріалізму зрозуміти співвідношення матерії і духу, і допомагає розгортати потенціал новітньої наукової філософії, закладеної багатьма видатними мислителями і вченими минулого. Із самої природи філософського знання і пізнання, випливає положення про те, що свідомість нерозривна пов’язана з матерією, що мислячий дух і матерія являють собою аспекти цілого, вічного у своїх проявах, що можливе існування ієрархії і нескінченних у часі рівнів свідомості, що свідчить про їх практичне безсмертя.
12. Трактування свідомості і матерії як вічних проявів цілого дає можливість установити статус людини в об’єктивній реальності, дозволяє припустити існування множини цивілізацій у нескінченному матеріальному світі, і входження в контакт із позаземними цивілізаціями, з’ясувавши тим самим проблему співвідношення смерті і безсмертя людини. Оскільки світ як ціле містить у собі свідомість (необов’язково  людську), остільки зрозуміти космос можливо тільки у випадку адекватної  інтерпретації свідомості взагалі і людської зокрема. Висунута Ціолковським модель майбутнього розвитку людини і людства дає цілком визначену філософсько-матеріалістичну відповідь не тільки на питання про сенс і безсмертність людського існування, але і намічає шлях до з’ясування сенсу існування самого  Всесвіту.
13. Швейцарський психоаналітик , психіатр і культуролог К.Юнг у своїх дослідженнях щодо архетипів та особистісного і колективного підсвідомого фактично охоплює реальні моменти функціонування континуального потоку образів, генерованих незчисленною кількістю індивідів на протязі всієї історії людства, даючи таким чином раціональну, полишену містичного забарвлення інтерпретацію правічної концепції переселення душ.
14. В публікаціях радянських вчених,  присвячених догматично-матеріалістичному тлумаченню проблеми сенсу життя, смерті і безсмертя, підкреслюється ілюзія індивідуального безсмертя і висуваються “нові” концепції. Однак, які б докази морального плану або природнонаукового характеру, підкріплені відповідною філософською аргументацією, не приводилися, всі ці “новітні” концепції і гіпотези фактично визнають індивідуальну смертність людини. І тому прагнення авторів цих ідей  підняти потенціал матеріалістичного світогляду в суперечці з ідеалістичними і релігійними вченнями щодо проблем сенсу життя людини, її смерті і безсмертя виявляється ілюзорним у принципі, послабляє позиції матеріалізму.
15. Кардинальний переворот в погляді на проблему „можливості життя після смерті” внесли ряд досліджень західних вчених-медиків, (Е.Кублер-Росс,  Р.Моуді  та ін.) які на підставі аналізу лікарської практики доводять, що після смерті тіла душа (розум або „Я”) переходять в іншу форму існування. Проте ці відкриття поставили ряд серйозних проблем не тільки перед матеріалістичною наукою, але і перед традиційними релігіями. Прагматичний підхід до проникнення в цю Споконвічну Таємницю загрожує небезпекою порушення меж, які встановлені з певною метою і для нашої ж безпеки.
16. В земному житті, в його стражданнях і проблемах є Вищий сенс, якийсь чомусь нас вчить, якій випробовує і загартовує нас для нашого ж блага в Житті Вічному. І це майбутнє існування залежить від нас самих. Ми не „пігмеї”, не „пішаки” в руках історії чи сліпої долі, не „певний етап еволюції матерії”, а „Творча сила”, що створює своє майбутнє і майбутнє всього світу, в якому ми самі будемо жити.