ЖЗЛ-4. Спортивний коментатор Савелiй Дурепа

           Великий український коментатор Савелій Дурепа відчув, яка гидота це  життя, вже змалку: він народився німим. З білою заздрістю дивився маленький Сава на  щасливих діточок-однолітків, що радісно плели вітіюваті конструкції з матюків, у той час як він міг лише тупо мичати. Назло цим пихатим уродам і всьому цьому кретинському людству Савелій вирішив стати футбольним телекоментатором. „От виросту большой та сильний, - мріяв талановитий малюк, - залізу у кожен телік – і буду там мовчати по півтори години, ще й мемекати якусь хрєнотєнь. Ото ви, падли, у мене поматюкаєтесь!”.
           Так і зробив. А як же його туди пустили, спитаєте ви? А який ще може бути коментатор з такими футболістами? А з таким телебаченням? А в такій прекрасній країні, як наша? Цей дивний (тільки не для України) випадок зайвий раз доказує, що у нас талант завжди протопче, проб’є, проп’є, прожре собі дорогу. До речі, Савелій Дурепа скористався всіма вищезгаданими способами.      
          Як часто бува, спочатку твердолобі комуністичні чинуші не змогли оцінити всю глибину дарованія молодого хлопця, що цілими днями в буквальному смислі довбав головою стіну непорозуміння у республіканському  телецентрі. „Дуся, шо це за дебіл? Він же завалить гостелерадіо к бісовій матері! Негайно викинути придурка!” – з такого істошного воплю голови телерадіокомітету протягом трьох років розпочинався кожний робочий день цієї поважної установи.  Та прозорливий Савелій, передбачивши подібний прояв людської підлості, вечорами успішно відвідував боксерську секцію, адже боксеру і можна, і навіть краще бути і німим, і дурним, а в ідеалі – взагалі безголовим, що значно поменшує шанс отримати по морді не тільки в рингу, а й в побутовому житті. Тому всі спроби дев’яносторічної вахтерки баби Дусі хоча б зрушити сто двадцять кіло Савелія з місця викликали у нашого героя лише здорове іронічне „ги-и”. Коли упорна праця та наполегливість Савелія призвели до того, що будівля телецентру стала нагадувати Пізанську башню, а з шафи у кабінеті голови гостелерадіо попадали усі „оскари” і ордени на портреті Брежнєва, голова здався. І нарешті прийняв Савелія Дурепу на роботу. Прибиральником сортиру. Але жіночого.
            Це вже був показник високої довіри з боку керівництва. Мало того, що Савелія одразу допустили, так би мовити, в святая святих телецентру, куди  мріяв потрапити кожний половозрілий чоловік нашої країни, так цей сортир знаходився в одному приміщенні з вождєльонною коментаторською кабінкою. Просто якось на комсомольському суботнику, з ініціативи Савелія, який завжди відрізнявся винахідливістю, у крайній з туалетних кабінок для приколу причепили мікрохвон,  після чого Савелій узяв віник та відро з помийною тряпкою і приніс все це хазяйство у кабінет голови.
              - Шо це за ху... ліганство? – здивувався голова.          
              - М-м-м... у-и-и... – твердо й чесно відповів Савелій, що означало: „Сам мий, старий козел! А я пішов коментувати хвутбола”. І пішов собі у сортир. 
              Треба нагадати, особливо юним та спіймавшим маразма читачам,  що у ті страшні часи більшовицької диктатури коментувати футбола дозволялось лише москалям, українцям же дісталася тяжка доля у нього грати. Тож  Савелій став першою ластівкою, принісшою на наше багатостраждальне телебачення й радіо справжню, живу, цнотливу українську мову. І таку ж культуру.
               Дебютний радіорепортаж Савелія відбувся на легендарному фіналі Кубку Ротатуєвського мусорозбирального заводу, що розігрувався непримиримими командами-суперниками – гадячським „Свиноробом” та лохвицьким „Лохомотивом”. Напруга поєдинку досягла такого накалу, що впродовж всього репортажу зачарований Савелій не зміг вимовити жодного слова. Навіть мичати забув! Нарешті збулося його давнє дитяче пророцтво: ціла республіка в один голос, але на всі відмінки, невтомно матюкалась на його адресу, слухаючи з мільйонів радіоприймачів лише тишу, що іноді переривалась журчанням спускаємої води та богатирським пердінням. У той день слухачі так і не взнали, що футболістів та тренерів обох команд вже на десятій хвилині матчу пов’язали менти за взаємне групове покушеніє на вбивство та зґвалтування. Таким чином, завдяки природній порядності Савелія Дурепи цей ганебний скандал не став достоянієм гласності, і честь та гідність українського футболу були збережені ще на цілий день. 
               Окрилений блискучим дебютом та любов’ю мільйонів, Савелій притаранив з дому до телецентрового сортиру телевізор, з боєм відібраний у ридаючих татка й мамки. Так завжди бува: старе, відживше, всіма своїми цурпалками чипляється за те, що повинно належати майбутньому, а молоде, нове, сильне вимушене виривати у цих старперів нещасні три рублі на пиво з болем, з м’ясом, з мордобітієм.  Це діалектика, дорогий читаче, це прогрес.
               Але ж від вічних філософських цінностей повернемось до милого нашим вухам Савелія Дурепи. Тепер, після побоїща у власній домівці, він заслужив право на приналежність до елітного племені телекоментаторів, цих відважних лицарів монітору і табуретки, цих інтелектуалів вкидання з ауту і аристократів пеналя. І нехай в сортирі смерділо гі..ном та не було електричних розеток, внаслідок чого телік показував не футбола, а лише павуків – для Савелія вже не було перешкод займатися любимою справою.
               Його теледебют прийшовся на знамените жидачівське  дербі: клуб „Маккабі”, захищаючий кольори міжрайонної синагоги, зустрічався з бразильським „Шахтарем”, гравцям котрого зарплату і підсрачники бейсбольними битами президент клубу традиційно також видає у Жидачові. Савелій Дурепа, звично пристроївшись на перевіреному очкє в улюбленому сортирі, коментував матч, навіть не дивлячись на екран, але не це стало прославившим його ноу-хау: нести усяку галіму пургу, не дивлячись на футбольне поле чи монітора, - давня професійна риса, „фішка” чи не кожного українського коментатора. Революція, здійснена у телевізійному репортажі паном Савелієм, полягала у тому, що він, перший у світі, став коментувати не вголос, а тишком-нишком, майже про себе, чим підштовхнув до напруженої роботи думки всю уболівальницьку громаду. Тепер, під тепле й мудре „му-у... ги-и... а-а-у-у-и-и...”, бурмочаще з динаміків соковитим баритоном Савелія Дурепи, кожен мав час замислитись не тільки про рахунок на табло, а і про сенс життя, про те, що дегенератів поки ще у нас багато не тільки на карто... пробачте, футбольних полях. 
                Ви не уявляєте, що за велетенська, прямо таки геростратова, слава обрушилася на пана Саву після того епохального репортажу! Як підрахували Мінздрав з Мінстатом, того славного вечора лише проломлених викинутими з вікна теліками голів у країні налічувалось тисяч, так, десять-двадцять. Пікового рівню досягли показники самогубств, вбивств, випадків жорстокого педерастизму та зоофілії. Затримані міліцією злочинці всі, як один, бились в конвульсіях, тикали зведеними судомою пальцями в телеекран і, розмахуючи ножами і збудженими статевими органами, кричали: „Дайте мені його! Зараз він у мене заговорить!”. Ось   вона, сила справжнього художнього слова, навіть невисказаного!  Що казати, талант – він і на телебаченні талант. Як це не смішно.   
                І от протягом вже десятків років слава і безмежна, майже садистська, любов вболівальників є постійним супутником Савелія Дурепи. Довівши свою професійну майстерність майже до ідеалу, а всіх нас – до параної,  побачивши сотні стадіонів, десятки країн, проївши-пропивши тисячі доларів, рублів і гривень командировочних, так і не вивчивши жодного футболіста ані по пиці, ані по хвамілії, він, бідний, вже замучився тікати від екстатичних, агресивних, оголтєлих фанатів, що проживають все своє безтолкове життя лише з однією мислю: відловити пана Саву і надавати йому таких звіздюлін, щоб він і в інвалідну коляску не міг сісти, а не то що на своє коментаторське очко. Це важко – бути майстром. І тому всі ми, прихильники коментаторської творчості Савелія Дурепи, бажаємо йому в першу чергу здоров’я. І хороших швидкісних якостей! Біжіть, пане Савелію, на здоров’я, хутчіш і негайно! Бо ж приб’ють!