Задарма втрачене життя

   Як довго він чекав цього моменту, цієї зустрічі, з тих пір як усвідомив, що він кохає її – єдину, щиру, незрівняну. Милу дівчину, якій безумовно він подобався, адже він був красенем.
   Скільки ж разів він на неї не звертав увагу. Не цінив її допомогу і лише один раз потанцював з нею. Але тепер він зрозумів всі свої провини і, купивши величезний букет спішив подарувати їй його як символ величезного „Пробач”.   
   Ідучи по дорозі він обмірковував безліч дурниць – як вона тиха і тендітна, ображена долею і невдячними друзями, погляне на нього своїми здивованими величезними зеленими, як мох, очима, вислухавши його щиросердечну сповідь, прийме в дім, міцно-міцно обійме -  і це буде найкращий подарунок на її день народження.
   Він був упевнений, що його подарунок буде найкращим, адже всі її друзі відпочивають хтозна-де. І найбільше, що вони зробили - це написали SMS.
Ось нарешті кілька десятків метрів до її дому. Вісім поверхів і він зустріне її. Все ближче і ближче, боязкі мурашки почали прожогом бігати по його спині, а в голові заграв академічний оркестр.
   Біля одного з під’їздів стояла купа людей, які щось обговорювали. Він вирішив запитати в них в якій саме квартирі живе дівчина. Хлопчина підійшов до них і ледве не зомлів. Земля відплила спочатку назад, потім вбік, в очах потемніло, а потім почервоніло – посеред купи людей-сусідів, на розпеченому сірому заметеному асфальті в калюжі свіжої крові лежала ... вона.
   „Швидку! Скоріше швидку! Як це сталося?” – в істериці кричав хлопець. А люди лише сумовито схилили голови. А дехто ховав сльози в долоні.
    „Синку, прочитай”, - звернулась до нього якась бабуся, коли він, нахилившись над її тілом, гірко плакав і гладив її замащене в кров волосся. Але він взяв аркуш...
    „ Пробачте. Пробачте особливо мамо та тату. Я напевне й зробила це саме тоді, коли ви у від’їзді. Дякую за ваш дзвінок зрання. Ви були єдині, хто сказав мені „ З днем народження ”. Ще було кілька SMS з вимушеними і фальшивими вітаннями. Я не можу більше терпіти цей світ де мене ніхто не любить, не цінить, де я нікому не потрібна.
Я знаю, що мене  не поховають на кладовищі. Але якщо хтось захоче прийти до мене – не заважайте їм. Може мене згадають. Не вдягайте на мене весільну сукню – мене ніхто не взяв би за дружину. Просто зарийте мої останки.
    Я завжди хотіла полетіти – тому я це зроблю. Нікому не стане гірше якщо мене не буде. Я впевнена. Пробачте ще раз...
                Віра”

        Її поховали. Батьки сумували і тужили. Все сталося приблизно так як вона й передбачала, окрім одного – хлопчини, що кожного року довгий час приходив і приносив їй на могилку квіти, гірко плачучи і жаліючи про втрачений час...

                Січень 2008