чтобы не разбудить ее,

чтобы не разбудить ее,
осторожно переступая оставленные ею вещи,
книги, одежду, нагретые воздухом клочья
той майской ночи; перешагивая в тишине,
где стены, окна и лестницы, и стойкая темнота
на самом дне с осадками тьмы;
подходя к подоконникам, влажным, свежим,
где уже начинается одиночество растений, деревьев,
согретых собственным ростом,
прогретые жаровни домов, дыхания целых районов,
дыхание целой страны, ночь на дымящихся плоскостях мая,
утружденное возрастание вязких глубоких земель
к своим поверхностям;
переступая через траву, чувствуя, как напрягается
эта взвешенная походка, которой мимо тебя проходят планеты,
вся атмосфера, которая сопровождает тебя,
вся темнота мира и мера всех вещей,
превращение предметов, размеренное и неуловимое,
в себе самих, продление твоего мгновения,
которого не хватит, чтобы вместились в нем
разлуки мая вместе с тревожным теплом заводов.

Чтобы каждый раз начинать с утра с непривычного места,
всякий раз выходить из черных пустот на голоса снаружи
и на дыхание тех, с кем выпало находится в пределах единой жизни, -
причастность ко всем царапинам и жилкам на теле твоей страны,
ко всем изгибам веток, держащихся за свое равновесие,
причастность к теплым потокам воздуха, которые лежат над тобой,
вымывая сны из сердец,
чтобы утром она уже больше не знала,
что ей приснилось ночью.
Переливая свет из атома в атом,
исправляя корни и стебли, составляющие высоту,
таща за собой полные, неустойчивые, отягощенные горечью
травы вдоль железной дороги, вытягивая за собой
ласточек, насекомых, дымоходы, антенны -
деревья касаются своими телами почти что тех мест,
где заканчивается весь наш воздух
где начинается противоположная сторона пустоты,
почти касаясь тех стыков, за которыми появляется сумрак,
где только пересыпается тишина, формируется дождь.
И, прежде чем ступить за границу, прежде чем упасть по ту сторону воздуха,
прежде чем окончательно освободится от густого майского фона,
они успевают думать, что даже маленькое движение,
микроскопическое содрогание мокрых ветвей не останется безнаказанным,
тронет воздух, нарушит покой пространства,
пробудив ее ото сна.
Что их и останавливает...



...щоби не розбудити її,
переступаючи обережно залишені нею речі,
книги і одяг, нагріті повітрям шматки
тієї травневої ночі; переступаючи в тиші
де стіни, вікна і сходи, і встояна темрява
з осадом мороку на самому дні;
ступаючи ближче до мокрих і свіжих віконниць,
де вже починається самотність рослин і дерев,
зігрітих власним зростанням,
прогріті жарівні домів, дихання цілих районів,
подих країни, ніч на гарячих площинах травня,
натруджене доростання в’язких глибоких земель
до власних поверхонь;
переступаючи через траву, відчуваючи як напинається
ця виважена хода, якою повз тебе зазвичай проходять планети,
вся атмосфера, яка тебе супроводжує,
вся темрява світу, порядок усіх речей,
розмірене і невловиме перетікання предметів
в собі самих, тривання твоєї миті,
якої не вистачить аби вмістити у ній
травневу розлуку і тривожне тепло заводів.

Щоб починати щоразу з іншого місця,
виходити кожного разу з чорних пустот на голоси іззовні
і на дихання тих, з ким випало перебувати в одному житті –
дотичність до всіх подряпин і жилок на тілі твоєї країни,
до кожного вигину на гілках, що тримають свою рівновагу,
дотичність до теплих потоків повітря, які лежать над тобою,
вимиваючи сни із сердець,
щоби на ранок вона вже не знала
що снилось вночі.

Переливаючи світло із атома в атом,
рихтуючи коріння і стебла, з яких складається висота,
тягнучи за собою хисткі, обтяжені гіркотою наповнення
трави вздовж залізниці, витягуючи за собою
ластівок і комах, комини і антени -
дерева своїми тілами майже сягають тих місць,
де обривається наше повітря
і починається інший бік порожнечі,
майже сягають тих стиків, за якими з’являється сутінь,
де лише пересипається тиша і формується дощ.
І перш ніж ступити за межу, перш ніж запасти по той бік повітря,
перш ніж кінцево вивільнитись із густого травневого тла,
вони встигають подумати, що навіть найменший рух,
найменше здригання мокрих гілок не минеться безкарно,
сколихнувши повітря, зрушивши простір,
і збудивши її зі сну.
Це їх і стримує...

С. Жадан "Цитатник"