Город души. Непутевые заметки

Сегодня я гуляю по ночным улицам спящего Киева  - города, который стал мне родным.
Киев - город, который меня принял. Город, который меня обнял и приютил. Город, которой меня не спрашивал по ком звонит колокол в Грозном.
Гонимая ужасом войны, я пыталась убежать сама от себя. Не могла понять, почему меня защищают, отбирая у меня жизнь.
Там, за 2000 км отсюда плакала страна моих предков, страна вековых башен и седых звезд. А здесь цвела вишня.
Я, как и все, стремилась к счастью. Каждый день. Окруженная любовью родителей и супруга,  думала, что приношу радость окружающим. Радовалась успехам братьев и сестер, друзей и просто знакомых. Легко, словно по шелковистой траве,  шла по жизни.
Я нашла себя в работе и в семье. Но  не нашла себе место на войне. Смерть схватила меня и пыталась увести с собой. А потом махнула на меня рукой, найдя себе другую жертву.
Удивительно, но тогда там, на улице Смерти, я не испытывала страх. Задыхаясь от вони разлагающихся трупов,  шла уверенными шагами вперед, в неизвестность, в бесстрашие. Было все равно, убьют меня или нет. Внутренний голос подсказывал, что на меня смотрит дуло снайпера.  Поймала на себе чужой взгляд и остановилась. Из окна многоэтажного дома в районе 7-ой школы на меня смотрел снайпер.Он целился мне в голову. Потом медленно направил дуло автомата в область моего сердца, потом, в правое плечо. Потом резко отвел в сторону. Прогремел выстрел. Я посмотрела направо. Снайпер выстрелил в собаку, которая обгладывала труп неизвестного мужчины в гражданской одежде. Положив свой автомат на мешки, из-за которых  целился в меня, снайпер исчез.
Смерть - пункт в жизни, который нужно не бояться, а быть готовым встретиться с ним. Я встретилась с ней, но благополучно перешла мостик на другую сторону своей жизни. Не в силах слышать плач земли, которая меня вдохновляла, я покинула город любви, город моей молодости. И меня принял город каштанов.
Рідна ненько. Город прекрасных и скромных людей, чистых душой и сердцем.
Тихи украинские ночи. Но спать после ужасов войны не хотелось. Я  бродила по ночным улицам. Вместо нежного шепота сна прислушивалась к небу, пытаясь преодолеть приступы жгучей душевной боли. Прохожие куда-то торопились. А я ходила по каштановым аллеям Хрещатика и мысленно обнимала звезды. Они были такие же, как и там, дома. Старые, бледные и седые.
Я бежала от одиночества. Боялась тоски. Боялась, что забуду звуки жизни, перестану слышать биение сердца близкого мне человека, который звал с собой в будущее.
Ночь. Тишина. И запах смерти, который преследовал меня с улиц полумертвого города. Вспомнив улицы родного города, усыпанные трупами людей и животных,   начинало тошнить.
Спасаясь от приступа депрессии, становилась под теплые струи душа. А не дождавшись рассвета, хотелось схватить кухонный нож, и , словно кинжалом, разрезать темное покрывало ночи, будто за ним ночует солнце.
Мое сердце медленно угасало. Чувствовала, что вместе с моей душой угасает сердце моей земли. Сердце того края, где остались мои родители, которые несмотря ни на какие уговоры, не покинули родной дом.
Не в силах перенести мою боль, небо разорвалось на клочья. Удары молнии посылали лучи света, огня. Они будили во мне любовь к Жизни. Небо заплакало и начало целовать землю весенним дождем. А я мыслями сшивала это небо с землею, боясь не успеть. Я боялась, что не успею пришить серое небо Даймохка к пропахшей кровью земле своих предков. И  увидела впервые, как взошло солнце из вод Днепра. Яркое, сияющее. Солнце мне улыбнулось. И я не смогла от него отвернуться.
Вышла на улицу. И, вы не поверите, но показалось, что вокруг меня мои земляки. Навстречу и мимо бежали женщины в косынках. Как у нас.
Я оказалась на Майданi Незалежнocті. Майдан грел мне душу, потому что и на моем родном языке он был майданом, площадью. На фуникулере спустилась к Днепру.
Сунжа своей неприхотливостью не напоминает Днепр. Но воды Днепра сумели унести мою печаль от разлуки с любимым краем. Голубизна очей Днепра, в которых горела любовь к стране цветущих вишен, растопила лед моей души. Безгранично красивый Днепр, целующий зеленые островки, зачаровывал и звал к себе. Мои печали вспорхнули, как птицы над водами Днепра, и ко мне вернулось желание жить. Жить и любить.
Моя душа ко мне вернулась.
Несмотря на вкус соли, парус любви и счастья рвался вперед. Хотелось взять в ладонь свою плачущую страну и перенести ее сюда, к берегам Днепра. На Труханов остров перенести Страну башен, Русановским мостом соединить берега Гумса, Московским мостом соединить два берега Сунжи, а мостом Патона - берега Терека.
Небо приближалось ко мне, а облака уносили мои мечты. Крылатые мечты неслись вперед. Горными орлами они покидали меня и возвращались в вековую башню, которую я не могла забыть. Мое хрупкое тело ныло в глубоких миазмах, и душа топила лед, которым покрылось мое сердце. Воды Днепра разбудили мою душу. Наливаясь спелым соком, сердце захотело жить. И я увидела людей. Киевлян.
Киевляне - люди добра. Пережившие ужасы голодомора, фашизма и предательства,  не стали жестокими. Они стали мягкими, добрыми, отзывчивыми. Услышав, что мы из Грозного, охваченного войной, люди плакали. Предлагали помощь. Звали в свой дом.
Слушая мои рассказы, делили со мной нашу боль и печаль.
Чувства благодарности к украинскому народу переполняют мою душу. Несмотря на все парадоксы времени, этот народ живет надеждой на светлое будущее.Строят города, создают семьи, рожают детей, борются с политическим и финансовым кризисом. И вопреки всему живут душой.

P.S.
Киев, моя душа тобой полна. Я тебя никогда не забуду!.



Місто душі. Недолугі замітки.


  Сьогодні я гуляю по нічних вулицях сплячого Києва  - міста, яке стало мені рідним. Київ - місто, яке мене прийняв. Місто, яке мене обійняв і прихистив. Місто, якій мене не запитував після кого дзвонить дзвін в Грізному.
Гнана жахом війни, я намагалася втекти сама від себе. Не могла зрозуміти, чому мене захищають, відбираючи у мене життя. Там, за 2000 км. звідси плакала країна моїх предків, країна вікових башт і сивих зірок. А тут квітнула вишня. Я, як і все, прагнула на щастя. Щодня. Оточена любов'ю батьків і чоловіка,  думала, що приношу радість таким, що оточує. Раділа успіхам братів і сестер, друзів і просто знайомих. Легко, немов по шовковистій траві,  йшла по життю. Я знайшла себе в роботі і в сім'ї. Але  не знайшла собі місце на війні. Смерть схопила мене і намагалася відвести з собою. А потім махнула на мене рукою, знайшовши собі іншу жертву. Дивно, але тоді там, на вулиці Смерті, я не випробовувала страх. Задихаючись від смороду трупів, що розкладаються,  йшла упевненими кроками вперед, в невідомість, в безстрашність. Було все одно, уб'ють мене чи ні. Внутрішній голос підказував, що на мене дивиться дуло снайпера.  Зловила на собі чужий погляд і зупинилася. З вікна багатоповерхового будинку в районі 7-ой школи на мене дивився снайпер. Він цілився мені в голову. Потім повільно направив дуло автомата в ділянку мого серця, потім, в праве плече. Потім різко відвів убік. Прогримів постріл. Я поглянула направо. Снайпер вистрілив в собаку, який обгризав труп невідомого чоловіка в цивільному одязі. Поклавши свій автомат на мішки, із-за яких  цілився в мене, снайпер зник. Смерть - пункт в житті, який потрібно не боятися, а бути готовим зустрітися з ним. Я зустрілася з нею, але благополучно перейшла місток на іншу сторону свого життя. Не у силах чути плач землі, яка мене надихала, я покинула місто любові, місто моєї молодості. І мене прийняло місто каштанів. Рідна ненько. Місто прекрасних і скромних людей, чистих душею і серцем. Тихі українські ночі. Але спати після жахів війни не хотілося. Я  бродила по нічних вулицях. Замість ніжного шепоту сну прислухалася до піднебіння, намагаючись здолати напади пекучого душевного болю. Перехожі кудись квапилися. А я ходила по каштанових алеях Хрещатіка і в думках обіймала зірки. Вони були такі ж, як і там, удома. Старі, бліді і сиві. Я бігла від самоти. Боялася туги. Боялася, що забуду звуки життя перестану чути биття серця близької мені людини, яка звала з собою в майбутнє. Ніч. Тиша. І запах смерті, який переслідував мене з вулиць напівмертвого міста. Пригадавши вулиці рідного міста, усипані трупами людей і тварин,   починало нудити.
Рятуючись від нападу депресії, ставала під теплі струмені душу. А не діждавшись світанку, хотілося схопити кухонний ніж, і, немов кинджалом, розрізати темне покривало ночі, ніби за ним ночує сонце. Моє серце повільно згасало. Відчувала, що разом з моєю душею згасає серце моєї землі. Серце того краю, де залишилися мої батьки, які не дивлячись ні на які домовленості, не покинули рідний будинок. Не у силах перенести мій біль, піднебіння розірвалося на клапті. Удари блискавки посилали промені світла, вогню. Вони будили в мені любов до Життя. Піднебіння заплакало і почало цілувати землю весняним дощем. А я думками зшивала це піднебіння із землею, боячись не встигнути. Я боялася, що не встигну пришити сіре піднебіння Даймохка кров'ю, що пропахнула, землі своїх предків. І  побачила вперше, як зійшло сонце з вод Дніпра. Яскраве, сяюче. Сонце мені посміхнулося. І я не змогла від нього відвернутися. Вийшла на вулицю. І, ви не повірите, але здалося, що довкола мене мої земляки. Назустріч і мимо бігли жінки в косинках. Як у нас. Я виявилася на Майдані Незалежністі. Майдан грів мені душу, тому що і на моїй рідній мові він був майданом, площею. На фунікулері спустилася до Дніпра. Сунжа своєю непримхливістю не нагадує Дніпро. Але води Дніпра зуміли понести мою печаль від розлуки з улюбленим краєм. Блакить очей Дніпра, в яких горіла любов до країни квітучих вишень, розтопила лід моєї душі. Безмежно красиве Дніпро, що цілує зелені острівці, зачаровувало і звало до себе. Мої печалі спурхнули, як птиці над водами Дніпра, і до мене повернулося бажання жити. Жити і любити. Моя душа повернулася. Не дивлячись на смак солі, вітрило любові і щастя рвалося вперед. Хотілося узяти в долоню свою країну, що плаче, і перенести її сюди, до берегів Дніпра. На Труханов острів перенести Країну башт, Русановським мостом з'єднати береги Гумса, Московським мостом з'єднати два береги Сунжі, а мостом Патона - береги Терек. Піднебіння наближалося до мене, а хмари відносили мої мрії. Крилаті мрії мчали вперед. Гірськими орлами вони покидали мене і поверталися у вікову башту, яку я не могла забути. Моє крихке тіло нило в глибоких міазмах, і душа топила лід, яким покрилося моє серце. Води Дніпра розбудили мою душу. Наливаючись стиглим соком, серце захотіло жити. І я побачила людей. Киян.. Кияни - люди добра. Жахи голодомору, що пережили, фашизму і зради,  не стали жорстокими. Вони стали м'якими, добрими, чуйними. Почувши, що ми з Грізного, охопленого війною, люди плакали. Пропонували допомогу. Звали в свій будинок. Слухаючи мої розповіді, ділили зі мною наш біль і печаль. Відчуття вдячності до українського народу переповнюють мою душу. Не дивлячись на всі парадокси часу, цей народ живе надією на світле майбутнє. Будують міста, створюють сім'ї, народжують дітей, борються з політичною і фінансовою кризою. І всупереч усьому живуть душею.
P.S. Київ, моя душа тобою повна. Я тебе ніколи не забуду!. .