Мелодiя для однiэi

     Був тихий літній вечір, як то кажуть «після дощичку в четвер», мені було дуже сумно, хоча причини сумувати не було. Просто з’явилося відчуття, що живу не так, не6 там і взагалі – чи живу насправді? Хотілося плакати – коли людям сумно, вони завжди чомусь плачуть. Хтось колись сказав мені, що плачуть вони тільки в двох випадках: коли їм роблять боляче і коли вони починають жаліти себе. Мабуть, в якийсь момент я почала жаліти себе. Або не себе, а ту дитячу мрію, цвинтарем якої я стала. Мабуть, після дощу вона знову почала гнити у своїй маленькій могилі, і її отрута знову просочилася мені в кров. І дивно зовсім не це (до такого стану справ я вже звикла, та дитяча мрія періодично запалюється, і я звикла не звертати уваги на той тупий біль), а те, що я навіть не можу згадати, що то була за мрія…
     Перебираючи такі не досить веселі думки я йшла по кам’яній алеї (зараз модно класти камінні плитки. Така собі міська мода. Цікаво, а міста також змагаються, у кого наймодніше вбрання чи то привілеї – чи покарання, дивлячись, з якого боку поглянути – тільки людей?) і не одразу зрозуміла, що думки у голові притихли, на арену вийшла душа і мовчки слухає якусь ніби звідкись знайому джазову мелодію. Я озирнулася, і тільки тепер помітила, що поряд зі мною вже досить довгий час іде хлопець із капелюхом у руках. У тому головному уборі, який використовувався не за призначенням, дзеленчали монетки. Хлопець перехопив мій погляд і з готовністю дуже широко посміхнувся, простягаючи капелюха. Я автоматично полізла рукою у кишеню, та, не знайшовши там нічого, згадала, що не брала з собою грошей. Винувато піднявши очі на хлопця, тихо сказала йому: «Вибачте, не взяла ані копійки…», та мій голос потонув у солодких хвилях музики (звідки ж я її знаю?..), що розносилася довкола. Однак він зрозумів, що я хотіла сказала – без жодного слова), і посмішка сповзла з обличчя, моментально перетворивши його з коміка на трагіка. Він стояв, зворушливо опустивши руку з капелюхом, і мовчки посміхався. А я, повернувшись, пішла далі, все ще посміхаючись, і все ще зберігала тепло мелодії в душі. Чомусь мені тоді навіть не спало на думку залишитися…(це вже тепер я знаю, що не можна було, не прийшов ще час)
     Пройшовши до кінця алеї, я раптом згадала, що то була за мелодія, зупинилася від несподіванки, а потім розвернулася і побігла назад. Та на місці, де грали музики, не було нікого й нічого – тільки порожня лавка.
     …Я шукала тих музик усюди. Питала у перехожих, але вони лише хитали головами. Ніхто їх не бачив і не чув тієї солодкої мелодії. Таке враження, що їх взагалі не було ніколи. І тепер я знаю, що грали вони мелодію з моїх дитячих снів. І знаю, що грали вони її лише для мене. А ще знаю, що обов’язково прийде час, треба тільки ще трошки почекати…