Нiжнiсть..?

     Світ котиться у Безодню. Щороку пророкують нові катаклізми, нові «кінці світу»… Коїться щось страшне. Руйнація просотується звідусіль. Все, що мало колись цінність, валяється на підлозі. Пилиться. Гниє. Ми продаємо все, що можемо продати. А що не продається – те просто викидаємо як непотріб. 
     У корзину із брудною білизною і сміттям летить кохання. Ми перестали кохати. Бо кохання - то щоденна праця. Кохати – значить давати. Кохати – значить прощати. «Ми жорстокі діти: ми вміємо закохуватися, та вже не вміємо кохати».
     (…Ніжність?..)
     Слідом за коханням летить у ту ж корзину віра. У що ми віримо? Що є для нас ідеалом? Ідеали гниють під ногами. «Не вір. Не бійся. Не проси». Де ж той Бог, що обіцяв миру і раю на землі?..
     (…Ніжність?..)
     Далі – надія. Якщо пропало все – нема місця надії. Вона, за традицією, помре останньою.
     (…Ніжність?..)
     І ти сидиш у кутку, у порожній кімнаті на підлозі серед потоптаних обіцянок, серед гірких слів і солодкої муки. Ти сидиш і дивишся, як Безодня повільно поглинає тебе. Боляче не буде. То буде схоже на сон. Чи на тихе божевілля. Що може бути кращим (логічнішим?), аніж втрата розуму, коли не залишилось нічого.
     (…Ніжність?..)
     Ти закриваєш очі. Ти готова. Ти сидиш і чекаєш. Із порожніми руками. Сльози котяться із очей, та ти не витиратимеш їх. Нехай. То буде останній подарунок світові. Коштовні сльози. Перлини душі.
     (…Ніжність…)
     І ти посміхаєшся.
     Спочатку тільки краєм губ. Потім посмішка стає ширшою. Ти смієшся. Спочатку тихенько. Потім голосніше. Потім ти починаєш сміятися з надривом. Закриваєш брудними руками мокре від сліз обличчя.
     (…Ніжність.)
     Божевільна. Боже. Вільна.
     Ти розумієш, що божевілля стає рятівником від Безодні. Ти помилялась…
     Ти вибігаєш із квартири і боса біжиш по вулиці. Дощ. Гострі камені ранять твої ноги, та ти смієшся від пекучого болю.
     Ти вільна. Сіра мокра вулиця. Однакові будинки.
     Раптом ти бачиш на землі під сірою стіною маленьке кошеня. Воно сидить серед брудних слів і поламаних надій. І тебе поглинає… не Безодня…
     Ніжність!..
     Ти береш його на руки. Воно навіть не нявчить, а покірно віддається твоїй волі. Його широко розплющені очі дивляться на тебе. Воно готове.
     Ніжність!
     Ти загортаєш той маленький пухнастий комочок у брудне ганчір’я, в яке одягнена сама, і ідеш далі. Пливеш на хвилі…
     Ніжності!..
     Заходиш у давно знайомий під’їзд. Піднімаєшся на сьомий поверх. Заглядаєш у пусту шахту ліфта. Пусте серце будинку. Притискаєш теплий комочок ближче до грудей.
     Ніжність!
     Відвертаєшся від шахти, щоб не запаморочилося в голові. Підходиш до давно знайомих дверей. Натискаєш кнопку дзвоника.
     Дззз!..
     Скидаєш брудне ганчір’я. береш кошеня на руки. Притискаєш його до голих грудей. Лоскотно.
     Ніжність!
     Двері відчиняються. Ти мовчки робиш крок у тишу квартири.
     І обіймаєш його…
     Ніжність!..
     І кошеня опиняється між вашими серцями, що стукають в унісон…
     І воно муркоче…
     НІЖНІСТЬ!!!