Сeрцe пiвденноi жiнки

Місту з бруківкою на центральних вулицях

     Ти не даєш мені спокою. Ти не відпускаєш мене все ж таки. Ти тримаєш мене, наче спрут своїми клешнями… і ніби граєшся: то підтягнеш ближче до себе, то навпаки не підпускаєш ні на крок… то я не можу жити без тебе і моя душа ниє від розуміння, що не з тобою… То не згадую тебе тижнями, ба навіть місяцями… та коли я знову знадоблюся тобі, ти покличеш…
     Місто…
     Мені так подобалося просто гуляти твоїми вулицями, дихати повітрям давнини, роздивлятися неповторну архітектуру, ступати босоніж теплою від південного сонця брущаткою і відчувати Місто усім тілом, кожною клітинкою свого єства, підживлюватися його старовинною енергією та розуміти, що частина мене відділяється і залишається тут,  і відтепер привидом блукатиме вулицями довічно. За це вона може віддати своє серце. Адже Вона – примхлива, але вдячна південна жінка. А серце такої жінки - надзвичайний скарб для душі кожного. Та чи зможеш ти тепер спокійно жити без частини душі? Бо тепер щораз буде стискати серце від думки про те, що зараз ти б міг бути там… бути із нею…
     Та спочатку воно притягло Морем… У квітів-хижаків завжди є шось таке, чим вони приваблюють жертву… запах, колір, розмір… У хижаків-міст свій арсенал. Це знайшло найпереконливішу пастку… найсолодшу й найнебезпечнішу… Море…Ці дивовижні заходи і неповторні сходи сонця над водою, коли вона стає грайливо рожевою або навіть червоною!.. Ці п’янкі зорі в небі та срібляста місячна доріжка!.. Цей теплий пісок і ласкавий вітерець з моря!.. Там вперше закохалася…
     Не знаю, чи можна десь у світі знайти ще таке місце, як Місто, та я впевнена: той, хто хоче знайти своє серце та залишити частину його Тому, Хто цього вартий, - обов’язково знайде дорогу сюди. «Рано чи пізно. Так чи інакше»