Вона, або олiвець на серветцi

Не варто чекати. Найкраще в житті
трапляється  несподівано

     Іноді ти раптово розумієш, що вже давно нічого не писав: давно не брав у руки ручки чи олівця, давно пальці не бігали по клавіатурі, ловлячи тільки їм одним відомий ритм… тук-тук, тук, тук-тук-тук, тук, тук… так нервово-нерівно калатає в грудях серце у закоханого… Розумієш, що давно нічого не казав людям. І нехай попередні твої висловлення так ніхто й не почув, не прочитав. Ти просто повідомляв небо про зміни в твоєму внутрішньому стані, у твоєму світогляді… Вони лежать у шухляді і чекають свого часу..., який, можливо, так ніколи й не настане…
     Та ось ти розумієш, що вже досить тривалий час мовчиш. І вважаєш логічним нарешті заговорити. Тоді ти береш олівець, присуваєш ближче до себе пачку паперу… і починаєш Творити! Пригадуєш усі гарні фрази, які нещодавно десь почув (або сам раптом промовив впродовж якоїсь розмови) і склав у шухляду із написом «Згодиться». Майструєш з тих фраз якесь неймовірно гарне Творіння, складаєш їх і так, і сяк… ні, щось не те. А якщо отак?.. Знову не так…Чого ж не вистачає? Ніби все є: ось і олівець, і папір, і бажання стати творцем неймовірного й невідомого досі витвору мистецтва, і купа гарних невикористаних фраз…
     Та ж немає Її. Без Неї все безглузде: і бажання, і фрази… Ти ходиш по кімнаті туди й сюди, пишеш, закреслюєш, знову пишеш, знову закреслюєш… Мнеш аркуш, береш інший… Ти ловиш у повітрі хоча б якийсь натяк на Її присутність… Ось, здається, вона! Швидше до аркуша паперу!.. Та ні… Здалося… Чого ж Їй треба? І папір он найдорожчий вибрав, якісний, якийсь там… коротше, дуже добрий папір. І олівців накупляв дорогих, професійних… он, у коробці усі різні… зараз взяв твердий… може, взяти м’якший?.. Цікаво, які Їй олівці подобаються?..
     Ти ходиш, мучиш себе й оточуючих, гарчиш на всіх, хто попадеться під руку. Знайомі намагаються не чіпати тебе зайвий раз. «У нього муки творчості» кажуть про відомих авторів… в такі моменти так говорять про тебе й оточуючі… І нехай ти й не зовсім відомий… і не зовсім автор… та мучишся точно за них двох!.. Все тебе починає дратувати, нічого не цікавить… Ти починаєш писати… й ніби натикаєшся на глуху стіну. Тебе ніби не пускають у сховище геніальних думок… В тебе просто немає ключів. Вони є тільки в Неї. Та чомусь Вона не хоче тебе пускати.
     Ти не спиш ночами, нічого не їж, ти зблід і схуд, щоки запали, а погляд ніби потускнів… Ти бродиш по вулицях, не помічаючи перед собою нічого… Твої ноги ведуть тебе по алеї: туп… туп… туп. туп. туп-туп… туп-туп…
     Через деякий час ти ловиш себе на думці, що твоя хода набрала якогось невідомого нікому (навіть тобі!) ритму. Твоя голова вже якийсь час (а ти й не помітив, як вона там з’явилась) зайнята якоюсь неймовірною ідеєю, яка наповнює тебе, як бокал наповнює ігристе вино, і ту ідею шепоче тобі той знайомий голос, на який ти так чекав… І ось ти розумієш, що твій бокал наповнився настільки, що от-от вино переллється через край. Твої очі палають, а серце танцює у грудях якийсь неймовірний танець: тук-тук, тук-тук-тук, тук, тук…
     Ти заходиш у найближчу кав’ярню, сідаєш за дальній столик – отой, у затемненому куточку, замовляєш кави, хапаєш серветку, нишпориш по кишеням… десь була ручка… чи олівець… не має значення… Знаходиш у задній кишені брюк невеличкий огризок шкільного олівця (ти купив його на гроші, що зекономив на сніданку у першому чи другому класі. Ти був дуже гордий, бо ні у кого ще не було такого олівця – китайський, чорний у жовту смужечку або навпаки, із рожевим ластиком зверху…). Вдихаєш повітря, притискаєш олівець до серветки і… Відчуваєш ліворуч і трохи позаду, як вдихнула Вона, набравши повні груди повітря для того, щоб почати тобі диктувати…
     Далі проходять найдивовижніші хвилини (або години? Немає значення…) твого життя. Ти їх зовсім не пам’ятаєш, бо ж ти слухав Її шепіт і записував усе, що Вона тобі казала… Ти просто виступав посередником, засобом для передачі. І не має значення, на якому папері ти то записав і яким олівцем… Важливо, що ти записав. Не розплескав ті перлини, а зібрав їх у дивовижне намисто. Потім, якщо захочеш, зможеш подарувати то намисто людям… якщо вони захочуть прийняти той дар…
     А якщо не зібрав перлини – не встиг знайти нічого, що можна було б використати як носій для Її Творіння, - ти просто даруєш ті перлини перехожим на вулиці. Дехто з них відсахнеться, подумає, що ти божевільний… дехто просто пройде повз тебе, навіть не звернувши уваги на подарунок, який ти так щедро передав перехожому від Неї… а дехто посміхнеться… і заради тієї єдиної посмішки треба продовжувати слухати, що іще Вона тобі продиктує… треба жити…