Поцiлунок

               

    Відвозив сьогодні зранку доню до школи і побачив свою, як кажуть, стару знайому. То була жінка, яка в свій час розділила моє шкільне життя на до і після...

    Вона не була схожою на інших дівчаток. Вона завжди ходила в чепурненьких суконьках,
cпідничках. Її ніхто і ніколи не бачив у штанях, з якоюсь плямкою чи незачесаною.
Вона була по-дівочому ідеальна. А її волосся! То було волосся не школярки, а янгола – світленьке, мов молоко і кучеряве. В неї завжди збиралося воно в два хвостики, що так кумедно теліпалися, коли вона крутила головою. А очі і уста були схожі на коштовні камені – два місячних камені і рубін, що сяяли під будь-яким джерелом світла.
 
    Ця красуня, незважаючи на всю довершеність свого вигляду  була справжнісіньким шилом. Не було жодної миті, щоб вона посиділа смирно – до сусідки справа, передала записку, дала щигля, поставила підніжку і ще багато капостей. Але її любили всі,  і хлопці поважали, бо вона була завжди головним ініціатором усіх свят та всіляких приємностей в нашому класі, а й подекуди в школі.

    Підійшов час одного з найбільш відомих серед школярів свят – дня, в честь якого не потрібно було іти до школи – 8 березня. Класний керівник – Марія Семенівна поручила кожному хлопцю з класу поздоровити дівчинку і, звичайно, подарувати їй подарунок.
Робили ми це за допомогою лотереї – хто ім’я якої дівчинки витягне.
І мені попалася Вона. Аж в голові щось загуло, коли я побачив її ім’я. Хлопці трохи було посміялися, що саме вона в мене, бо я був дуже спокійним і добрим хлопчиком, з інтелігентної сім’ї, а вона ж збитошниця...

    От і прийшов цей фатально-значущий день для мене – переддень Міжнародного дня жінки – п’ятниця, сьоме березня. Ми домовилися дарувати подарунки, хто коли забажає. Всі мої однокласники взяли подарунки з собою, а я ні... Він був занадто великим, щоб нести його в руках разом з портфелем, тому його мені мав привести татусь на перерві. Хлопці поздоровляли – Антон привітав Віку ще перед уроками, Петро, Ваня, Костя і Женя вітали після другого уроку. І врешті вийшло так, що тільки моя дівчинка була без подарунка. Вона метушилася, бігала, але все ж було видно, що вона теж чекає презента.
   А  тата все не було. Я щохвилі поглядав на годинник,а стрілку ніби хто намастив клеєм. Після четвертого уроку всі рвонули в столову, а я до машини тата. Звідти я виволік величезного блакитного ведмедя, м’якого, мов вата і колючий, обв’язаний червоною стрічкою букет білих троянд. Такий подарунок мені порадив тато, адже він завжди гарно розумівся на при причаруванні жінок.
   Я зайшов в клас, а там   - уявіть – лише Вона. Дівчисько залишилось підписувати листівки вчителям на свято. Коліна під штаньми затремтіли, в очах посіріло і я закляк дивлячись на неї. Вона повернулась, коли я стояв біля парти, чомусь сховавши подарунки під парту, і подивилась здивованим поглядом.
   „Треба діяти”, - подумав я, дістав квіти, ведмедя і направився до неї.
   „Лесю, я ... я, - запинаючись, але голосно почав я, - Сьогодні свято і  я хотів, з святом. Це тобі !” – випаливши останню фразу, але щасливий від того, що  врешті це сказав, вручив їй квіти і та іграшку. А її очі засяяли, з’явився вогник, якого я ніколи не бачив. Вона всунула свого носика в квіти і голосно понюхала, обійняла міцно ведмедя, а потім якось раптово кинула це все на парту за якою сиділа, зробила крок ближче до мене ... і поцілувала. То не був поцілунок, який дарує матуся коли рада  тебе бачити, то був п’янкий, дорослий, хоч і короткий  поцілунок з фільмів.
   „ Дякую, - коротко сказала вона і усміхнулась. – Мені ніколи такого не дарували”
  „І тобі дякую”, - по-дурному відповів я, напевно весь червоний від сорому і пішов до своєї парти.
   До кінця дня тільки й було розмов по класу і школі, що восьмикласниці Лесі  однокласник подарував живі троянди і величезного ведмедя. Дівчата фотографувались з моїм подарунком і стиха заздрили. Хлопці скоса позирали на свої презенти і переконували дівчат, що їхні кращі.
   А я всі уроки і перерви так і просидів перекручуючи плівку найвеличнішої події на той час в моєму шкільному житті і смакуючи перший, такий неочікуваний, солодкий, невмілий і дорогоцінний поцілунок найкращої дівчинки в світі.


   ...Її я підкинув до роботи. Ми перекинулися парою слів про життя. В жінці, що сиділа поруч мене важко можна було розгледіти ту активну дівчинку, що заполонила моє серце – життя добряче покрутило її, але три дорогоцінні камені так і сяяли на її обличчі під ласкавим промінням квітневого сонця...


                26.02.2009р.