Легенда про Сонячних Зайченят

Від лагідного проміння сонця, яке крізь густі віти дерев Вікового Лісу торкнулося магічного джерела, народилося Сонячне Зайченя. І майже одразу почувся веселий сміх, яким Зайченя наповнило галявину.
За якусь мить до сміху Сонячного Зайченяти приєднався сміх іншого Сонячного Зайсеняти, як дві краплі води схожого на перше. Вони дивилися одне на одне, весело перестрибуючи по галявині. Вони дивувалися і раділи власній схожості.
Потім галявини їм стало замало. Вони наввипередки гайнули Віковим Лісом, радісно вітаючи усіх зустрічних. Втоми вони не відчували, часу не помічали. Їхній щасливий сміх породжував посмішки у відповідь.
- Ну от, - почувся скрипучий голос старого Пенька на поверхні якого Сонячні Зайченята почали гратися в піжмурнки, - не дадуть старому відпочити...
- Вибачте, - Зайченята на мить зупинилися, але майже одразу знову заскакали, зазираючи до кожної шпариники. – Але ж сьогодні такий чудовий день, наш день... Хіба ви нам не пробачите?
- От пустунчики, - в скрипучому голосі почулася прихована посмішка. – А хіба я сердився? Просто стареча звичка...
- Та який же ви старий? – вигукнуло одне Зайченя.
- З вами ж найкраще гратися, - підтримало його інше. – Можна ми ще трохи залишимось?
- Залишайтесь. Тільки не лоскочіться...
Сонячні Зайченята продовжували скакати, здіймаючи навколо Пенька невеличкі хмаринки куряви. Час від часу, захоплені грою, тікали в гущавину лісу, але майже одразу поверталися назад.
- От непосидючі, - стиха буркотів тоді Пеньок, але в голосі його не було роздратування, лише задоволення відспоглядання вечелощів, що панували на галявині.
День добігав кінця. Сонячному промінню все важче було пробиватися крізь густе листя дерев. Тому Сонячні Зайченята ставали дедалі кволішими.
Нарешті вони втомлено примостилися на Пеньку. Очі їхні злипалися, але вони не хотіли засинати. Якимось потаємним відчуттям вони розуміли, що приходить ніч, а разом з настанням темряви закінчуєтьься їхній веселий і щасливий день – єдиний день який у них був.
- Дядечко Пеньок, - тихо попросили вони, - розкажи казку.
- Яку саме?
- Найкращу...
Пеньок почав розповідати і чим довше він говорив, тим нижче опускалося сонце:
„Десь далеко-далеко, в тих краях ніхто навіть не чув про Віковий Ліс, існує Зло. Живе воно в місцях, куди важко дістатися і тому мало хто приходить туди. Але це не заважає йому мати прихильників.
Багато хто купується на обіцянки легкого життя, чи принади влади. Так, заманюючи в пастки душі, Зло поступово формує свою армію. А коли вона стає могутньою – починається війна. Армія Зла вирушає завойовувати світ.
З початком війни Зло стає сильнішим, тому що будь-яка війна поширює зло. Плач, страз і ненависть збільшують його силу і опиратися стає дедалі важче.
Але жили в світі сміливці, ті, хто не боїться приймати виклик і протистояти навалі. Спочатку вонинамагалися битися поодинці, та сили були нерівні. І загибель кожного сміливця збільшував плач і сльози в світі.Але потім сміливці забули про власну пиху. Вони зібралися разом, поєднавши свої знання і сили. Вони домовилися про спільні дії. І з цього часу стали справжнім опором Злу.
 Зло поступово втрачало свою армію, а ряди його прихильників ставали все більш кволими. І от настав час, коли воно мусило тікати у свою схованку, кидаючи напризволяще всих і все.
Світ святкував перемогу. Вона не було остаточною, бо десь там далеко-далеко причаїлося Зло, яке поступово починало накопичувати свою силую Але перемога – це завжди перемога, і ніхто не хотів думати про майбутню загрозу.
Ішов час. Про важкі битви і гучну перемогу почали забувати і приховане Зло столо чимось далеким, майже несправжнім. І тому його зовсім перестали боятися. А потім перестали і вірити в його існування...”
З останніми словами сонце сховалося за обрієм.
Рано вранці Пенька розбудили здивовано-голосні вигуки:
- Дядечко Пеньок! Дядечко Пеньок!
- Що? – проскрипів він, намагаючись розігнати залишки сну. – Що трапилося?
- Ми тут!
- Я бачу, що ви тут...
- Але нас уже не мало тут бути. Адже Сонячні Зайченята живуть лише один день.
- Так.
- А чому ми тут?
- Ох, та не лоскочіться, - простогнав Пеньок, в якого вже паморочилося в голові. – Вгамутеся. Добре, добре, скажу. Ви ж народилися в магічному джерелі. Тому і відрізняєтесь від усіх інших. А хіба ви не знали? У вас був вчорашній день, є сьогоднішній, буде завтрішній. І ще дуже багато попереду.
На якусь мить запала тиша, яка майже одразу була перервана щасливим вереском.
- Ну от, - бурмотів Пеньок посміхаючись, - не дали старому поспати...
А Сонячні Зайченята, весело сміючись, грали на галявині в піжмурки. І незабаром до веселої гри приєдналося вже багато мешканців Вікового Лісу.