Нiч захисту

"Ще з покон віків повелося:               
У кожного правда своя. 
Нас Небо грозою напоїть               
А силу дасть рідна Земля!"
Гурт «Реанімація»

     Зима стояла мокра, слизька, огидна для пересічного перехожого. Брудний сніг лежав невеличкими купками, створюючи враження хаотичного безладу у місті. Доповнювало це враження і небо, вкрите пошматованими хмарами, крізь які час від часу визирало холодне сонце, що вже майже зайшло. Наближалась найдовша ніч у році – зимове сонцестояння.
     Люди, як завжди, мчали вулицями, не помічаючи нічогісінько навколо себе. Може, їм просто було не до цього: здобувати на життя ставало все важче; а, може, вони твердо розуміли, що «страхіття» холодної пори року ще тільки почалися. Здивовано споглядали на ту неприязнь до зими птиці: в деяких з них десь на глибинному рівні зберіглася пам`ять про інші часи, коли люди жили у єдності з природою та добре сприймали будь-яку погоду. Зараз же у головах нащадків славних[1] крутилася одна думка: гроші, гроші, криза…
     Два хлопця років двадцяти, що йшли непривітним провулком безмежного лабіринту міста, відрізнялися від оточуючих лише відсутністю усілякого відчайдушного кваплення. Один з них був атлетичного складу з відкритим слов`янським обличчям, пряме русе волосся стирчало з-під шапки. Другий – трохи вищий, коротко стрижений, з втомленими темними очами, під якими виразно синіли ознаки безсонних ночей. Обидва були одягнені у звичайні куртки та джинси. Обидва мали вкрай подавлений та сумний вигляд. Здавалося, вони просто йшли собі без цілі, можливо, тільки цим провулком, можливо, й життям взагалі.
   За черговим поворотом відкрився вхід у невеликий напівпідвальний бар, і той, що вищий, хитнув головою:
-   Давай зайдемо. Куди ще плентатися…
Його товариш лише байдуже повів плечима, і хлопці увійшли через масивні броньовані двері.
     Зсередини приміщення слабко освічувалось – мабуть, економили електроенергію. У носа вдарив гострий запах спиртного. Столиків було не більше шести, лише за двома з них сиділи: біля барної стійки три п`янчуги та у віддаленому кутку біля дверей – дивна компанія з чотирьох чоловіків, які нічого не пили, тільки час від часу відправляючи щось до рота.
     Розсудивши, що чим менше людей – тим краще, хлопці примостилися у протилежної стінки від чудернацької четвірки. Вони замовили собі пива, і всі негаразди швидко відійшли на задній план…
     Через деякий час юнаки вже трохи захмеліли, але не втрачали свідомості. Натомість почали розв`язуватися язики. Той, що вищий говорив товаришу:
-  Юрко, харе[2] тобі з-за дівчини плакати! Ну, кинула вона тебе – іншу знайдеш, скільки їх ходить…
-   Та знаю я, - махав рукою Юрко. – Тільки все одно щось на серці болить. Любов це, напевно, Дмитро, любов…
Вищий засміявся.
-  Любов? А шо це таке? Ну, от шо це таке? Відчуття якесь та й годі… До того ж, яке нічого тобі не дає!
У цю мить один з четвірки раптом озирнувся на Дмитра, і того наче пронизало страшним холодом, безмежною чорною пусткою. Товариші разом примовкли, у пів-ока приглядаючись до своїх «сусідів». Вони усі були одягнені у чорні плащі, які чомусь не знімали; очі незвичайним поглядом ніби були спрямовані у далечінь…чи у глибину. Більш за всього чоловіки походили на запорізьких козаків з ілюстрації до підручника історії. Розмова, що точилася коло того столику, теж привертала увагу:
-   Сонце зайшло…
-   Бачу. Скоро Отаман покличе. Треба потрохи збиратися.
Той, хто сидів спиною до світла піднявся, зробивши необережний рух, і з-під плаща яскраво свіркнула сталь. Втім, «козак» не розгубився, тільки затулився щільніше і створив вигляд, наче нічого й не сталося. Юнаки тим часом переглянулися.
     Чоловіки, розплатившись невідомо за що, один за одним потягнулися до дверей, але бармен напруженою ходою випередив їх, перегородивши шлях.
-   А ну, хлопці, що у вас там за спинами? – погрозливим голосом запитав він.
-  Там нічого нема, - з крижаним спокоєм відповів найстарший на вигляд, наголосивши на слові «нічого».
Бармен хмикнув.
-   А ви знаєте, що вхід сюди зі зброєю заборонений? Краще почекайте ще тут, зараз міліція приїде – розберемося.
Випростана з кишені рука тримала заряджений пістолет. Та не встигли Юрко з Дмитром моргнути, як найстарший «козак» блискавично крутнувся вперед, вітром вилетівши з бару; за ним послідкували й інші. Бармен та пістолет тим часом розлетілися у різні боки.
     Впевнившись, задля пристойності, що бармен живий (і, що дивно, майже неушкоджений!), юнаки вибігли за дивною компанією, піддавшись невідомому пориву.
     Чоловіки вправно петляли лабіринтом міських джунглів, ніби навмисно вибираючи найтемніші та безлюдні шляхи. Хлопці ледве поспівали за ними, намагаючись вловити хоча б одне їхнє слово. Та почулося їм тільки: «Небезпечна ніч…»
     Страхітлива темрява, туманне світло під ліхтарем, знову темрява… У цьому переплетінні важко було визначити, хто за ким гнався, а ще важче – у чому була причина спонтанних перегонів. Мало так бути чи хлопці випадково втрутилися у невідомо що за своїм бажанням?
     «Козаки» різко зупинилися серед брудних гаражів, коли до наступного ліхтаря залишалося метра чотири.
-   Відчуваєте? – стурбовано запитав один.
Через секунду сталося таке, від чого у хлопців кров потужною хвилею вдарила у скроні, виводячи весь хміль, але реальність почала здаватися страшним сном. Простір наче зсунувся трохи вбік, утворивши щелепи з повітря, які накрили та всмоктали «козака» так швидко, що ніхто й поворухнутися не встиг. Але одразу ж після, коли простір повернувся «на місце», у світлі заблищали довгі шаблі, котрі переливалися таємничим сяйвом. Принаймні, так здавалося.
-   Біжіть сюди! – відчайдушно закричав до хлопців найстарший.
Товариші, не довго думаючи, стрибнули у коло, що створили спина до спини чудні воїни з оголеною зброєю. Напруга серед гаражів стрімко зростала. Щось рухалося у ночі, щось дуже вороже до нашого світу, що, втім, не заважало цьому бути його частиною. Простір знову ворухнувся, але другий «козак» встиг відскочити.
-   Відступаємо! – заволав найстарший, рубанувши шаблею понад своєю головою, де ще не було зловісної напруги.
Знов повітря наче розрізало, у ньому з`явилася щілина , але вже зовсім іншої якості – хлопці добре це відчували, хоча не знали чому. Два чоловіка один за одним високо підстрибнули і зникли. Товариші налякано озирнулись довкола, наче шукаючи допомоги, але побачили тільки, як стискає їх щось. Вихід був єдиний – зверху. Відштовхнувшись ногою від стіни гаражу, Дмитро послідкував за «козаками». Юрко, вже на вагаючись, - за ним. Останнє, що він бачив перед тим, як Безмежне охопило його, це те, як найстарший чоловік знов б`є шаблею, закриваючи щілину у просторі з того боку…
***
     Важко було назвати цей стан якимось людським словом. Політ через Ніщо в Нікуди і одночасно – крізь все одразу. Скільки пройшло часу визначити взагалі було неможливо – часу просто не існувало!
     Свідомість повернулася лише тоді, коли ноги раптом вперлися у дерев`яну підлогу. В голові тьмарилося, весь світ ніби гойдався зі сторони в сторону.
-   Де Яструб та Пострибайко? – залунав чий-то голос. – І хто це такі?
Юнаки, важко дихаючи, підняли очі. Вони знаходилися у прямокутній кімнаті; біля однієї зі стінок палало вогнище, а вздовж інших сиділи справжнісінькі козаки – це легко було зрозуміти по національному вбранні, що був на них. Говорив той, хто сидів у центрі – кремезний чолов`яга з довгими сірими вусами та чуприною, орлиним поглядом.
-  На нас напали… - відповів один з новоприбулих. – Павук напав. Брати загинули – навіть сліду не лишилося. А ці ув`язалися просто за нами…на свою голову.
-   Просто так нічого не буває, - розсудливо заперечив Отаман (скоріш за всього, це він і був). – Загинули двоє, двоє прибули…
Дмитро почав шалено оглядатись.
-   Хто ви? – надриваючись, скрикнув він.
-   Ви з СБУ? Чи  ЦРУ? Чи що? – не відставав Юрко.
По кімнаті прокотився тихий смішок.
-   Заспокойтесь, хлопці, - піднявся Отаман. – Я розумію вашу розгубленість та жах, але, якщо ви вже тут, тож вислухайте. Ви коли-небудь чули про характерників?
Юнаки одностайно заперечно покачали головами.
-    Іншого я чомусь і не очікував. Що ж, тоді слухайте. Розказую один раз, бо нема в нас часу; хочете – вірте, хочете – ні… Характерники – хоронителі Священної Землі нашого народу, захисники самого народу, носії прадавнього Звичаю волховських, а згодом і козацьких родів. Ми оберігаємо тіло та душу Батьківщини нашої, а ще пам`ять народу, бо без неї ми – ніщо, лише купка безрідних людей…
-    Отамане, ближче до справи! – нетерпляче підігнав один з козаків середнього віку.
-    Не квап мене, Ярославе, - спокійно відреагував Отаман і продовжив. – Звісно, нас лишилося дуже мало. Зі всієї України шістнадцять чоловіків назбирав. Це пов`язано з тим, що людство розірвало свій зв`язок з Природою та Всесвітом – живими організмами, які людей і породили. Багато з того, що створювала людина собі на благо, і все, що має працювати їй на користь – обернулося проти неї самої. Я маю на увазі, перш за всього, гроші – товар, який мав полегшити торгівельні відносини між людьми та цілими народами. Але, нажаль, самі творці грошей почали невірно їх використовувати, залежати від них, навіть торгуватися із Богами. І ось тоді виник так званий «павучок», по-сучасному – егрегор. Звісно, ви не знаєте, що це таке. А це енергетична істота, яка має своєрідний розум. Спочатку вона була маленькою, висіла собі над однією чи кількома людьми, але тепер чомусь «павук» розрісся так, що охопив своїми тенетами усю планету. Чого він прагне? Справа в тому, що він ненажерний, ненаситний, він харчується енергією людей. Більш того, з кого цей паразит тягне життєву силу, той стає його рабом. Бездумним, безвольним, ні на що не сподіваючись і ні в що не вірячи. «Павук» витягує все, а потім викидає непотріб. Ґвалт, спричинений кризою, що розгорнулася зараз, - найкращий свідок того, що уся сучасна людська цивілізація збудована на культі грошей. Але ж так було не завжди! Люди спокійно собі жили і багато чого створили й без грошей. Цей штучний егрегор змінив початкові людські цінності на криві та лихі пріоритети, які в дійсності не мають ніякої ваги. На щастя, ми живемо у час Світанку. Завтра зійде не просто сонце, яке ви бачите кожен день, а Живе Сонце. Воно знищить усі штучні егрегори, «світ Правди засвітить», як писав Кобзар, відновляться початкові цінності… Але саме ця ніч є переломним періодом, в якому тканина Всесвіту слабшає, прозорішає, і зараз «павук» може нанести удар. Удар, спрямований саме на наш народ – бо в нас тільки залишилися ще непокірні йому. Паразит прагне, розірвавши зв`язок між минулим та теперішнім, знищити наші природні егрегори, власно українські початкові цінності, усю нашу родову пам`ять – тоді Сонцю буде вже нічого відроджувати та й освічувати Світлом Своїм. Тому ми маємо відстояти це все. В буквальному сенсі відстояти та зберегти минуле заради майбутнього...
-    Красиво звучить, - погодився Дмитро. – Та після всього, що сьогодні скоїлося, я не знаю, що й думати. Що це природні цінності, про які ви говорили? Сім`я, рід?
-  Так, це одна з найважливіших, але не єдина. Наш народ з давніх-давен спирався на внутрішнє відчуття та розуміння – відання, як його називають. Саме на цьому рівні сприймаються наші цінності. Вони вічні: Небесна блакить, Сонце на ній, Вітер у Дикому полі, Вогонь багать, Вода річок… Такі, на перший погляд, звичайні, але якщо ти душею українець, слов`янин, то при поєднанні з цим щось заграє всередині тебе, щось рідне та високе маєш відчути ти…
Хлопці, не зговорюючись, уявили собі на мить перераховані явища Природи, і дійсно – відчули щось особливе, чого раніше ніколи не помічали. Отаман посміхнувся.
-   За правилами, що не людьми писані, нас має бути шістнадцять чоловік. Тому хочете ви чи не хочете, а прийняти наш бік на цю ніч доведеться.
-    Але ж ми…
-    Від вас вимагається тільки одне: вижити. Стримуватися «павучків» будемо ми, але ви маєте бути готові, що вас покличуть, - Отаман ніби читав думки та раптом посерйознішав. – Повірте, я сам не у захваті від цього, але якщо вже Всесвіт так розпорядився – на те його воля. Ходімо!
Характерники повставали з місць та почали виходити у нову щілину, яку створив Отаман. Хлопці зачаровано дивилися за усім цим, ще сподіваючись на те, що усього лише сон десь під дверми бару. Першим оговтався Дмитро:
-    Мда… Ну й на тусняк ми з тобой попали.
-    Як ти сказав? – обернувся раптом один зі «знайомих» козаків.
-    А що? – з викликом кинув парубок.
-    Один мудрець колись сказав: «Неправильно говорити – це не тільки саме по собі погано, але й душі шкодить». Пам`ятай про це.
Дмитро потупився, розгублений спокійним, зовсім не несмішливим тоном.
-    І ще одне, - знову зупинився характерник. – Ти говорив, що любов нічого не дає. Насправді ж вона наділяє тебе величезною силою, яка здатна змінювати оточуючий світ. Навіть саме слово «любов» розкривається як «Люди Бога Відають»! Чи Богів – це вже хто як говорить… Суть одна. Любов – один з найвірніших способів поєднатися з Всесвітом, - він дуже уважно подивився на Юрка. – Мене звуть Чубинько, доречі.
***
   Стрибок у Безмежність. Блискавичний політ. Темрява… Хлопці добре відчували, що стоять на своїх двох, але нічогісінько навколо не бачили. Знов поблизу залунав красивий низький голос Чубинька:
-    Не намагайтеся щось роздивитися, просто прийміть темряву до себе!
Мабуть, зі сторони ці слова могли показатися дивними, але Юрко, котрий все роздумував про дивний пронизливий погляд козака, напрочуд добре їх зрозумів. Вдих – і він наче злився з пітьмою. Все було видно навіть із заплющеними очами, видно чимось  іншим…
    Тут, як на зло, спалахнули вогнища, у чотирьох точках освітивши коло, посеред якого опинилися ті, хто тільки-но пройшов крізь Ніщо. У центрі стояли три дерев`яні ідоли.
-  Нічого не питайте, - відрізав про всяк випадок Чубинько. – Самі все побачите. Одна порада… Спирайтеся тільки на внутрішнє почуття – воно єдине може відобразити наші цінності.
-    До кола! – крикнув Отаман.
Характерники утворили живий круг, відтворивши лінію зовнішнього – з суміші якихось гілок, трав та невідомих речовин. За цим бар`єром володарювала все та ж Темрява. Більш того, складалося враження, що маленьке коло – єдине у цілому Всесвіті. Залунала довга, протяжна пісня, яка відбивалася у серцях невимовною тугою. Хлопці не чули слів, але мотив ніс їх кудись далеко-далеко… Вже не стало буденних клопотів, усі мирські втіхи здавалися їм дурманом, що сліпить очі. Було одне – неземна легкість, піднесення та відчуття єдності з чимось більшим та Вищим. Язики полум`я весело танцювали в такт пісні, а козаки пританцьовували на манер вогню. Здавалося, вони були злагоджено працюючою частиною єдиного організму.
     Несподівано Темрява луснула. Коло сколихнулося, полум`я простягнулося догори, намагаючись захистити тих, хто його висік. Юрко сприймав події, находячись ще у стані якогось дивного забуття. Он вибіг у центр Отаман, піднімаючи руки у символічному жесті. А потім все змішала круговерть, що відривала від свідомості, переносячи ніби на іншим план буття…
***
    Навколо було безкрає золотаве поле, крізь яке біліла витоптана стежка. Небо над головою було глибоке-глибоке, синє-синє. Таке, напевно, яке буває тільки на Україні. Юрко вдихав сонячну силу, обіймався з вітром.
    Раптом позаду проявилося щось чуже, недобре. «Біжи!» - сказав хтось в голові, і хлопець побіг по стежці. Все швидше і швидше, навздогін рідному братові – вітру. Неважливо було, хто там гнався за ними, то була якась дрібниця, мінлива та слабка…
    Юрку здавалося, що він біжить сонячним променем: так лагідно обіймало його миле тепло, кликало до себе Око Боже, сповнювала Мати-Земля та покривав Батько-Небо… У голові грала знайома мелодія, душа співала: «Беги, беги за солнцем…»[3] Стрибок – і Сонце прийняло Свого онука, пригорнуло та очистило…
***
     Тепер перед очами стрімкою рікою проносилися картини та образи. Характерники стояли на обох берегах тієї ріки, оголивши довгі сяючі шаблі. Величні простори степів, могутність давніх курганів, мудрість віковічних лісів, серед яких причаїлися язичницькі капища волхвів… Все це не раз заливало залізною лавою загарбників, палало брудним, нечистим вогнем, отруювалось ненавистю та злобним розбратом. Але раз за разом, вік за віком поставав з попелу, мов рудокрилий фенікс, величний Дух Слов`янства та Українства. Гордий, нескоримий народ…що зараз майже забув своє коріння.
     Люди за межею часу споглядали на зв`язок поколінь, у якому була одна дивина: Дух, пройшовши тернистим шляхом не одне тисячоліття, змушуючи знову і знову повертати втрачене, останні роки просто спав, кимось знешкоджений. Лише деякі його паростки теплилися живим вогнем. Він був вічним, але все далі чомусь відпливав за течією…
***
     Вдих. Видих. Дмитру здалося, ніби разом з ним зітхнуло й все оточуюче. Він усвідомлював себе у страхітливому лісі серед бурелому. Зробивши крок навмання, він ледве не провалився по коліно. Трясовина! Жах піднявся від низу живота, стиснув серце. Хотілося закричати, але й це було страшно.
    Роздався тріск, бурелом піддався навалі невидимого величезного павука. Дмитро був затиснутий з усіх боків. Страх дійшов до найвищої точки, а потім…зник. Щось рвалося крізь хащі, але хлопець спокійно вдихнув та сміливо зробив крок. На цей раз гнила вода втримала його на самій поверхні, наче на вогкій землі. Парубку стало байдуже те чудовисько, хоча ні, навіть трошки смішно – адже що, окрім слабості, може критися за отією агресією? Серце ж спрямовувало його далі, по вологій росі, по гнучкій воді. Прямо до кликаючого виру, в якому не було нічого поганого – тільки рідне…у якійсь мірі, правда. Десь там бурелом зімкнувся непрохідною стіною, а Дмитро занурився у глибину. Він все зрозумів. Він був щасливий.
***
     Пекло битв минулого, в яких захищалася рідна земля та здобувалася пращурами воля, знову явилося з небуття. Десь там люди рубалися з людьми, а понад ними тіні-характерники нещадно билися з наповзаючою павутиною, оберігаючи минуле заради майбутнього.
     Отаман, узявши по шаблі до обох рук, обертався навколо себе, збираючи на кінцівки гострих лез щось невидиме, але розлите усюди на цій Землі. Щире та віддане кохання у цьому «щось» зливалося з ярістю воїна, радістю, що йде від сонячних променів, почуттям безмежного простору та волі. Там були нездійснені мрії предків, несказані слова сучасників та непокірні думки нащадків. Все розмаїття барв та природних кольорів Всесвіту; чудова мелодія, яка підтримує Лад[4]…
     Старий характерник різко зімкнув руки та сильно видихнув. Павутина на мить «відскочила» назад, подалі від новоявленого учасника бою: кришталево прозорої субстанції – матеріалізованого справжнього Духу, ще сильнішого після довголітнього сну. Різня завмерла, зважуючи новий розклад сил, а потім закипіла ще гарячіше.
     Юрко та Дмитро з`явилися майже одночасно. Їх не забрала із собою течія часу, вони змогли вибратися , подолавши себе. Весь світ – існуючий та неіснуючий – сприймався якось по-новому. Юнаки захоплено спостерігали за битвою, що кипіла з перемінним успіхом: то пробуджений Дух разом з козаками кидався в атаку, відтискаючи «павука», то піднатужувався й останній. До того ж, штучний егрегор стискав захисників з усіх боків, не даючи ніякого проходу, окрім чудної ріки.
    Втім, характерникам прохід був і не потрібен, допомоги чекати безглуздо, та й самі вони ставили категорично однозначне питання: перемогти або загинути. І, звісно, ніхто не думав просто так віддавати своє життя; шаблі разом з хазяями перетворилися на сяючі буревії, Священний Дух наносив удар за ударом…
     Але ось рухнув перший козак, за ним другий – павутина ураз оплела їхні тіла та здавила, стираючи одночасно й душу. Реальність зі скреготом попливла перед очами: характерники уперлися в рідну землю ногами, з останніх сил намагаючись стримати «павука». Оговтавшись, до сірих щупалець поспішили й хлопі, вхопилися, уявивши себе непорушними каменями. Попри всі зусилля, світ рухався у якийсь інший простір, ріка картин та образів перемішувалася з чорною безоднею бездуховності.
***
       -    Хто зробить ще крок назад – вб`ю, як собаку! – крізь ніщо заволав Отаман.
      Захисники стояли на березі нової ріки, яка текла жарким полум`ям без витоку та без кінця. Через ті язики вогню був перекинутий місток, зв`язаний з тоненький гілок, що дивом не згоріли від жару, а лише нагрілися.
- Калинов міст! – прошепотів Чубинько. – Далеко ж ми зайшли…
Напруга тим часом шалено зростала.
- Ще трохи, - надривно хрипів Отаман. – Ще трохи і Сонце зійде!
Але всі чудово розуміли, що їм не втриматися. Думки вже всі повилітали від втоми, єство переповнювало тупе прагнення та ціль: вистояти. Саме у такі моменти іноді осляча впертість буває найдоречнішою. Втім, сили були нерівні. Дух вів відчайдушний двобій, слабішав – і разом з тим слабішали й характерники.
    З того кінця міста почувся гул: це предки могутньою раттю йшли на допомогу. Чи вспіють вони? Ще в одного козака підкосилися ноги, ще ближче підповзла павутина до Калинового мосту… Далі було зась. Ані на крок, ані на видих. Позаду людей пролягала межа, за яку не має проникнути ні один штучний егрегор, ні одна людська слабкість…
    Юрко почав повільно втрачати свідомість. І тут раптом десь з глибини прийшло розуміння: Україна є нашим маленьким Світом, усе в ній – чисті від Природи Земля, Вода, Сонце, Вогонь святкових багать, Вітер, безмежний степ, поля – все це є і ми самі! Ми нерозривно пов`язані з Природою, і в цьому наша сила та Правда, Істина Божа! Втративши це все – якщо не фізично загинемо, то зникнемо духовно, розчиниться у вирі століть наше індивідуальне «я» разом і з всім українським народом…
    Він згадав і милу серцю дівчину, відчув щось щире, чисте та неймовірно потужне – то було саме кохання. І неважливо, з ким вона, Юрко кохав – і цього було достатньо!
    Зібравши усе, що кипіло в серці та голові докупи, хлопець кинувся вперед, на «павука». За Юрком слідкували Світло та Темрява…
***
    Вмите синім-синім морем, з-за обрію вставало новонароджене Сонечко. Чистим своїм промінням Воно освітлювало та обіймало Землю, що глибоко дихала, звільнена від важких ланцюгів павутини. Ранок славив Всесвіт та все, що в ньому є.
    Так само робили й одинадцять характерників, радісно посміхаючись один одному. За загиблими товаришами вони ще поплачуть, але не сьогодні – в такий день сумувати не можна. Але Дмитро все ж таки підійшов до Отамана:
- Скажіть… Де тепер мій друг?
Старий козак повернувся обличчям на схід, до моря, намагаючись щось розгледіти в ньому, а потім заспокійливо промовив:
- З ним все добре. Він згадав своє Ім`я…
***
    Вмите синім-синім морем, з-за обрію вставало новонароджене Сонечко. По воді слалася блискуча доріжечка, що вела прямісінько до світила. Саме цією доріжкою крокував Юрко, вдих за вдихом сповнюючись живої, безсмертної наснаги. В нього не було тіла, і хлопець відчував надзвичайну легкість, волю. Він радів кожній хвилі, що пестливо проходила крізь його ноги. Підсвідомість яскраво палала Правдою, а свідомість наповняла лише одна думка: «Цікаво, як по-українські називається це шлях?»


Примітки
1 – так за «Велесовою книгою» називаються слов`яни.
2   харе (сленг.) – годі, досить.
3 – слова з пісні гурту «Арія».
4 – гармонія, у даному випадку – Всесвітня.

Лютий 2009 року