Легенда про фею, яка дарувала рад сть

Маленька яскрава фея була однією з найбільш сонячних істот Вікового Лісу. Але на відміну від сонячних зайченят, вона чудово почувала себе і вночі, коли повний місяць і яскраві зорі створювали на чорному небі візерунок і можна було побачити Небесну Ведмедицю з малим ведмежам чи страхітливого дракона. Інколи фея мріяла долетіти до них в гості і поговорити про життя або кинути з неба бодай один погляд на Віковий Ліс.
Мрія була з тих, які сама фея частенько нечутно нашіптувала у вуха іншим. Майже нездійснена мрія, від якої з’являлися сили і бажання зробити щось дивовижне. Тільки кожного разу більш важливі справи примушували забувати про дивне бажання.
У Віковому Лісі було багато створіннь, які раділи маленькій феї. Прихід у гості маленької веселої феї вважався добрим знаком. Особливо з нею любили проводити час діти. І вона також дуже любила дітей. Але малеча підростала і обирала свій шлях, а фея залишалася з новими маленькими мешканцями. Так було довго - фея залишалася незмінною і несла щастя іншим.
Так було до того дня, коли маленькій феї перестало подобатись таке становище. Вона занудьгувала, не розуміючи що робити, кидаючись в різні боки і не знаходячи виходу. Фея зрозуміла, що не може дарувати радість іншим.
І одного похмурого ранку у неї відпали крила. Розгублена фея стояла посеред своєї невеличкої кімнати і дивилася, як вони лежали на долівці і потроху втрачали веселкові кольори.
Фея заплакала вперше в житті і її сльози, що падали важкими краплинами, перетворюючись на дорогоцінне каміння. Вона втратила здатність літати і тому інші мешканці Вікового Лісу приходили до неї, але вони не могли допомогти їй в біді. І тому найчастіше фея намагалася залишитися сама.
Та довго так тривати не могло. Бо у Віковому Лісі ставало дедалі сумніше без маленької феї. Навіть старезні велетні-дуби, які, здавалося, пам’ятали народження світу, охоплені сумом, починали втрачати вмить пожовкле листя. Тому кожен намагався розрадити і заспокоїти маленьку фею, Але все було марно. Вона тільки ще більше відчувала себе самотньою - нікому не зрозумілою і не потрібною. Просто втратила можливість робити те, що робила все своє життя. І не знала, що робити далі.
Але одного разу маленька фея згадала свою давню мрію - завітати в гості до Небесної Ведмедиці. У неї не було більше крил, які б допомогли втілити це в життя, але бажання здійснити свою мрію ставало все більшим.
І сталося диво.
Важка, але ніжна лапа Небесної Ведмедиці легко торкалася її голови. І маленька фея вперше за довгий час відчула себе щасливою-щасливою. Вона купалася у легких хвилях любові, забуваючи про все на світі. Їй захотілося залишитися тут назавжди.
Але раптом погляд маленької феї звернувся з небесної висоти вниз, на Віковий Ліс. Пожовклим сиротливим листям він наче плакав холодним дощем, і здавалося, що всі його мешканці плачуть разаом з ним.
Маленька фея пригадала всіх своїх друзів, що лишилися там і подумала, що вони тепер назавжди будуть приречені сумувати. Тому що ніхто в світі більше не поділиться з ними своєю радістю і не нашепче тихенько на вухо нову заповітну мрію... Вона згадала, як її друзі намагалися допомогти їй і зрозуміла - що її місце там, і домівка її там.
Повертаючись назад фея навіть не помітила, що її нові крила виявилися ще більшими і яскравішими, ніж ті, що були до цього.