Сборник сказок Три казки- укр. , тексты

Содержание.
Заяче серце(за мотивами середньовічної легенди).
Калейдоскоп.
Жук-подорожук.


 ЗАЯЧЕ  СЕРЦЕ
(за мотивами середньовічної легенди)

  Колись давно-давно на березі Дніпра виросло невелике місто. Побудували його добрі люди  -  рибалки, гончари, теслі, ковалі, хлібороби. Вирішили вони, що краще жити поряд, гуртом, щоб один одному мудрість передавати, в справах допомагати. А ще хотіли вони,щоб діти рибалок або гончарів не обов`язково рибалками або гончарами ставали, а придивлялися до інших ремесел, і обирали те, до якого поклик мають.
  Вподобали люди для свого нового міста розкішну дніпровську кручу над перевозом. З тієї кручі правобережної було добре видно як здаля, лугами та степами, обома берегами тягся до перевозу старовинний великий шлях.

  Ще з давніх-давен стояла попід кручею, біля перевозу, стара невелика корчма. То поряд з нею побудували городяни ще одну  -   велику, зі стайнями для коней і волів, а невіддалік  -  ще й кузні, майстерні, крамниці. Тут вони працювали, проїжджих людей приймали-проводжали, через Дніпро перевозили. А жили городяни нагорі, на кручі, там і хати їхні стояли, і церква, і школа. Від тієї кручі місто і назву одержало  -  Кручгород.
  І як тільки з`явився Кручгород, одразу тутешнє життя пожвавішало, стало більше у ньому руху і добра,  -  і у місті самому, і на шляху, і на Дніпрі.
 
  Втім, на світі не буває руху без добра, бо тільки добро рух спричиняє. А зло? Зло його зупиняє. Тягнеться воно до чужого руху, як велетенський злий комар-ненажера до доброго коня. І якщо комара того вчасно не збити, буде все дужче кров з коня пити. Вип`є всю кров, і рух пропаде,  -  лусне комар, і коник впаде.
  Тож і в кручгородських краях знайшло собі зло людей, схожих на такого комара  -  темних, метушливих, ласих до чужого добра. Одним словом, дурних. Так-так, саме цим словом називали у давнину людей, які свого руху не мали, а тільки чужий зупиняли. До речі, і зараз у деяких народів, скажімо, у турок, слово “дурак” ніщо інше як “зупинка” означає.    
     Отож саме з таких дурних людей і створило зло зграйки-гультяйки, розкидало їх обабіч шляху великого,  -  і на тому боці Дніпра, і на цьому. І почали ті темні зграйки по світу пурхати, добро руйнувати, рух припиняти.
 
 А  ще окрім тих метушливих зграйок-гультяйок, були і такі дурні люди, що на одному місці сиділи і теж злу служили. І були ці сидні у зла у шані великій, бо кожний з них  -  злодій непростий, дволикий. Гультяя зі зграї  -  хто не пізнає? А злодій-сидень -  то такий чоловік, що має темний, невидимий бік. Поки не чує лиха, живе собі мирно, тихо. А як почує  -  отим, темним боком,  -  накличе одразу зла  на толоку! А зло як нагряне, натовче такого  -  не лишиться потім і місця живого!

                *  *  *
 
   Завівся такий злодій-сидень і у місті Кручгороді. Не могла його громада розпізнати, але усі знали, що такий у місті є. Бо почали раз у раз налітати на місто зграйки-гультяйки, і кожного разу  -  саме тоді, коли з міста по якихось справах  -  чи то на ярмарок, чи то на службу дорожну,  -  виїде більшість дужих чоловіків, до зброї здатних.  Отже, злодіям хтось дає знати. Але хто?

  Оце приїхав у корчму на перевозі гінець від купецького каравану, що з лівого берега підходив. Просять купці кручгородців  допомогти провести караван, бо у них усі погоничі і охоронники похворіли. А йти безлюдним степом з жменькою людей та з дорогим товаром дуже небезпечно. Порадились городяни і вирішили купцям допомогти  -  і добру справу зроблять, і добрі гроші зароблять, бо купці  -  люди небідні, поважні, довіри гідні.
  Тож, коли глуха темрява впала, щоб ніхто зайвий не бачив, з сорока дворів виїхали на конях сорок кручгородських козаків та найдужчих парубків і дядьків, переправилися на той берег і поїхали назустріч каравану шляхом нічним.

  А на світанку ранкова тиша диким лементом увірвалася  - наскочила на місто хижа зграя гультяїв. Не змогли городяни злодіям відсіч дати, бо багато добрих вояків з міста поїхало. Вщент розграбували злодії Кручгород, перебили сторожу  -  хоробро сторожі билися, але їх
замало було. А потім запалили злодії кілька хат, і подалися, не гаючись, хто куди, з добром награбованим.

   Десь в обід вже й караван на тому березі показався. Ті кручгородці, що з ним були, бачать, ще здаля,  -  над містом дим стоїть! Одразу вони зрозуміли, що знов на Кручгород хтось злодіїв навів! Погнали чимдуж до берега, і далі  -  через Дніпро, прямо бродом, що біля перевозу був. Дісталися міста, а там  -  плач, стогін і попіл. Кинулися  навздогін за нападниками, та де там,  -  шукай вітра в полі! 
      
   І почалися для кручгородців лихі часи. Живуть городяни, як на війні,  -  чоловіки увесь час при зброї ходять,  -  йде за плугом орач,  -  шаблі не скидає, гончар горщики формує,  -   поряд спис кладе. Діти малі -  ті вже й забули, коли останній раз по веселих луках та таємничих байраках гуляли-бавилися,  -  сидять цілими днями у домівках, нікуди їх матері від себе не відпускають.

    Не подобається людям таке життя, тож і почали потроху з міста з`їжджати. Все меншає у Кручгороді народу,  -  скоро його і містом звати престануть. А тут ще й рік важкий видався, неврожайний. Тож восени ще кільканадцять дворів спустіло. Тільки ті, що на перевозі та біля самого шляху роблять,  -  ще тримаються. 

                *  *  *

   І  ось одного жовтневого дня, тією дорогою, що до Кручгорода з заходу веде, їде мандрівний лицар. Одягнений по-простому, але кінь під ним гарячий, і зброя справна   -  так і сяє. Під`їхав під  місто, зупинився, дістав хустку, щоб від пилу дорожнього втертися, зняв шолом,  -  а  з-під нього руде волосся як бризкне,  -  ніби ще одне
сонечко засвітилося!

    В`їхав лицар у Кручгород, через усе місто проїхав, і зупинився у корчмі перепочити з дороги. Корчмар його питається,  -  буде пан ночувати, чи далі поїде? А той  відповідає:  -  “Спочатку  пообідаю, а там видно буде.”
 Пообідав добре, бо зголоднів з дороги, а потім вийшов на берег до перевозу і містом на кручі милується. А воно усіма барвами жовтневими під вечоровим сонцем виграває,  -  краса! Але трохи сумна, осіння.

    Раптом чує лицар,  -  з гори віз котиться, аж торохтить  -  так спішить. Проїхав віз повз лицаря до берега, де біля човнів кілька парубків поралося, скочив з воза дядько сивоусий,  -  то тутешній гончар був,  -  і почав парубкам щось дуже схвильовано розповідати. Та все рукою у той бік, звідки приїхав, показує. Тут ще люди підійшли, гомонять між собою.
    Підійшов тоді лицар до них і каже:  -  “Бачу, у вас щось скоїлося.
Може, зможу вам чимось допомогти?”
  Тоді гончар знов розказує, що був на ярмарку, і там дійшла до нього чутка, що знову зібралась зграя дурних людей і завтра зранку на місто наскочить. А ще розказав, що коли шляхом їхав, бачив недалеко від міста, над яром глухим, дим від багаття.

  Вислухав лицар гончара, дізнався, що мало залишилося у місті  чоловіків, до зброї гідних, та й каже:
  “Що  ж, якщо чоловіків мало, озброїмо жінок молодих та підлітків. Нехай усі ковалі  зберуться і почнуть вістря для списів і стріл кувати. А щоб ті, у яру, не почули, як молоти дзвенять, нехай усі старі люди співають весільних пісень, а музики якомога гучніше грають, а найдужче  -  в бубони та барабани б`ють. І нехай сторожа нікого з міста не випускає!”

    Одразу відчули кручгородці, що прибув до них вояк мужній, досвічений, і почали робити все, що він сказав. Музики грають, старі у весь голос співають, ковалі зброю кують, теслі луки і держаки для списів роблять, а лицар з кількома козаками, які ще у місті лишилися, муштрують на майдані молодих жінок та підлітків. Жінок вчать, як списом діяти, а підлітків  -  як влучно з луків стріляти.   
   Як почули злодії у яру співи та музику  -  тішаться:   -  “Гуляйте, святкуйте! Міцніше спатимете наранок, коли наше свято почнеться!”

   А коли ніч настала, зібрав лицар усіх до одного кручгородців у церкві, розказав, що кому на світанку треба буде зробити, щоб ворога, як слід, зустріти, а потім каже:
  “Я вас усіх поки що мало знаю, але знаю добре, що гуляє між людьми смертельна пошесть  -  зрада. І якщо хоч одна душа зрадницька між вами є, і злодії від неї дізнаються, яку ми їм пастку приготували, то завтра загине ваш Кручгород, тільки згадки та руїни від нього залишаться! Тож, щоб ніхто ворога не попередив, ночуйте всі до одного тут, у храмі святому. А на чатах міських козаки ваші стануть, бо козацькі душі зради не знають.” 
    Погодилися городяни, обійняли матері дітей, товариш до товариша, сусіда до сусіди плечем притулився,  -  так і ніч минула.
 
   А потім такий ранок настав,  -   був би я кобзар,   -  думу б проспівав!
Про те, як на світанні в`їхала у місто вулицею вузькою хижа зграя. Про те, як виросла раптом перед нею лава гнівних молодиць, списами наїжачена. Про те, як сипонули по тій зграї стріли хлопаків з хатніх дахів. Про те, як ззаду вдарили на ворога кінні вояки-козаки з лицарем мандрівним на чолі. Про те, як спалахнуло вогнем волосся руде, коли з лицаря ватажок тієї зграї шолом збив, і як у тому вогні і ватажок, і зграя його геть загинули. 
   
    Вщух бій, почали кручгородці лицаря та інших поранених перев`язувати-лікувати, а по тому і мертвих,  -  і своїх, і чужих,  -  ховати. Надвечір виросли біля Кручгорода, обабіч шляху, дві могили  -  ту,  що ліворуч, люди Дурною назвали, ту, що праворуч,  -  Доброю.

  А потім зібралися кручгородці на майдані і просять лицаря своє ім`я
назвати, щоб знати, за кого мусять Бога довіку молити.
  Каже лицар:  -  “Звати мене Петро Рудий.”      
  Тоді найстарші кручгородці підійшли до нього, вклоняються і просять:               
     -  “ Залишайся, пане Петре, у Кручгороді, будь нашим князем.”
 І погодився Петро Рудий, бо сподобалися йому і люди тутешні, і місто на кручі, і широкий Дніпро  -  то лагідний, то ревучий.

                *  *  *
 
   Як почав Петро Рудий у Кручгороді князювати, так одразу тутешнє життя і на лад пішло. Розлетілася по краю чутка про звитягу кручгородців та про їхнього мужнього князя, почали люди знову до міста прибувати.
  Так і осінь промайнула, і зима минула, ось вже і весна тепло світу повернула. Квітнуть над Дніпром сади, і місто квітує, кручгородці всі радіють, а один  -   лютує!

  І ось настала чарівна місячна ніч. Щебечуть в темних гаях закохані птахи, чути, як риба в Дніпрі плеще-гуляє, а згори між хмар сріблястих повний місяць сяє!
    Та якщо б хтось з добрих людей-кручгородців у ту дивну ніч опинився на роздоріжжі за містом, де стояв з давніх-давен великий кам`яний хрест, то побачив би іншу  -  страшну картину. Рівно опівночі вийшла з міста  людина -  схоже, що зла й непроста, бо підійшла, крадучись, до хреста, і   -  що  це?  -  лізе на хрест! Вчепилася і вже висить,  -  догори ногами! Так робили в давнину відьми з відьмаками. Вчинить злодій над хрестом отаку наругу  -  і  вже має перед злом велику заслугу.
  Раптом перевертень цей як скрикне  -  і  впав з хреста. А потім встав,
торкнувся його і одразу руку відсмикнув, бо каміння хреста зробилося гаряче-гаряче.
 І тоді каже собі та людина вголос:  -  “Зрозумів я  -  той,  хто  мені на перешкоді став, має серце, як оцей хрест зараз,  -  гаряче і кам`яне, непоборне. Тож мушу я з нього те серце вийняти, а натомість вкласти. у груди інше серце   -   заяче.”
   Сказав так і зник, ніби в темряві розчинився. Тут і перший півень заспівав, і місяць за ліс закотився.

                *  *  *

  А ось вже і ранок настав  -  прозорий, весняний. Заворушився людський мурашник  -  Кручгород дніпровський, все гучніш і гучніш його різноголосся лунає  -  задзеленчали молоти у кузнях, заплюскотіли човнярські весла, заляскали батоги чабанів.
  А у корчмі біля перевозу нарада гуде. То міські урядники разом з князем Петром дуже важливу рибальську справу обговорюють. Так  кожної весни буває, коли починає йти угору Дніпром з чорноморських лиманів красна риба  -  осетри та стерлядки. Тож і зараз вона вже пішла, і треба поділити між дворами та родами околишні лови дніпровські,  - по-правді, як годиться, щоб усім вистачило, і щоб ніхто нікому рибалити не заважав.
   
  Погомоніли, посперечалися, як буває, але ось вже і згоди дійшли. Тоді почав корчмар кухлі з пивом на стіл виставляти. Як спорожніли кухлі,  -  встає князь Петро, хоче доброго промислу усім побажати. Тільки почав казати  -  з Богом,  -  як раптом зблід, поточився, за  стіл схопився,  -  мало не впав!
   Допомогли йому люди до ліжка дістатися, бо сам йти не міг,  - бачуть,  -  захворів князь, вхопила його лихоманка-пропасниця,   -  б`є, не відпускає. Що робити?  -  треба з міста по угіддям дніпровським багатьом чоловікам роз`їджатися, а князь Петро, головний оборонець міста, хворий лежить. Хто ж буде місто захищати, якщо до нього знов грабіжники підступляться?
 
     І тут корчмар каже: “Є в мене зілля заморське, цілюще, для себе зберігав, але заради здоров`я нашого князя не пожалію. Пустіть мене у княжу горницю, та зачиніть добре двері, бо те зілля боїться дурного ока. Зроблю я з того зілля трунок, вип`є його князь, виспиться добре і здоровіший здорового стане.”
   Так і зробили. Зайшов корчмар у горницю з великим кошелем розписним, де у нього те зілля було, зачинили за ним двері, ще й   сторожу поставили, щоб ніхто не зайшов, не наврочив.
 
   Минає година, друга,  -  виходить корчмар і каже  сторожі:   -  “Все гаразд, вилікував я нашого князя,  -  зайдіть, подивіться.”
  Заходять сторожі, дивляться,  -  спить князь Петро сном молодецьким,   -   дихає рівно, щоки рум`яні,   -  не віриться, що допіру  був блідий, на мерця  схожий. А корчмар вийшов на ганок і каже чоловікам, що зібралися  на княжому подвір`ї:
 “Минуло лихо, одужав князь Петро і відпочиває. Можна  його і зараз розбудити, але нехай краще виспиться добре, сил набереться.”
   Подякувала громада корчмареві, дають йому винагороду  -   повний  гаманець грошей. Але корчмар від тих грошей відмовився, забрав свій  кошель і пішов у корчму.
    
  Ну, як все з князем гаразд, то можна і по рибу вирушати, бо вона на рибалок чекати не буде, промине околишні береги і далі Дніпром угору піде. Тож і роз`їхалися чоловіки по своїх ловах, а у місті тільки невелика сторожа лишилася. Але чоловіки спокійні  були, бо знали, що князь Петро одужав, отже місту ніякі злодії не страшні,  -  вони Петра
Рудого, як вогню, бояться.

                *  *  *
 
  Так і минув цей день неспокійний. Прокалатав дзвін у церкві, і розлилася синя тиша вечорова,  ось вже і загусла, потемнішала  -  ось вже і спить місто на кручі, лише чути, як вартові перегукуються.   
   І князь Петро спить, відсипається,   -   ніхто його не тривожить,  - 
нехай відпочине після хвороби. Тільки як ранок за вікном засірів, то й   прокинувся князь. І збудив його хрипкий голос тривожної сурми.
  Розплющив князь Петро очі, і  -  одразу від переляку їх заплющив. І знаєте, чого він злякався?  -  Звичайнісінької ворони, що за вікном пролетіла!

   -  “Що це зі мною?”  -  жахнувся князь. А тривожна сурма ще дужче голосить-співає:  -  “До бою, до бою! Бо ворог іде війною!” 
  Але якщо раніше від такого співу у Петровім серці вогонь розгорявся, то тепер його серце жах крижаним холодом охопив, і від холоду того воно так дрижить-тріпоче,  -  мало з грудей не вискакує.
  Нічого князь зрозуміти не може, але все ж таки той переляк якось подолав,  -  кинувся до зброї. Хоче Петро лати одягти, але не може,  -  руки дужі, а трусяться,  -  тіло здорове, а тремтить.

   І зрозумів Петро, що віднині  -  він вже не лицар, а найостанній боягуз, і треба йому скоріш з міста тікати, бо вже чути  -  люди за ним біжать. А як побачать вони, що їхній князь, як заяць, усього жахається,  -  тоді і їх самих жах охопить, і ворог їх голими руками візьме.   
   Схопив Петро тоді свиту та шапку, вискочив з горниці чорним ходом,  -  і  у льох! Ніхто його і не помітив.

  А з того льоху починався потаємний підземний хід. Його нещодавно за княжим наказом кручгородці вирили, щоб можна було непомітно вибратись з міста, якщо ворог його в облогу візьме.   
   Тож йде тим ходом Петро,   -   і так моторошно йому,  -  все його
лякає,  -   і темрява, і грудка землі, що зверху на нього впала. А коли раптом щур під ноги кинувся, то Петрові здалося, що від остраху серце його тремтяче на шматки розірвалося. 

  Та ось, нарешті, скінчився той хід. Вибрався Петро з-під землі і опинився посеред непролазних хащів на дні глибокого байраку. Віддихався Петро трохи, прислухався, і чує  -  з того боку, де місто, постріли лунають, крики, лайка. Там вже бій іде.   
    -  “Дай Боже, щоб відбилися від ворогів кручгородці без князя свого. А як відіб`ються, то нехай доля пошле їм нового князя, не гіршого від того, яким я вчора був.”    
    Сказав так Петро, зняв шапку, перехрестився і пішов, куди очі дивляться.

                *  *  *

  Довго мандрував Петро білим світом. Став він самітнім жебраком-пішаницею.  Схуд, заріс бородою по самі  очі,  -  ніхто не пізнає у ньому колишнього князя Петра Рудого. Навіть волосся тепер у нього вже не руде,  -  геть посивіло воно від того жаху-переляку, що  у серці княжому поселився.
   Ходить жебрак,  -  коли шляхами, коли стежинами, а коли навпростець, як той вітерець. Як помітить, що люди між собою добро творять,  -  тільки посміхнеться і далі піде. А як побачить, що хтось комусь зло чинить,   -   задрижить-затремтить, очі відведе і тікає туди, де людей немає, тож і зла не буває.

   Найспокійніше він себе почував, коли мандрував степом широким, під небом глибоким.. Підніметься сонячним днем на високу могилу, яких тоді в наших  краях багато було, озирне далину,   -   анікого, тільки птахи у небі ширяють,  -  та й почне про свою долю думу думати. 
  А то скине, буває, сорочку, щоб сонечком тіло потішилося, бачить,  -  таке воно в нього, як і було  -  міцне, лицарське, хоч і схудло трохи. Візьме тоді Петро в руки свою палицю жебрацьку, уявить, що то меч, і  що його злі вороги обступили, та як почне з ними управлятися! Справний воїн,  -  одразу видно. А потім засоромиться, натягне сорочку і далі йде.

  Шкода, що у таку годину з ним поряд нема нікого, хто б побачив та розказав Петру, що у нього на спині тонкий рубець біліє. Може б тоді Петро зрозумів, що вже не таке у нього тіло, як було. Може б тоді і  здогадався, хто саме йому  шкоду зробив. А як здогадався б, то, може, і раду собі яку дав. 

                *  *   *

  Ось вже й знову весна настала,  -   рік минув, як Петро жебракує. Трохи вже призвичаївся він до того жаху, що у нього в серці поселився. Розум у Петра залишився той, що і був, -  ясний, лицарський. Тож і зрозумів Петро, що коли за іншого жах бере, як за себе, тоді його морок виходить з тебе. То й почав Петро своє серце вчити не за себе, а за інших боліти.
 
   Ось і нещодавно, у повінь, пробирався Петро затопленим річковим берегом і раптом побачив зайчисько на маленькому острівці посеред бурхивого потоку. Роздягся Петро, увійшов у воду, а вона мчить, аж реве  -  байдужа, крижана. Охопив Петра жах, та тільки він на те нещасне звірятко подивився, то ще й дужче злякався, але вже не за себе  -  за нього.
   І від того закипіла у тілі сила, і поплив Петро потоком бурхливим. Як почує, що знову жах на нього навалився, гляне на звірятко мале,  - і знову Петру за нього, а не за себе страшно стає  -  хто ж його, як не я, врятує?

  Так і доплив, скочив зайчисько йому на плечі, -  ось вже вони і на березі. Обтрусилося звірятко і поскакало жити далі. А Петро посміхнувся, став одягатися, і чомусь Кручгород згадав. Закортіло йому дуже дізнатися, чи живе те місто на кручі, чи загинуло в бою зі злом дурним?         
    Тож вийшов Петро на шлях великий і рушив ним сонцю назустріч, туди, звідки свіжий вітер дніпровській прилітає. Йшов, йшов, притомився, сів край шляху і відпочиває.

   Раптом бачить,  -  їдуть шляхом три вершники. О, одразу видно, що то люди дурні, злі, бо тягнуть на мотузку за собою хлопця малого, схожого на вогник,  -  волоссям рудого. Чи то вони його, сиротину, у неволю собі  купили, чи то в чистім полі, як пташку, зловили. 
   Як наблизилися вони до Петра, глянув він хлопчику в очі і жахнувся, бо побачив, що той жити не хоче. І покинув Петра жах, в жаль перетворився, каже   -   відпустіть дитину, й на ноги підвівся.
   Тоді той дурень, що найближче до Петра був, як штовхоне його у груди тупим кінцем спису,   -   той і на землю впав,  -  лежить в пилюці, тремтить,  -  знов охопив Петра той заячий жах.

   Але тут хлопчик, вогник рудий, як скрикне, та як рвоне за мотузок,   -  аж кінь здибився:  -   “Не бийте нещасну людину!” А той вершник, що мотузок тримав, тільки зареготав, та нагаєм його, нагаєм!
   Як обпік Петра жах за хлопчика, як за сина рідного! Спалахнув у ньому розум лицарський, та як скочить він на коня  -  позаду того, хто малого нагаєм шмагав,  -  ось вже й злодій на землі, в коня під копитами, а в руках у Петра його шабля! Ті, двоє, на нього кинулися, та за хвилину вже обидва за руки порубані тримаються, самі вже від переляку трусяться.
   
   Подивився на них Петро і здивувався з себе, бо усім серцем своїм полохливим жахнувся і за них, за людей, злом обдурених,  -  як же їм, нещасним і грішним, темно у цьому світі білому живеться! Не став їх більше чіпати, звільнив хлопчика від зашморгу огидного, посадовив поперед себе на коня, і поїхали вони далі шляхом битим-великим.

   Шість днів їхали, шість ночей просто неба ночували, один одному про життя своє розповідали. 
  А на сьомий день, у неділю, надвечір, дісталися вони вже й лугів придніпровських. Бачить Петро,  -  стоїть на кручі його місто, зустрічає князя свого  -  ціле-цілісеньке,  -   як і рік тому, садами яблуневими квітує, життям, як Дніпро весняний, вирує.

    В`їхали вони у місто, править Петро на майдан, до церкви, де якраз вечірня служба йшла. Заходять вони у храм, моляться, дякують Богу за долю-дорогу, а люди дивляться на Петра, та не пізнають ніяк. Аж раптом один з козаків як гукне:
     -  Люди добрі! Це ж наш князь Петро Рудий!   
  І одразу всі його впізнали! Кинулися люди до Петра, обнімають, вітають, а той сміється:
     -   Ні, тепер вже не рудий  -  сивий ваш Петро! Та нічого, буде вам князь новий   -  рудий Дмитро! 
   І на хлопчика, якого Дмитром звали, показує, та який він жалісний та хоробрий, розказує. І почали тоді на церкві усі дзвони калатати, на свято увесь околишній люд скликати!

    Зібралися, йдуть гуртом до корчми, розповідають Петрові, як рік тому відбилися від злодіїв без князя свого, бо добру науку від нього мали, як потім по всіх усюдах його шукали... Ось вже й підійшли до корчми, заходять, бачить Петро,  -  немає старого корчмаря, питається у людей, де він подівся. А ті кажуть,  -  не відаємо, тижень тому зник, як під землю провалився. Тільки й лишився по ньому камінь дивний, на дотик теплий, мабуть, чарівний.   
   Попросив Петро, щоб той камінь йому віддали, загорнув його у хустку та за пазуху сховав.
 
   Отак, щасливо, і скінчилася ця історія для всіх кручгородців. Та тільки не для Петра. Бо зрозумів Петро, що тепер завжди битиметься  у нього в грудях заяче серце,  яким рік тому той старий корчмар-відьмак його серце замінив. Саме тому Петро спочатку всього і лякався.
 
   Знесилив добро я,  -  думав  відьмак, та вийшло насправді зовсім не так. Бо в жилах Петра текла лицарська кров, тож він той жах заячий переборов. І від того Петро ще кращим лицарем став, бо раніше дурних людей тільки бив та гнав, а зараз він і їх вміє жаліти. Всім людям він -  вчитель,  вони ж йому  -  діти. А діти, вони хоч і різні бувають, та мудрого вчителя всі поважають.
  Раніше Петро тільки з добрими людьми знався, а тепер і дурні, буває, приходять до нього, бо знають, нещасні, що вміє Петро і з дурної людини зробити добру, щасливу. Та не знають, що ту науку відкрило йому заяче тремтливе серце.

   Тож, мабуть, щоб ту науку не забувати, щовесни вирушав Петро за місто,  -  довго блукав травою степовою, лугами, дніпровськими берегами. І що цікаво,   -  зовсім його ніяка звірина не боялася. А зайці  -  ті навіть самі підходили. Підійде, сірома, голову на лапки покладе і дивиться великими вологими очима,  -   ніби пожаліти просить. А князь присяде поряд, на шаблю обіпреться і теж дивиться  -  жаліє, минуле згадує, про майбутнє мріє.


8888888888888888888888888888888888888888888888888888888

                КАЛЕЙДОСКОП

Одному хлопчику на  день народження подарували калейдоскоп.
  Це така іграшка, якою і дорослі можуть бавитися. Вигадали її дуже давно, коли дорослі на дітей були схожі, бо багато чого ще не навчилися.
Писати і читати вже, правда, вміли. Але не всі. І ті, хто не вмів, 
нудьгували дуже. То, щоб їм було веселіше, один велемудрий чоловік і вигадав калейдоскоп.
  Це така трубка з двома скельцями  -  одне каламутне, а друге прозоре.
Зазирнеш в прозоре і побачиш, що на тому, каламутному, скельці
візерунок склався  -  яскравий, різнокольоровий, як квітка небачена чи метелик з чарівного саду.
А повернеш трубку,  -  візерунок  -  р-раз, і зник.  І одразу на його
місці вже новий створився. І на той, що був, зовсім несхожий, але
теж дуже яскравий і такий, що ніколи ніхто не бачив. 
    І так без кінця  -  крути  собі і дивуйся.   
 Так от, таку саму іграшку одержав у подарунок і наш хлопчик. І знаєте від кого? Від зовсім незнайомої людини. А сталося це ось як.
  Вийшов ранком хлопчик на подвір`я, дивиться  -  а на небі повно хмар, вітер холодний дме  -  зовсім несвяткова погода припала на його день народження.
    - Як же це так?  -  подумав хлопчик.  -  Так багато днів у році, і
тільки один  -  це мій день народження! То хіба не можна було сьогодні без цього вітру і  хмар обійтися?
     Тільки про це подумав,  -  бачить,   -  стоїть перед ним чоловік у
крислатому капелюсі і з яскравою краваткою на шиї, і  краватка ця
в`ється на вітру, наче змій  золотий.
  -  Бачу, не підходить до твого настрою святкового така невесела
погода, -  каже чоловік.  - Тож ось тобі подарунок. Подивись у це скельце,  -  і тобі одразу веселіше стане.
    Сказав так і простяг хлопчику сріблясту трубку. Той взяв, зазирнув у скельце прозоре, дивиться,  -   а там, десь в глибині,   -   чи то зірка, чи то квітка палає, -  барвиста, яскрава, як чарівний святковий подарунок,  -  ніколи він такої краси не бачив.
      Довго цим дивом хлопчик милувався, а як вже відірвався від трубки тієї  -  то здалося йому подвір`я знайоме сірим, як ті хмари  у небі.
Озирнувся хлопчик, а того чоловіка у капелюсі немає ніде.
   -  Шкода, адже я і подякувати не встиг,  -  подумав  хлопчик.   - Та й розпитати про цю чарівну трубку хотілося б  -  чи не можна звідти ту зірку-квітку якось дістати? А ну, подивлюсь на неї ще раз.
   Підніс до ока трубку, а в ній та зірка-квітка теж зникла. Але замість неї вже нова горить   -  нічим  не гірша. Ні, навіть краща. Та, перша, була  з фіолетовими пелюстками, а ця  -  з оранжевими, вогнистими, нагадує хлопчику веселе-розвеселе сонце над рікою, яке він одного дня  влітку на канікулах бачив.         
   -  От, якби таке сонечко, та сьогодні,  -  подумав хлопчик і підніс
трубку догори, щоб те оранжеве диво до сірого неба приміряти.            
   Але коли підносив,  щось шурхотнуло, пересипалося,  -  і вже нова квітка у трубці народилася  -  зелена, смарагдова, як трава у травні.
   Зрозумів тоді хлопчик, що трубка ця кожного разу, якщо її ворухнути, створює квітку-зірку нову. Підніс він тоді трубку до ока і почав крутити. Як посипалися йому в очі дивні візерунки кольорові,  -  він і про свій день народження забув.
  А коли згадав, то відчув, що все це тепер йому чомусь байдуже  -  і погода  похмура, і свято його, і гості з подарунками. Прийдуть гості  -  треба їх буде зустрічати, розважати,  -  як же тоді у трубку дивитись, візерунками милуватись?
  І вирішив тоді хлопчик піти з подвір`я, щоб ніхто його не відволікав від забави нової. І пішов  -  йде, від трубки тієї майже не відривається, тільки інколи  -  щоб не зашпортнутися або з деревом чи стіною не зіткнутися.   
   Так і йшов, годину чи дві  -  не знає. А дорога, на яку його, мабуть, та дивна трубка вивела,  -  гладенька, як стіл, рівненька, як промінь. І тихо на ній  -  ні людей, ні машин,  -  ніхто йому чарівними квітками-зірками насолоджуватись не заважає.
   А квітки так і сипляться  -  і всі різні,  -  жодна іншу не
повторює. І тут хлопчик подумав  -  невже їм кінця-краю нема? І від думки тієї стало йому якось тривожно.
   Але одразу інша, втішна, думка з`явилася,  -  мовляв, хоча й багато  у трубці різних квіток-зірок, але обов`язково скінчаться вони, якщо їх усіх перекрутити. А от тоді вже почне трубка інші, цікавіші речі витворяти  -  підуть, наприклад, дерева різні, а потім сади, ліси, та ще й з усякими звірами, птахами. А потім  -  міста, села, а у них  -  люди, і все це буде рухатись, як справжнє, живе!
   Посміхнувся на радощах хлопчик  і почав  ще завзятіше трубку
крутити,  -  щоб скоріше ті квітки-зірки скінчилися. Довго крутив - аж руки затерпли, але нічого, окрім квіток-зірок, у трубці не з`являється.
  І раптом охопив хлопчика жах  -  злякався він, що відтепер тільки
ці квітки-зірки в житті і бачитиме, а окрім них  -  нічогісінько! І одразу трубка в руках його обважніла, ніби свинцем налилася, а тут ще й трапився на шляху у хлопчика камінь. Зашпортнувся він за нього, і випала трубка з рук.
   І побачив хлопчик над собою сірі хмари дощові і відчув, як холодний вітер йому обличчя обвіває. І від того стало йому хороше, легко, ніби ожив він. Захотілося йому одразу щось зробити таке, щоб з цією погодою суворою посперечатися  -  багаття з хмизу розкласти, а то ще й курінь побудувати, щоб від вітру не мерзнути.
  Огледівся хлопчик,  -  бачить, обабіч дороги ростуть лапаті темнозелені ялини, а поміж них старенька бабуся потихеньку йде і на плечах великий оберемок хмизу несе.
   Підбіг хлопчик до бабусі, поздоровкався, підставив плече під край оберемка того, і пішли вони далі разом. Пройшли трохи, відкрилася їм   галявина лісова, а  посеред тієї галявини  -  невеличка хата, де та бабуся і жила. Зайшла вона у хату, а хлопчик знайшов біля комори сокирку, нарубав хмизу і до бабусі заніс. Розвели вони в грубці вогонь, хмиз потріскує, димар гуде тихенько, а надворі дощ зашумів.
  А потім вистелила бабуся на столі скатертину вишивану, поставила
глечик молока, поклала окраєць хліба запашного.
  Їсть хлопчик, а бабуся його розпитує, як це він до неї дістався і чому в таку непевну погоду так далеко від дому свого гуляє. Задумався хлопчик   -  як це все бабусі пояснити, коли він і сам, що з ним сталося, не дуже розуміє?
 -   Мабуть,  -  каже хлопчик,  -  це все тому, що у мене сьогодні день народження, а на день народження інколи всякі несподіванки трапляються.      
    -  Правда твоя. День народження на то він і є, щоб людина щось нове від світу білого одержала, та відчула, який він великий, і яке це щастя  -  у  ньому народитися. Тож і ти зараз такий подарунок одержиш.
   Підійшла бабуся до великої скрині, що в кутку стояла, і дістала звідти важку книгу у красивій шкіряній обкладинці.
    -  Ох, мабуть, і цікава ж вона!  -  подумав хлопчик.  -  Мабуть, у ній  -  безліч казок та історій, яких я досі не чув і не читав!
    А бабуся поклала книгу на стіл, розгорнула,  - бачить хлопчик,  -  а у тій книзі всі сторінки білі-білісінькі, чисті-чистесенькі! 
   -  Що, здивувався?  -  посміхається бабуся.  -  Так і має бути,  -  подарунок справжній  -  це завжди диво. Тримай її , хай буде тобі  на щастя. А тепер час вже тобі додому поспішати, адже там зараз замість свята   -  самі турботи, бо ніхто не знає, куди ти подівся. 
   Узяв хлопець книгу, вийшов з бабусею на ганок,  -  а навколо сонячно, тепло, ліс дощем вмився, і співають у ньому  на всі голоси птахи. Подякував хлопець за гостину і подарунок, попрощався і пішов  - спочатку стежиною, потім дорогою. Ось вже і те місце, де він трубку ту з квітками-зірками впустив. Бачить, він   -   лежить його забавка розбита вщент, бо коли падала, влучила якраз на камінь.
  Присів хлопець і роздивляється,  -  що ж там у нутрі трубки було? А було там лише три довгих дзеркальця та жменька скляних
різнокольорових зернят. І зрозумів тоді хлопець, що ті квітки-зірки були лише віддзеркаленням звичайнісінької купки скляної дрібноти. І ніколи б з тих скелець неживих нічого іншого не склалося, окрім тих квіток-зірок, на сніжинки схожих. І раптом відчув хлопець, що знає все про  іграшку  цю,  -  як і для чого її вигадали, і як назвали.
   -  Прощавай, мій калейдоскопе, -  промовив хлопець. 
 А потім гострі друзки, що від трьох дзеркалець тільки й лишилися,
закопав у глину край дороги, щоб ніхто ними не поранився.  Зернята ж  кольорові позбирав та в кишеню поклав. А потім трубку порожню взяв, одне око заплющив, а до другого її, як раніше, приклав. І що побачив? Побачив своє подвір`я, на якому і опинився знову.
  Зайшов хлопець додому, а там усі його чекають  -  і рідня, і друзі.
Побачили його, зраділи, давай іменинника поздоровляти та обдаровувати. А потім почали розпитувати,  -  де він так барився, і що це у нього за книга така дивна  -  з порожніми сторінками, та срібляста трубка, теж порожня?
   Хлопець хотів був усе, що з ним сталося, розповісти,  -  поліз у
кишеню, щоб ті скляні зернятка дістати, але раптом відчув, що пригода його ще не скінчилася, і рано ще її іншим розказувати. Подумав так  і каже:   
   -  Ні, давайте краще за стіл сідати, он скільки смачного на ньому! А історію свою я вам іншого разу розповім.
Що ж, не стали хлопця його близькі більше розпитувати, посідали
за стіл, і давай жартувати, ласувати, свято далі святкувати. Потім гості розійшлися, хлопець ліг і одразу ж міцно заснув. А коли прокинувся, -   рано-раненько,  -  сів за свій стіл і розкрив подаровану бабусею книгу на першій чистій сторінці. Довго хлопець дивився на білий простір аркушу, потім висипав на стіл купку тих зернят різнокольорових, поряд трубку сріблясту поставив. А потім взяв ручку та й вивів посередині першого 
рядка перше слово  -  назву своєї пригоди вчорашньої:
                «КАЛЕЙДОСКОП»



               
                ЖУК - ПОДОРОЖУК
                або  шматочок   літа   


  Якось пізньої осені, наприкінці жовтня, видався дивний  день, - 
сонечко сяє, теплий вітер гуляє,  -  навіть влітку такий не завжди буває.
Та ще на неділю той день припав, коли можна усім відпочити від справ.
І тут каже мені дружина:  -  “Пішли разом у ліс по шипшину”.
  А я ту шипшину не люблю ще змалку,  -  краще б на річку пішов, на рибалку. Але знав я, що взимку із ягід шипшини буде дітям компот, а у нім  -  вітаміни.  -  Що ж,  -   кажу,    -  вирушаємо, згода.
А сам собі думаю:  -  Може, пригода трапиться часом цікава яка?      
І вона трапилась, бо зустрів я жука, коли стежиною, слідом за дружиною, йшов вздовж хутірського струмка. Бачу,  -  лежить собі, добре, що збоку, а то б ще й наступив ненароком. Лежить, ніжками перебирає, перевернутися сили не має, бо не на рівному місці лежав, а у ямку, та ще з водою, упав. Треба швидкої йому допомоги,  -  перевернув, поставив на ноги. А він мені дякує, і якимось чином зрозумів я мову жучину! Познайомились, розповів мені жук про себе, та й пішли собі - куди кожному треба.
  Йшов час, рік за роком минав, та ось день настав, я жука згадав і на честь його оцю казку склав. 

                *  *  *
      
   Жив на світі жук. Всі, хто з ним знався, називали його Жук-Подорожук.
Чому?  Бо подорожувати дуже любив.
  Як тільки розтане сніг останній та зазеленіє перша травичка,
 вибереться з своєї нірки-комірки під старим пеньком, подивиться на сонечко, чмихне і -  вж-ж-жик!  -  вже полетів кудись.
  Навесні літав багато, бо поки зиму зимував, робився худенький,
 легенький. Але десь вже у травні нагулював огрядне черевце,  -  з таким не дуже політаєш. Тож відтоді Жук-Подорожук все більше пішки мандрував.
   Чесно кажучи, пішки йому і більше подобалось. Хоч і не так швидко, але ж цікавіше! От, скажімо, летиш ти, а назустріч тобі знайомець летить.
То ж хіба встигнеш ти з ним поспілкуватися, як годиться? Де
там!  Привіт!-привіт!  -  ось і вся розмова. А от якщо ти по світу пішки мандруєш, що сам не побачиш  -  від інших почуєш. Зустрінеш когось, на тебе несхожого,  поздоровкаєшся, розпитаєш про справи. А як вислухаєш -  то вже й ніби іншими очима на світ подивишся. Джміль тобі про квітки щось новеньке розкаже, бо він майже з кожною особисто знайомий. Жабка  - розповість про те, що під водою діється, бо вона і там частенько буває.   
  Щоправда, про новеньке частіше саме  від нашого жука дізнавалися, бо ніхто з мешканців Струмлянщини не був таким допитливим і до подорожей охочим,  як Жук-Подорожук.
   О, до  речі,  -   ви ж не знаєте, що таке Струмлянщина!
  Ні, це не країна, це просто місцина така,  -  вздовж двох берегів
говіркого струмка. Струмок цей з лісу біжить, а втікає у став,  -   сам назви не мав, а Струмлянщині дав!
 На лівому березі  того струмка  -  луг просторий і кущі де-не-де,  а
вздовж правого берега   -  довгий пагорб, а на ньому  -  густий гай,
а за ним село невелике. Ось і вся Струмлянщина.
    Але тим, хто у Струмлянщині живе, разом з нею сонце
зустрічає-проводжає, цей клаптик землі увесь світ заміняє. Бо скільки віддав ти землі своїй  віку, настільки вона тобі й буде велика, ніколи її до кінця не пізнаєш, щодня щось небачене в ній відкриваєш.

                *  *  *

  Тож і Жук-Подорожук вважав свою рідну Струмлянщину великою 
країною, багатою на різні таємниці і загадкові історії, хоча й нібито її вздовж і впоперек обійшов-облітав, та й інші, далекі краї бачив.
Навесні, коли йому літати ще легко, буває, аж у місто залетить. Сяде
трамваю на дах, їде і все, що на вулицях робиться, роздивляється.  Або ввечері у кав`ярню, що у сквері, прилетить, на парасольці з написом “Кока-кола” вмоститься, і давай телевізор дивитися. Надивиться різних див з усього світу, а потім летить під зірками додому і думає:
    “Добра штука телебачення! Он сьогодні за один вечір воно мене по таких далеких краях пронесло, до яких я ніколи б не долетів, навіть якщо б усе життя крильцями махав. Шкода тільки,  -   про нашу Струмлянщину по телевізору нічого не побачиш. От якби я на
телебаченні працював, то обов` язково зробив би передачу таку   -   “Струмлянські пригоди”. Дуже цікава передача б вийшла, бо часом у нас таке трапляється!
  От, наприклад, історія з папугою, який втік від свого хазяїна, коли
той злющого і завидющого кота завів. Тож куди той папуга прилетів? До нас, у Струмлянщину! І хто як не наші струмлянські дикі каченята його до мудрого старого селезня привели, щоб той папузі дорогу в Африку показав! Тож селезень той навіть на південь раніше усієї зграї вилетів разом з папугою, бо погода була холодна, і папуга мерзнув дуже.
  А то ще можна було б показати по телевізору нашого крота, який
коли нору рив, на скарб натрапив і одну срібну старовинну монету
нагору разом з землею викинув, щоб всі подивилися. А сорока, що
по всій  Струмлянщині все блискуче збирає, ту монету вхопила та
понесла з лугу у гай, де у неї гніздо. Та не донесла, бо монета важкенька була  -   вислизнула з сорочиного дзьоба та впала прямо в мурашник.
А тут якраз йшов гаєм чоловік, що приїхав з міста по гриби. Бачить він  -  срібна монета блищить! Підняв її і думає   -  о-о!  -  та  тут десь біля мурашника скарб зарито! А сорока над ним літає, тріщить у весь голос:
  -  Віддай! Віддай! Це моя блискучка! Це я її з лугу принесла!
  А чоловік-то ж сорочиної мови не розуміє, на неї уваги не звертає.
Поїхав швиденько додому, а назавтра, ще досвіта, першою електричкою приїхав зі здоровенним заступом  -  та мерщій до мурашника! Геть усе перекопав  -  зараз на цьому місці глибоченьке озерце, вже карасі у ньому живуть,  -  та, звісна річ, не знайшов нічогісінько. Аж надвечір цей копач додому поїхав   -  втомлений, брудний та мурашами увесь покусаний,   -  саме від них про цю пригоду я і дізнався.
   А ось ще одна історія ...”  -  але тут думки Жука-Подорожука враз
увірвалися, бо він з розгону  -   ш-шурх!  -  прямо у листя якогось дерева врізався..
   “Добре, що не в стовбур!  -  сказав він собі.  -  Ні, занадто довго я
сьогодні у телевізор дивився  -  вже й дороги не бачу! Куди ж це мене занесло?  -  адже у нас, у Струмлянщині, таких височенних лип, як ця, немає! Ну, нічого, переночую на ній, а ранком розберуся, де я є.”
     А  потім зачепився за гілочку, листком вкрився і почав інші історії, але вже уві сні, передивлятися. Спав він і не знав, що через кілька місяців у Струмлянщині ще одна дуже цікава пригода трапиться, і що головним героєм тієї пригоди буде саме він   -     Жук-Подорожук.
 
                *   *   *

   Йшли дні, минали місяці, ось вже і літо позаду, ось вже і вересень. А кожного вересня, перед тим, як у своїй норці-комірці на всю зиму зачинятися, Жук-Подорожук вирушав у завершальну подорож  -   у гості  до свого товариша  -  Коника-Недогоника. 
  Подорож була довгенька  -  треба було вздовж усього струмка, аж до лісу, йти. Там, за Струмлянщиною, була інша місцина   -  Заливанщина. Так її звали, бо у повінь її водою дуже заливало. Та й влітку там було волого  -  болотця, мочарі,  а між ними купинки-горбочки, і щоб там жити, треба було вміти добре по них стрибати. Тож серед заливанців багато було добрих стрибунців  -  коників, цвіркунів, жабок та зайців.   
  Але чемпіоном Заливанщини зі стрибків   - і удовж, і вгору,  -  був
саме він, жуків товариш  -  Коник-Недогоник. До того ж, як і Жук-Подорожук, він теж був завзятий мандрівник. Тож як зустрінуться  -  три дні розказують один одному, де були, що чули-бачили. А перед тим, як знову на цілий рік розлучатися, збирають друзі на одному острівці усіх заливанців і дають великий концерт  -  з розповідями та з піснями, бо обидва   -  музики добрі. Жук  -  той на басу гуде, а коник на скрипочці витинає:
          
                Ходить липка із дубком,
                Ж-жум  - бум! Сюр-р  - тюр-р!
                Пригоща його медком,
                Ж-жум  -  тюр-р  -  сюр-р-р!
                А  дубочок їй надів
                Ж-жум  - бум! Сюр-р  -  тюр-р!
                Три намиста з жолудів!
                Ж-жум  - бум  -  тюр-р-р!      

  До пізньої ночі на тому острівці  -  музика, регіт та оплески. Натішать заливанців товариші, потім ще посидять удвох у затишній кониковій печерці, побалакають наостаннє, а наранок Жук-Подорожук  - на  поріг, і додому. І Коник-Недогоник з ним,  -   товариша проводжає. Як дійдуть до шляху, що біля містка Струмлянщину від Заливащини відділяє, -  обнімуться, побажають один одному добрих снів зимових, та й розходяться.
                *  *  *
Але цього року так не сталося. Дуже холодне літо видалося, а осінь  -  ще холодніша. Надворі тільки вересень, а здається, що вже й листопад минає,  -  ось-ось білі мухи полетять.
    “Ні, не вийде в мене на цей раз Коника-Недогоника провідати,  - 
думає Жук-Подорожук. -  Не дійду  -  замерзну в дорозі. Та й сусіди 
вже всі до зими готуються  -  жабки в мул позаривалися, качки  вчора в дорогу знялися. Час вже й мені  на зиму зачинятися. А Коника я на той рік, як все буде добре, двічі відвідаю  -  спочатку навесні, як тільки прокинусь, злітаю, а потім ще й пішки схожу, як завжди  -   восени.”
  Сказав так, попрощався до весни з сонечком попрощався, та й поліз у свою нірку-комірку. Затулив вхід камінцем, земелькою присипав, щоб мороз не пробрався. А потім попоїв гарненько, попив чаю з медом та м`ятою, та й заснув.    
    Почали у комірці темній сни роїтися, розпочав Подорожук їх
дивитися. Подивився трохи  -  а їх вже немає,  -  розлетілися сни, ніби щось їм заважає. Прокинувся тоді Жук-Подорожук, прислухався,  -  а надворі гамір, як навесні.
   “Невже це я так швидко зиму проспав?” -  здивувався він і почав
землю розгортати та камінь відсувати. Чує  -  тепле повітря йде знадвору, точнісінько, як у весняну пору. Та коли відсунув камінь, бачить,  -  хоч воно  і тепло, а травичка біля пенька руда, осіння, і небо  -  не блакитне, як у березні, а жовтневе, синє.
  І все ж таки виліз жук з нірки, огледівся,  -  усі сусіди, що на зиму
спати лягали, теж просто неба гуляють, на сонечку гріються.
   Підійшов Жук-Подорожук до  струмка, а там жабки на берег
повибиралися, скачуть колом та ще й вигукують:
   “Шматочок літа!  Шматочок літа!”       
  І тут подумав жук,  -  а чи не вирушити йому зараз, у жовтні, в ту
подорож, що у вересні здійснити не вийшло? Може, це не шматочок, а добрий шматок літа видався, і його вистачить, щоб Коника-Недогоника відвідати?
    Сподобалась Жукові-Подорожукові ця думка, тож ранком наступного дня і вирушив в дорогу. Ніколи вона йому такою короткою не була  -  в обід вже Заливанщини дістався. Щоправда, коли дістався, то погода погіршала  -  хмари з півночі сонце затягли, воно вже й не гріє.
Підходить Жук-Подорожук до коникової печерки, а вона зачинена.
Жук  -  до сусідів. А вони йому кажуть, що Коник-Недогоник сам зранку до нього в гості вирушив, бо хвилювався, бо не знав, чого товариш цього року не приходив,  -   добре, якщо це холоди його не пустили, а якщо біда яка з ним трапилась? 
   “Як же це ми з коником розминулися? А-а-а, мабуть, він лугом,
навпрошки, поскакав, а я ж то завжди стежиною, вздовж струмка йду,”  -  каже заливанцям Жук-Подорожук, а ті його запрошують перепочити, а назад завтра вирушати.
   “Ні,  не можна, бо і я свою нірку зачинив, вхід камінцем привалив.
А коник посунути його не подужає, та й пробувати не стане, бо чемний. Буде цілу ніч та ще півдня надворі мерзнути, адже знайомих у нього там, у Струмлянщині, немає.”
   Сказав так Жук-Подорожук,  попрощався, вийшов на  стежину і
задріботів по ній поспіхом.

                *  *  *
 
   Спішить він,  а вітер  -  все дужче та морозніше, а хмари все темніше та нижче,  -  ось-ось засніжить.  Спробував тоді Жук-Подорожук злетіти. Спочатку хотів з землі піднятися, та сил  не вистачає. Виліз тоді на суху стеблину чортополоху, розкрив крильця, відштовхнувся  -  і полетів-таки! Але недовго летів, бо повітря  -  ох, яке холодне!  -   а крильця ж то розкриті,  - не гріють! Тож одразу і промерз.  Гупнувся на траву коло струмка,   -  добре, що хоч у воду не впав!  - крильця стулив якомога щільніше і сидить-дрижить-відігрівається.
  А як відігрівся трохи, почав знову міркувати, як йому швидше додому дістатися, бо там же на нього вірний товариш, Коник-Недогоник чекає, та ще дужче, ніж він сам, замерзає. Бо у коника крильця зовсім тонкі, легенькі, та й сам він не такий, як я, товстенький!
   Ці, останні слова Жук-Подорожук вже вголос, ніби пісню жалісну,
проспівав, на веселий струмок дивлячись.
  І раптом бачить він  -  посеред невеликої затоки, під вербою, що над водою нахилилася, стирчить з води червоний рибальський поплавець.
  -  А де ж вудка і рибалка?  -  подумав жук. Огледівся  -    нема нікого на березі. Тоді придивився він до поплавця уважніше і побачив, що від нього уривок волосіні тягнеться, і що уривок той за вербу зачепився. А потім помітив, що поплавець якось дивно себе поводить  -  то спокійно стоїть, то раптом сіпатись почне, то знов завмре.
  -  Е, то там, на гачку риба сидить!   -  здогадався Жук-Подорожук.
  А сталося ось що. Один хлопчик тутешній ловив в струмку пічкурів, та раптом клюнув на його вудку великий окунь, що приплив сюди аж з того ставка, в який оцей струмок воду приносив. Водив-водив хлопець окуня, поки волосінь за вербу не заплуталася та від вудлища не відірвалася.
    “Побіжу, візьму батькові мисливські чоботи та зайду у воду, бо тут неглибоко, та дістану поплавець і рибу витягну,”  -  сказав собі хлопчик і побіг. А окунь, бідолага, все смикає та смикає волосінь, але ніяк відчепитися не може.
   Ну а Жук-Подорожук, хоч усієї цієї історії і не знав, а все ж таки
зметикував, що робити треба. Набрав камінчиків і почав їх один за
одним у воду, біля поплавця, кидати. Окунь бачить, що на дно камінчик за камінчиком падає, тож і збагнув, що це його хтось кличе.  Виплив на поверхню, а Жук-Подорожук йому і каже:  “Я тебе спробую зараз відчепити, а ти мене швиденько униз струмком, додому відвези.”   
   “З радістю,  -  відповідає окунь.  -  До того ж униз, за течією мені
пливти і швидше, і веселіше, бо сам у тому боці, у ставку живу.”
   Отже, домовились.Зібрав тоді Жук-Подорожук усі сили і з крутого бережечка прямо так і кинувся, ніби пірнати зібрався. Але загули жукові крильця і потягли-потягли його угору,  -  цоп!  -  і  він вже за останню вербову гілочку усіма лапками ухопився.
   А далі поповз до волосіні, розплутав її, потім знову крильцями загудів і на поплавець опустився. А поплавець хлопчиків був чималий  -  з кори виструганий і трохи на човник схожий. Вмостився на ньому Жук-Подорожук, і потяг його окунь. Сам верхом пливе, щоб той човник-поплавець під воду не затягти. І побігли-побігли їм назустріч обидва береги струмка   -  тільки вуса водою від окуня і поплавця розходяться.
   Коли назустріч їм хлопчик від села спішить,  -   вже у високих гумових чоботах, а в руках у нього  -  хватка для великої риби.
   “О, відчепився, відчепився мій поплавець!”   -   вигукнув хлопчик
та навперейми, до берега, кинувся, там якраз і струмок був вузенький  -   з одного берега другого можна хваткою дістати.
  Забрів хлопчик трохи у воду, хватку наготовив, але коли добре усе
роздивився,   -  так і оторопів. Бачить,  -   пливе попереду окунь, як буксир,  -  тягне поплавець, як баржу, -  а там жук, як матрос, сидить!
  Підпливають ближче, а окунь не пірнає, нікуди не звертає  -   як плив посередині, так і пливе, тільки з-під води очима жовтими на хлопчика дивиться, ніби сказати хоче:   -  “Хіба ти  не бачиш, яка у нас справа  важлива? Тож не заважай, будь ласка!”       
    Підняв хлопчик вгору хватку  -  пропустив окуня і жука, зрозумів, що тут і дійсно, щось важливіше, ніж його рибалка, діється. Провів їх поглядом до повороту та й пішов потихеньку додому.
  А окунь і жук,  -  ще трохи часу минуло,  -  вже й допливли до того місця, де жучина домівка була. Вибрався Жук-Подорожук на берег, а потім окунь боком до нього підплив та виставив голову з води на пісок. Жук хутенько своїми лапками чіпкими у нього з губи гачок вийняв і за корч на березі причепив,  -  може, той хлопчик, як гулятиме, свій поплавець і знайде. Потім подякували один одному окунь і жук, та й  розпрощалися.
  І одразу тоді кинувся Жук-Подорожук до нірки-комірки своєї,
бачить,  -  а там біля входу сидить Коник-Недогоник, ледь живий, вже й сніжком його встигло трохи припорошити, бо поки пливли, то й засніжило.
    Відсунув Жук-Подорожук камінець, допоміг Конику-Недогонику у нірку-комірку забратися. А там тепло, затишно,  -  друзі швидко і 
відігрілися. А потім розказали один одному, що з ними трапилось у цей шматочок літа, повечеряли та й заснули поряд. Міцно, довго друзі спали   -  прокинулися аж тоді, коли над Струмлянщиною і Заливанщиною вже в повну силу весна буяла.