Летять, летять снiжинки...

 Виходжу на вулицю й одразу ж мружуся від сонця. Я стою, залита яскравим сяйвом, потроху звикаю до безжального, та водночас лагідного сонечка. Переді мною постає чарівна картина: білосніжні, цнотливі, мов сливовий первоцвіт, сніжинки пурхають навколо, не обминаючи нічого, ніжно торкаються щічок, сідають на пальто, вітаються з деревами, що ростуть навкруги. Ці вальсуючі пухнастики, напевне останні в першій декаді року, танцюють прощальний танець, бо на календарі вже березень, а зима все не залишає своїх володінь, але стає все слабшою та слабшою. І кожна донечка зими намагається якомога швидше припасти до землі, щоб в останні дні перед розставанням обіймати та пестити її. Довкола лежить бавовняна сліпучо-біла ковдра, що ось-ось розтане. Мине день, чи може два, і повітрям розлетиться тонкий аромат весни, а поки: летять, летять сніжинки, розмахуючи своїми крильцями, наче метелики, кажуть «До побачення!» землі, небу, сонечку, мені.
 Відірвавши погляд від бурхливого, жвавого руху сніжинок, я швидко йду до автобусної зупинки. Поспішаю до льодового манежу – сьогодні остання постановка вистави  на льоду «Снігова королева».

Крошка Ру