День перемоги. Р к 1949...

ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ... РІК 1949
Борис злився. Одні неприємності кругом. На роботі полаявся з майстром. Розумний дуже, виходь, каже, завтра попрацюй. Але ж завтра свято! Дев'яте травня! Термінове замовлення у них, бачте. А дома сестричка налетіла, зобижають її. Ну, й що ж, а ти не ходи, де обіжають. Сторож я тобі, чи що? Свято завтра у мене, розумієте, моє свято. День Перемоги!
Борис вхопив лопату – й на город, розвіятись трохи. Робота, та ще на землі, дурість виганяє. Захопився. Як раптом: – Ого, скільки нагріб, – це Гриша, сусіда через тин. – Перекур, Боря, – дістає кисета.
Закурили, стоять, мовчать. – У ліс коли підем? – посміхнувшись, почав Гриша.
Борис насупив брови: – Ну, й набрид ти мені зі своїм лісом! Надумав іди. Крайній я тобі, чи що?
Гриша, все ще посміхаючись: – Так домовлялись же. Дивно виходить. Без тебе, як же це? З твоїм досвідом, сам розумієш... – Досвідом... Досвідом... – Борис розчавив недокурок. – Що це ви, з сестрицею моєю в одну дудку, змовились? – зиркнув на хлопця. Той відвів очі.
Помовчали. Чутно, як у кущах за тином, зовсім поряд соловейко заливається. Весна! – Добре, – пом'якшав раптом Борис, – ідем. До схід сонця тільки. Дивись, не загуляйтесь, – підморгнув. – Та про реквізити не забудь. Пляшечку прихопи. Свято ж у мене.
– Буде зроблено! – відрапортував Гриша.
... Вийшли вдосвіта. Тиша навкруги, навіть птахи ще сплять. – Швидше! Запізнемось! – спонукає Борис, оглядаючись.
Поле перемахнули підтюпцем. Ось і ліс. Присіли на траву. Борис розв'язав корзинку, дістав «реквізити». – Кусаються прокляті! – мовив Гриша, відганяючи комарів.
– Не бери в голову. Це наші союзники. Переодягайся, швидше!
На ньому вже красувалось легеньке платтячко в горошок. Сестрицене, звичайно ж. Голову він пов'язав білою хустинкою. – Ну, зовсім тобі тьотя-Мотя, – сміється Гриша.
– Нічого іржать! Тьотя-Мотя... А сам? Дівуля ніби якась переросла.
– Так і... – трохи обідився Гриша, роздивляючись своє куцувате, з довгими рукавами плаття. – А пасок, пасок як затягнув! Солдатський пояс це тобі, чи що?
– Звичка, брат, гірше неволі, мозолі на боках, – зітхнув Борис, ховаючи наспіх брюки та гімнастерку в кошик.
 Тепер уже жінками, обережно продерлись крізь кущі, вийшли на дорогу. Оглянулись: попереду ледь-ледь бовваніло місто. Позаду клубочився передранковий туман. Дихнув вітерець. Стало трохи прохолодно в жіночих платтячках. Ні попереду, ні позаду нікого, пусто. – Невже дурня проганяєм? шепнув Гриша.
– Не спіши. До міста рукою подати.
Гриша поставив корзинку: – Курнути б оце, – вихопилось у нього.
– Ще чого? Жінки з самокрутками. Розженем не тільки комарів. Т-с-с! На ловця...
Обидва, насунули хустинки глибше на очі, підхопили свої корзинки, й, горблячись під їх вдаваною вагою, пішли назустріч. З боку міста, з туману виринула якась фігура. Через мить вона стала чіткішою. Ішов чоловік, досить високий, ішов швидко, мабуть, спішив. На лівому його плечі довга, метрів зо три, жердина. Ось він уже зовсім близько, переклав для чогось ношу на інше плече, оглянувся. Жінки призупинились, даючи дорогу незнайомцю. Той уповільнив крок, скоса зиркнув, але пройшов мимо. Раптом повернувся, зняв жердину з плеча.
– Сідає, негідник! Уже осідлав!
– Більше не оглядайся! Швидше! – шепнув Борис. Жінки додали ходу. Позаду почулось приглушене бурчання, щось на зразок: бр-р! що трохи нагадувало буркотіння мотоцикла. Жінки зупинились. – Тр-р-р! – гальмує «мотоцикл». – Сідайте, панни! – високим, хриплуватим голосом пропонує водій. Жінки налякано мовчали. – Ти, – вказав пальцем на Бориса, – лізь у кузов. А ти – в кабіну!
Робити нічого. Жінки сіли. Мотоцикл промчався кілька кроків. Доки дійдеться про оплату за послуги, чекати не стали. Борис, котрий сидів позаду, «у кузові», схопив водія за шиворот, а Гриша – за горло. Водій завив з переляку, випустив жердину. – Попався! – заламуючи руки, прошипів Борис. – Гриша! Корзинки в руки, живо! Та дрючок не забудь.
...І знову пусто на лісовій доріжці.
Заховались у ліс, з дороги не видно, зупинились. Борис вмить прив'язав водія до берізки. Вийшло щось, ніби в обнімку. – Зніми з нього штани, – кивнув Гриші.
– Для чого? Ні! – пищить полонений. – Пустіть мене!
– Мовчать! – замахнувся Борис.
– Так що ти хотів зробити з моєю нареченою, гад? – Гриша впритул підійшов до водія.
– То не я, не я! Вона вирвалась...То Сірий, Сірий...
– Де цей Сірий? – запитав Гриша, беручи водія за пасок штанів.
– Там, на дорозі він! Він там!
 Жінки переглянулись. Гриша сіпнув пасок. Штани впали до ніг. – Годуй комарів, сволота! Та тихо мені, а то... – приставив кулака до носа.
Знову поспішили на дорогу. Птахи уже проснулись, писк, щебет, якесь дивне квоктання наповнили ліс. На дорогу вийшли, ніби нічого й не трапилось. Збоку глянеш просто дві селянки, з корзинками спішать до міста на базар. Трохи посвітлішало, потягло сирістю. Чекали не довго. В тумані – знову якась постать з жердиною за плечем. Підходить. Жінки звернули вліво. Постать, а вона, як виявилось, була довгов'язим хлопцем, перегородила їм путь. Жінки вправо – довгов'язий також. Жінки зупинились. – Сідайте, мадам! – пробасив той, націляючись хапнути Гришу за груди. Гриша викинув руку й попав довгов'язому в низ живота. Борис приклався до загривка. Заломили руки, зв'язали.
– Сірий? – запитав Гриша. Той тільки гикав з переляку. – Попався, мерзотник! Вставай! – шарпнув за комір, – пішли.
Сірий ішов мовчки, низько похнюпивши голову.
Знайома галявина. Сірий трохи призупинився, уздрівши свого товариша в обіймах з берізкою. – Сідай!
Жінки й самі сіли на травицю, дістали кисета. Запахло крутим самосадом. – Глянь, на нього, мало йому там жо... До мене прилетів, – Борис підняв руку, на якій сидів комар. – Пий, пий! – примовляв він, роздивляючись комара. Той роздувався на очах. – Бий! Втече не інакше.
– Ні, ні, від своєї долі не втечеш, – ляснув комара долонею. – Вони нас доконають. Обірви на ньому сорочку, Гриша!
Гриша одним рухом обніс сорочку з плечей Сірого. – Сиди спокійно, бо до дерева припну.
Перекуривши, жінки, не поспішаючи, розв'язали свої корзинки, витрусили одіж і вмить стали чоловіками. – Що будем робити далі?
– У міліцію, сволоту! – підморгнув Борис.
– Ні, ні! – прогудів густим басом Сірий. – Тільки не в лягавник!
Комарі тим часом густо вкрили його плечі. – Глянь, Гриша, він і справді став сірим,– кивнув Борис, укладаючи тепер уже непотрібний реквізит у корзинку.
Сірий раптом повалився на траву й став несамовито качатися, щоб зігнати комарів. Гриша випрямився, висмикнув грубий солдатський ремінь і оперезав Сірого по спині: – Сиди спокійно, не смикайся! Це подіяло. Сірий сів, похнюпивши голову.
Хвилину мовчали. Союзники робили свою справу, птахи на всі лади славили новий день. – Ось так, Гриша, я й воював, – зітхнувши, почав Борис. – Піонери запрошували якось, та що казать, відмовився.
– Та слова з тебе не витягнеш.
– А що говорить? – задумливо мовив Борис, дивлячись кудись в небо, мабуть, пригадуючи щось із своєї біографії, – то в лісі зустрінеш якогось задрипаного фріца. Що з нього візьмеш? Але ж війна... Кілька запитань і кінчати треба. Через лінію з ним мучитись, морока тільки, – сплюнув. – Якось мене за шиворот і перед ясні очі. Генерал, молодий ще такий, довго дивився на мене. Про що думав, хто його знає. Нарешті посміхнувся: – Ось що, хлопче. Дві доби тобі. Ти мені язика – я тобі орден, – показав на орден Червоного прапора у себе на грудях. – Офіцера тільки.
З важким серцем лишив я землянку. Реквізити позичили в литовських селянок. Дві доби годували комарів у лісі. Але повезло! Офіцера зв'язку разом з пакетом сцапали, майже як оцих негідників, тільки мотоцикл був справжній...
– А орден? – цікавиться Гриша.
– Орден? Черніховський вірний своєму слову. Орден лежить у мене в сундуці...Та що згадувать, – і глибока тінь лягла на обличчя колишнього розвідника. – Розв'яжи отих... – кивнув у бік полонених, над якими роїлась хмара комарів. – Це їм наукою буде. Та й св'ято у мене сьогодні...
 Гриша неохоче підвівся: – Задушити б тебе, як пса паршивого, – проказав, розв'язуючи мотузок. – Та руки марудити гидко, – й з усієї сили огрів Сірого по спині. – Пішов... – кинув мотузок навздогін. – Ну, а ти?
Перший подільник стояв на колінах, очі були заплющені, голова ледь-ледь похитувалась з боку на бік. Гриша дістав ножа, розрізав мотузок з огидою відвернувся.
– А тепер, – відізвався Борис веселіше, – діставай свою пляшечку. Свято у мене сьогодні, – мовив, потираючи руки.