Мишоловка

Павло Іванович кинувся до автомата. На його щастя телефон спрацював. – Людочка, це я! – випалив у трубку. – Цілую, моя радість.
– Приїхав! Ура, приїхав!
– Плаття біле. Шампанське на стіл! Туш! Через півгодини. На вокзалі. Цілую! Тисячу разів!
Тепер таксі і обійми до ранку. Аж дух перехопило. Кинувся на зупинку таксі. Там, як завжди, черга. Машини жодної. Нетерпляче оглянувся. Величезна ялинка на площі вогнями сяє. В закляклому від холоду повітрі тьм'яні ліхтарі. А хвилини біжать, одна, друга, десята... Величезний годинник на вежі показував чверть на дванадцяту. Раптом, цього тільки бракувало, він відчув... аж мурашки пробігли по спині, затанцювали вогники на ялинці... Все попливло перед очима. Але він встояв. Такого болю не пам'ятав зроду. Ну, ніби тобі якась чортяка швайку в живіт встромила, ще й копирсає там. Штовханину він відчував ще кілька годин тому, десь аж під Курськом. Саме там з'їв кілька пиріжків з капустою. Ще й похвалив, добру, мов, капусту смажать брати-куряни. І от маєш. – Ой! – тихо зойкнув він, оглядаючись в різні боки, кинувся через площу. Юркнув по східцях, штовхнув важкі двері й опинився в підвалі. Не тямлячи себе від болю, перескочив калюжу. Нарешті!
– Не міг до дванадцятої протриматись, – почувся раптом сердитий голос.
– Носить їх. Тільки от... Так апетита й зіпсують, – буркнув інший. – Дома, бач, їм не сидиться. Свято ж сімейне.
Фу, наче на світ народився. Благодать! Встав, оглянувся. Сутінки, лиш одна лампочка блимає десь аж під стелею. Бурлить вода. Вийшов на сухіше, зупинився. Праворуч, коло вікна, двоє. На підвіконні пляшка, чвертка хліба, баночка з-під майонеза. Обоє щось жують.
– Вибачте, мужики, буває... напасть отака, – посміхнувся ніяково
– Бог вибачить, – буркнув трохи вищий, в чомусь, що нагадувало шинелю, невідомо тільки якої армії.
– Закріпи, – пропонує другий, нижчий, кремезний та патлатий, – подаючи баночку з чимось каламутним на денці.
– Дякую, що ви, їй-Богу! – знітився Павло Іванович, прямуючи на вихід. Штовхнув – двері ніби мур. Сіпнув ручку – вона лишилась у руці, а двері, а ні руш.
– Система ніпель, – почулося від вікна.
– Мишоловка, – добавив другий. – Третім будеш.
Павло Іванович вперся плечем з усієї сили. Ніяких змін. Вдарив ногою. Двері тільки загули у відповідь. – Мужики! Допоможіть! – звернувся благально.
– Е ні! Ламать? – відгукнувся вищий. – Соціалістичне майно?
– Ми чтим карний кодекс, – добавив нижчий. – Третім будеш, – спокійнісінько взяв двома пальцями тюльку, задрав голову, розкрив рота, висолопивши при цьому язика.
– Мужики! – благає Павло Іванович.
Ніякої реакції. Стоять, загризають. – До ранку, – констатує вищий, добиваючи Павла Івановича до кінця.
– А Батерфляй? – запитав патлатий.
– Ото хіба. Одна надія на Батерфляй.
Що за Батерфляй ще? Що за чортівня? Пастка якась. А Людочка... Вона ж чекає! Оглянувся: шумить вода, сморід, в кутку мітла, обідрана й деркачем чомусь до стелі, потрощені ящики...
– Підходь, – ввічливо пропонує високий, – не вередуй. П'ятнадцять хвилин лишилось!
Павло Іванович глянув на годинника й обімлів: 17 хвилин! Господи! Йому уявилась затишна квартира, ялинкові вогні, шампанське на столі. Біле плаття в новорічних сутінках... А Людочка прислухається. Тиша. Але вона ще надіється. Підходить до дзеркала, підправляє зачіску, облизнула губи. Знову прислухається. Ні дзвінка, ні кроків, ні машин...
– Який персонний! Кинь оту ручку та гайда до компанії. Кращої не буде, – обірвав його думки високий.
Павло Іванович кинув ручку на підвіконня, поставив «дипломата», глянув на «компанію». Вищий на волоцюгу ніби не схожий. А нижчий з таким пузом, начальник ніби великий... і в нужнику. Вищий тим часом підійшов впритул:– Візьми, – подає баночку, – зараз буде звернення вождя до народу. То за здоров'я народу.
 Павло Іванович не відповів. Той поставив баночку і повернувся до пузатого: – Давай, Льонька, ізобразі!
Пузань крекнув, неголена щелепа полізла при цьому вниз, дістав з бокової кишені клапоть паперу, зробив жест, ніби поправляв окуляри, нарешті підвів очі. Чоловік входив у роль. Ще раз крекнув, втупився в папір: – До-ро-гіє товаріщі! – розляглося в нужнику. – От імєні...
Павло Іванович опустив очі. Ось вона дійсність. До чого дожилися.
– От імєні... – дзвенить в голові, чи тут, чи з вікон на площі, – ...чєво добілісь ми, благодаря руководящєй...
– Досить тобі, – кривиться напарник. – Вже без п'яти.
– Товаріщі імпєріалісти, – ніяк не вгамується патлатий. – Гм, гм, – покрутив папір, блимнув очима кудись у куток. – Нєт, товаріщі, нє отдадім! Всьо ето нашє! – обвів рукою навкруги. – С новим годом, товаріщі! – крекнув, ступив до високого, обняв і розцілував. Тільки після цього його щелепа полізла вверх, очі звузились, на дні їх глибоко десь блимнув лукавий вогник.
– Браво, Льоня! Ура! От запити тільки нічим.
Обидва повернулись до Павла Івановича. «До чого дивні люди, з кого сміються. Плакати хочеться, а їм смішки». Розкрив свій «дипломат», дістав пляшку «вірменського». Обидва п'янички підставили свій посуд, і через мить: – С новим годом, товаріщі! – гаркнули, поздоровляючи невідомо кого.
На годиннику рівно північ. Павло Івановитч сьорбнув з пляшки. Двері раптом розчинились навстіж. На порозі появилось якесь опудало. Товсте, низьке, в обідраному плащі підперезаному мотузком. – Мадам Батерфляй! – зраділи обидва.
Мадам, похитуючись, підішла ближче: – Без мене? – вирячила свої совині очі.
– Як? – дивуються. – Твоя доля, – подали їй баночку.
– Антисанітарія, – скривилась мадам, видобула з-під поли склянку, дмухнула: – Наливай!
Павло Іванович розлив залишок. – Виселись нечиста сила! – видихнула мадам. – Хух! Вселися Божий дух! – обвела присутніх мутним поглядом.
Йшла п'ятнадцята хвилина нового року. – А тепер танці, панове! «Жартує мадам,» – подумав Павло Іванович. Одначе ні. Мадам жартувати не збиралась. Взялася за мітлу й почала розгрібати бруд. Зупинилась посеред «залу».
– Кабардінку! Асса! – підбадьорюють «вболівальники».
Але танець не відбувся. Двері розчинились. На порозі троє. Першим стояв сержант. Поли його шинелі відійшли далеко вперед, ніби під поясом ховався величезний гарбуз.
– Ось, вони, голубчики! Взять їх! – командує сержант.
... Райвідділ. – Документи! – гримнув блідий старшина.
 Павло Іванович мовчки подав. Старшина довго розглядав, плямкав губами, потім підскочив, ніби вжалений: – Ви... Ви... – мимрив, кліпаючи очима.
– Як бачте.
Старшина схопився з місця й кинувся до дверей. Павло Іванович присів до столу, підняв трубку. – Люда? Ти вже роздяглась? Добре, добре. Я тебе люблю такою ще дужче... Без нічого, – усміхнувся. – Зовсім, звичайно ж, зовсім... Аварія невелика, ось і затримався. Без жертв, на щастя. Через годину. Добре, добре. Цілую.
Капітан уже стояв поруч. Він добряче зустрів новий рік і ледь тримався на ногах. – Ми... ми... ви... в... – заїкається він.
– Бачу, що ви, – твердо мовив Павло Іванович. – Випустіть отих. Обох. Негайно.
– Вам машину? – белькоче капітан.
– Обійдусь.
ХТО НА ЧЕРЗІ