Приехали...

               

Залмана було поранено вже тоді, коли ось-ось мала настати така довгоочікувана перемога. Його поклали до шпиталю, а він все просив перевезти його в рідне місто Київ. Залман був дуже вродливим, підполковник із чорними кучерями, ледь торкнутими сивиною, із високим чолом та гарячими чорними очима… Довелося пережити на фронті чимало! Але як його довезти до Києва? Чи витримає він цей шлях?
Його жінка й діти все ще були в далекій Бухарі, в евакуації, їм вислали телеграму за проханням Залмана. Хотілося зробити для нього те, чого він так жадав. “Я хочу побачити своїх дітей, жінку. Я віддав перемозі все, що міг…”
Отримавши телеграму, сім”я Залмана із чотирьох осіб направилася в Київ. Це були жінка підполковника Сабіна, її мати, та двоє дітей –  дівчаток. Поки сім”я їхала, Залмана таки перевезли до київського шпіталю, але він пробув там тільки чотири дні і помер від поранень та хвороб… Помер, так і не побачивши своїх. Плакали медсестри, няні, вони роздивлялися фотографії, що Залман тримав на прикроватній тумбі. “Ось це ж треба, приїхав додому, майже і дочекався своїх, та не витримав…”
Військомат поховав Залмана за рахунок міста. Отже коли нарешті Сабіна із дітьми добралася до своєї домівки, чоловіка вже було поховано. Капітан, що йому доручили передати дружині Залмана цю звістку, ледь утримувався від почуття безсилля та жалю.
Отже треба було родині якось жити далі. Небагато сусідів повернулося у своє місто, хтось був розстріляний в Бабиному Ярі, хтось ще не встиг приїхати, бо місто тільки звільнили він фашистів.
Спочатку Сабіна нічого не могла робити, вона ходила на Байкове кладовище і сиділа там біля ще невпорядкованої могили чоловіка. Сиділа вона аж до темряви, а потім поверталася в свій холодний пустий дім, де діти сиділи мовчки, перелякані, голодні… Вони не могли зрозуміти, навіщо приїхали сюди, де так холодно, із своєї теплої домівки в Бухарі, тут немає чого їсти, і мами цілий день немає вдома…
Тоді бабуся прийнялася за справу, вона вирішила підробити трохи грошей, щоб можна було купити дітям молока, сахару… Із евакуації вона привезла з собою трохи картоплі, муки, олії, навіть меду. Вона заходилася робити книшики із картоплею, щоб продавати їх на базарі. Був в Києві такий ринок, що звався “євбаз” – тобто єврейський базар. Колись там було багатолюдно, і торгівля йшла хутко. Бабуся Ціля позичила дріжджі, нам”яла вареної картоплі із цибулею, вийшли справні пиріжки. Діти все намагалися покуштувати один, а потім іще один, але бабуся не дуже роздавала книшики. “Із чим же я піду на базар?”
В вихідний день Ціля пішла до євбазу пішки, не схотіла витрачати гроші на трамвай, вона несла пиріжки в кастрюлі, зверху кришки поклала подушечку, щоб вони не застивали. Старша дівчинка Мілочка обіцяла нагодувати молодшу і покласти її вдень спати, доки не прийде бабуся або мама.
Базар був пустий, не було знайомих. “У людей немає грошей”,– сказала Ціля жінці, що стояла поруч.
–А у вас гроші є, – із злістю буркнула сусідка.
Що робити? Ціля нічого не відповіла. Чого тільки не вигадують, якщо ти єврейка. Були б у неї гроші, хіба б вона виривала у дитини  з рота пиріжок із картоплею, були б в неї гроші, не загинув би Залман, хіба б вона стояла тут, на базарі, хіба б її Сабіна пропадала на цвинтарі цілими днями?! Але Ціля промовчала.
Між тим перший покупець взяв у Цілі пиріжок, походив десь рядами, з”їв пиріжок, повернувся, взяв ще один. Бабуся була чистенькою, в білій хустинці, вона дякувала кожному, хто купував у неї пиріжки, бажала людям здоров”я…
Але все це скінчилося погано. Ціля не помітила, як поруч з нею творився заколот. Кілька торгівок вилаяли її грубо, скинули на землю кастрюлю із залишками пиріжків, одна жінка вчепилася бабусі в волосся, здерла з неї хустку, потім штовхнула Цілю, та впала і розбила коліно…
–Приїхала, – шипіла одна із жінок, – не всіх німці повбивали. Будеш нам торгівлю перебивати, стара карга. Вимітайся звідти!
Ціля ледве підвелася, її сиве волосся  було розкуйовдане. Вона стала збирати пиріжки до кастрюлі, раптом до неї підійшла молода жінка і стала допомагати їй.
–Ідіть додому, бабуся, – сказала вона, – вони дуже злі та роздратовані. Пробачте їм.
Ціля навіть не подякувала помічниці, нога їй дуже болілі, вона плакала.
–Знайшла, кого жаліти! – накинулися на молоду жінку.
–А як же!– підключилася ще одна, – вони звикли жидам сраку підносити. Це ж таке плем”я прокляте, їх і палили, і стріляли, а вони знову тут… Живісенькі!
–А Христос, в якого ви віруєте, теж з їхнього племені, – спокійно сказала молода жінка. Я бачу, ви такі милосердні, але ж і вам прийде час пригадати цей випадок і відповісти за нього…
Жінки замовкли, деякі вирішили поміняти місце, пішли у інший ряд…
А Ціля знову не сіла в трамвай, пішла додому поволі, щоб дорогою виплакатися. “Навіщо приїхали? Там люди добріші, нам ніхто поганого слова не сказав. Діти звикли… Але як було не їхати, якщо Залман вислав телеграму, що повертається в Київ. Хто ж міг подумати, що його вже не буде, поки ми доїдемо?” Біля парадної Ціля витерла сльози.
–Бабуся, бабуся приїхала, а мами ще немає, а ми їсти хочемо! – зустріла Цілю Мілочка. Потім вона уважно подивилася на бабусю.– У тебе ніжка болить, – дівчинка принесла табурет, – сідай скоріше. Я зараз змажу тобі ранку йодом. І панчоху ти порвала, ти впала, бабуся?
–Да, дитинко моя, впала.
Візьми там у кастрюлі пиріжки, що лишилися. Мілочка відкрила кришку  й відсахнулася.
–Вони у землі, брудні…
–Нічого, дай мені ножик маленький, зараз я все почищу, вони все одно смачні, навіть трішки тепленькі. А де мала? Невже ще спить?
–Спить, бабуся, вона довго не хотіла лягати, їсти просила.
–Ну, скоро мама прийде, я вже майже відчистила пиріжки, всі будемо їсти.
–А ти, бабусю, більше не підеш на базар?
–Ні, дитино, не піду. От ми і приїхали додому…