Ну, бл н!

   
Сьома година ранку. Але вони вже при ділі. Микола, прозваний у дворі Стакан-стаканичем, тримав квашеного огірка. Його товариш по чарці Буба нюхав розрізану навпіл цибулину. Мовчали. Похмелитись обом аж пищало. Але натрусили мізер:копійок сорок. Тут вони й блищали на газетці  "Товариш" поряд з пучкою солі. Чекали третього. Третій, на прізвисько «Шніцель», мав спуститися з десятого, одначе він ніби крізь землю провалився. Кілька днів носа не показує. Але піти та довідатися, що за напасть отака, лячно: дружина Шніцеля така скажена, може й віника на голові потрощити.
– А що тобі снилось? – цікавиться раптом Стаканич.
– Мені? – ліниво ворухнув губами Буба, пригадуючи щось, потім злякано замахав руками.
Стаканич хихикнув: – Ну, блін! А мені лайно. Ціла купа.
– А що воно таке? – пожвавішав Буба. – На закусь годиться?
– Ха-ха! – мало не впав з лавки Стаканич. – Темнота. Звичайно. Телевізора дивитсь треба. Там це добро щодня згадують. Це таке повидло!
– Йо-мойо! – Вигукнув раптом Буба. – Воскрес! – на порозі стояв Шніцель. Він, злякано оглядаючись, притулив пальця до рота: – Тс-с!
– Що, знову чорти привиділись? – нагадав Стаканич.
– Гірше, – мовив тихо, присідаючи до стіни. – Енеолавти!
– Ну, блін! Тепер уже пришельці!
– Троє, – уточнив Шніцель.
– Аж троє! – вигукнули друзі в один голос. – І що? – давляться від сміху.
– Смішки з попової кішки, а тут плакати хочеться, – буркнув невдоволено. – Ох! – потерся спиною об стіну. – Як заковбасили ми ото ще в понеділок на погребищі, пам'ятаєте? – облизнувся. – Я й випав в осадок. Лежу й не второпаю до пуття, чи сплю, чи мариться, що сплю. Все ніби в тумані. А тут двері самі навстіж. На порозі – троє. Одяг блискучий, очі вогнем горять. Злякався я, ні рукою, ні ногою не поворухну.
– От бреше! – перебив Стаканич. – Ну, блін!
– Не хочеш не вір, – огризнувся Шніцель. – Я тобі що хіба...
– Давай, давай! – спонукає Буба. – Що вони тобі?
Шніцель посовався, чухаючи спину об бетон:
– Приступим? – каже один, розкриваючи дипломата. А там пузирки, як ото б у коновала, що поросят підрізує, струмент якийсь блищить. Хочу крикнути, але язик до піднебення приріс. Підходять до мене. – П'ятдесят, – каже один. – Витримає, каже інший. – Закодуєм на п'ятдесят. Двоє, здоровенні такі гицелі, вхопили мене за руки й ноги, повернули пикою до подушки, штани опустили до колін, – мало не плаче Шніцель. А сорочку на голову, навалились, – обвів поглядом присутніх.
– Ну, блін! – сміється Стаканич. – Бреши далі.
– Бреши... – скімлить Шніцель. – Вам би так! Та як опече мене чимось гарячим по спині, так мене, бідного, й підкинуло. Раз, два, три, – чую, наче крізь сон. – Будеш, харцизяко, пиячити? Сім, вісім... Мамочко, хочу крикнути, ніколи не буду! Рятуйте, хто в Бога вірує! Та тільки гуду в подушку. Щось гаряче під собою відчуваю. Ой, лишенько! Ого, чую, буде з нього на сьогодні.
О, Боже! Вони ще й завтра прийдуть. Рятуйте!
– Ха-ха-ха! – сміються друзі і ще кілька зівак, що зібрались тут.
– Не вірите? – мало не плаче Шніцель. – То погляньте!
Тут він повернувся спиною до слухачів і підняв сорочку.
– Ов-ва-а! – видихнули присутні. Спина Шніцеля віддавала чорнотою, наче халява, й блищала, ніби відполірована.
– Ну і ну! – присвиснув Буба. – А мені криса снилась, кусала всю ніч. Здорова стерва! Не перед добром це, й до мене прийдуть.
– Ну, блін! – чухає потилицю Стакан-стаканич.