ЖЗЛ. Великий князь Юрiк Карлсон-Киiвський

         Хто з нас не чув про монархічну династію Юріковичей, з першого представника котрої типа єсть-пішла велич української нації, яку потім підступно перехопили москалі? Та, відверто кажучи, до того як стати великим українцем, був той Юрік звичайнісіньким брудним чухонцем. Сидів  він собі, чухав яйця на далекому Сєвєрі, серед торосів і айсбергів, а Вайсбергів та Рабиновичів там взагалі не було, у що, звичайно, важко повірити. Але дуже вже там холодно було для жидів. Хвамілія у того Юріка була Карлсон, як у всіх чухонців, тільки жив він не на криші, а в тундрі, і пропелера в ..опі у нього не стирчало, бо кацапи ще не винайшли реактивний двигун у секретних лабалаторіях НКВД.  Щоправда, замість пропелера був у Юріка меч-кладенець, котрий він при першій же нагоді встромляв у ..опу будь-кому окрім самого себе, чим і здобув шану та повагу всього чухонського народу, а також описаних класиком сусідніх племен: головотяпів, рукосуїв, проламаних голів та інших гондурасів.
         Дійшла молва про брутального та цікавого вікінга Юріка і до наших земель. Тут треба сказать, що наші на той час так облінились від того, що земля наша багата, тобто від хронічного обжиралова та обпивалова, що вже не могли встромити нічого і нікуди, навіть улюблені древньоримські еротичні забавки про медсестру, зв’язаного зольдатика та садомазо татуся Фрейда закинули на антресолі. Зрозуміло, образ Юріка як жорстокого та хтивого скандинавського мачо, безсовісно змальований дурними балакучими головотяпами з кіноплакатів про Дольфа Лундгрена, не міг залишити наших предків байдужими. „Так жить нєльзя!” – сказав хтось уві сні, сито ригнувши. „Еге... гик!”, - заригала слідом вся Україна.   
          Роки через три, коли нарешті прокинулися та знов поїли-попили, вирішили послати посольство послів до Юріка, шоб, значить, було як у людей. Але виявилось, що з усіх послів поблизу є тільки кацапський, який перебував у такому маразмі, що його не розуміли і самі кацапи. „А шо, хіба ми краще?” – спробували скористатись нестачею в нашій молодій державі дипломатичних кадрів підлі капітулянти, що звикли стояти перед москальською імперією на цирлах. Та справжні патріоти, котрих в Україні завжди було як грязі, не  чекали на місці, поки до них дотягнуться довгі руки Москви, а вже стрімко чимчикували до омріяної Чухонії, бо це ж, як ні крути, Європа, а не дика азіятська Кацапендія. Який же це був героїчний перехід, куди там тому Суворову з його куцими Альпами! Стратегічні запаси сала, що спочатку казалися нескінченними, з’їли ще у Борисполі, а десь за Чорнобилем все живе взагалі зникло, наче там вже побували наші. Поки дійшли до далекої Чухонії, ледь не стали людожерами, вимушені харчуватись в дорозі лише національною кухнею місцевих народів - знайденою у бульбашів бульбою та віднятою у естонців тормозною рідиною. Тому й самі тормозили неслабо, коли врешті-решт побачили того чортового Юріка. Він, бородатий, потний та вонючий, сидів на сонячній галявині, колупаючи мечем у своєму волохатому носі з мідним кільцем, чим, ясен перець, являв величезний контраст з нашими красенями-послами та красунями-посолками, що прийшли у Європу, як у гості – в червоних штанях, святкових  вишиванках, шкіряних бікіні з двох мотузочок, з елегантними платиновими кілечками на пупках. Від негостинного виду Юріка, що, як виявилось, був схожий на Дольфа Лундгрена як свиня на коня, наших почав бити кондратій. 
             - І шо тепер робити? – заметушились вони, звично збиваючись у стадо.   
             - І ото Європа? І про це ми мріяли? Та нехай така Європа йде туди, куди цей волохатий павіан зазвичай встромляє свого меча! – спробував підняти бунт якийсь засланий москалями козачок, та його швидко придушили, щоб не шкодив дипломатії.
              - А може він тільки на вигляд такий? – припустив один політолог. – Ну, імідж тримає. А насправді закінчив Оксфорд.   
              - Поплавського він закінчив. Екстерном, по контракту, - проболтався інший член делегації, що у вільний від роботи час підробляв на жидівську розвідку і тому знав все про все.
               - Тоді поладимо! – зраділи всі. – Це ж наша людина! Може, хоч поїсти дасть, а то ж вже задрала ця тормозна рідина. 
               - Дасть, - посміхнувся жидівський агент, спокійний лише тому, що на випадок провалу мав прив’язаний до мошонки паспорт Держави Іудея. – Так дасть, що ви і полову принадлежність поміняєте!            
              - Тю! А шо нам, звикати до цього? – окончатєльно заспокоїлись всі. – То у москалів сексу ніколи не було, а ми народ демократичний, ми ж від аріїв пішли, з Індії, нам вся ця їх Камасутра як два пальця... 
              Ну, про всяк випадок одразу зняли штани, щоб потім не попортіть вєщ, наказали своїм тьолкам-референтам звільнити цікаві для міжнародної спільноти місця від бікіні, перехрестились, зробили покаянні морди і на тремтячих ногах пішли до Юріка.
              - Е-е... – згідно з протоколом та етикетом почав голова делегації, але Юрік не бачив, бо дуже захопився клінінгом носу (це те ж що колупатись, тільки по-європейські).
              -  Е-е... – повторив голова, - пробачте, вельмишановний пан, ми самі не месні, приїхали, понімаєш, відстали від поїзду... Шо я кажу? – схаменувся він. – От клята звичка! 
              А тут і Юрік якраз заколупався і побачив наших.
              - Вас? – питає.
              - Шо? 
              - Вас із дас? – питає Юрік, бо чухонці з чиєїсь дурки вважали себе  братами меншими німців. 
              - Хенде хох! Гітлер капут! – відповідає хтось з наших єдінствєнні знайомі німецькі слова, що чув колись від дідуся.   
              Дуже налякали цим Юріка. Втік, сховався десь у барлогу, ледь не залишились тоді без чуткого керівництва. Не могли виманити його, дуриндєя, поки не помахали перед барлогом пляшкою горілки та гривнею, що була тоді неймовірно твердою валютою (авжеж, з шлакоблоків же робили!). Виманивши ж, напоїли горілкою, накидали йому гривень у штани, бухнулися на коліна і стали рака, щоб вже одразу розслабитись та отримать удовольствіє.      
               - Зер гут! – оцінив дипломатичні зусилля наших кращих з кращих Юрік, відчуваючи у штанях приємну важкість сорока кіло гривень та напруженого лінгама. І негайно приступив до виконання нелегких великокняжих обов’язків, тут же, як і положено великій людині, ділом доказавши, що він таки насправді мачо і взагалі гігант большого сексу, тобто що вибір народу був правильний.         
- Да-а,   цей   вже   дав  так   дав!  –  стогнали  посли    після   закінчення
цієї інаугурації, підставляючи розпарені зади холодному полярному вітру. 
               - Еге, це вам не у нас в селі - туди-сюди і все, - погоджувались розкарячені референтки та секретутки. – Тут треба працювати. Європейський підхід!
               Коли привезли Юріка на оленях до очолюваного ним Києва, всім було щастя, бо в країну нарешті прийшов порядок. А що це за країна без порядку? Навіть у недолугих кацапів – і то він є.
               Так демократичне обрання Юріка на посаду першого українського керманича дозволило нашій молодій державі зробити черговий крок до європейського Дому. Та й до Дому-2!