Крамольная книжечка - винницкая быль, 1863 г. -укр

См. воспомогательный текст "Крамольная книжечка. Из архивных документов 1863 г.", где приведены цитаты из источников.
http://proza.ru/2009/03/23/358

  Крамольна книжечка (нарис з вінницького життя часів польського повстання 1863-1864 років )
.                (А.С. вичитав 15.07/.2008)
  19 лютого 1863 року, в післяобідяну пору Ян Бончковський, волосний писар із села Вишенька, що лежить в уланівських степах на північ від Вінниці, стояв на березі ставка, дивився, як на льоду вовтузяться сільські хлопчаки і нудьгував.
  Підстав для нудьги у пана Яна вистачало. Вже майже рік минув, як "за вислугою літ" бравий штабний писар драгунського полку скинув унтер-офіцерського мундира і перетворився в нікчемного сільского крючкотворця. Очевидна непривабливість цієї  метаморфози посилювалася ще й тим, що сталася вона в часи непевні, коли мізерія долі волосного писаки стала мізерією клопіткою, полохливою, і від того ще більш гнітючою. Ех, невесело в тихому болоті жити, а що вже казати про життя в болоті, в якому бовтанка йде! Та ще й яка бовтанка! Хлопам, нарешті, волю дають,   -  пани від того, звісно, стають дибки. Сільські громади раз у раз скаржаться владі на поміщикsв, ті - пруть на громади, а зверху сиплються у волость різні укази та циркуляри - голова йде обертом! А тут ще й це повстання у Варшаві,  -  дехто сподівається, що ось-ось і в наших краях справжня партизанська війна розпочнеться! Та й не тільки партизанська, - ходять чутки, що вся Європа, як за Наполеона, може на Росію рушити, щоб допомогти полякам, нарешті, вийти з-під москаля.

  - Не знаю, як там у Варшаві, - думав собі писар, - але тут, на Поділлі москаль сидить міцно. Он, у кожному містечку щонайменше батальйон стоїть. Та й яка холера  звідси його рушити буде? Ось я, наприклад, - біс мене знає, поляк я чи москаль! До костьолу, звісна річ, ходжу, але ж 14 років у москальському війську продрагунив, всі мої друзі-товариші зараз там, у штабах та казармах. Ех, яка кумпанія була! Хто там дивився - поляк ти, кацап чи хохол? Аби чарку добре пив, але глузду не губив, та  начальству догождав, але п'яти не лизав!
  Спогади про чарку урвали перебіг думок, і пан писар задивився на той бік ставка, де посеред панського фільварку гостинно курив в небо димком чепурний будинок його приятеля економа.
  Наступної хвилини наш екс-драгун вже рішуче чимчикував через ставок у гості до економа, метикуючи на ходу, чи може бути вдома у таку пору господар. Пан писар йшов і гадки не мав, що з цієї миті потік революційних подій польського повстання 1863-го року, щоправда, у їх вінницькому, не дуже й бурхливому, варіанті, захопив і його самого.

  В цей час панський економ, Каспер Козубовський, 50-річний вусатий здоровань, дивився з вікна, як волосний писар долає останні кучугури, наближаючись до фільварку. Пан Каспер легко здогадався, які прозаїчні наміри ведуть до нього гостя. І одразу ж в схожій на макітру, меткій голові пана економа  блискавично склався план використати свого візітера для здійснення власних намірів, набагато складніших, ніж у приятеля-пиятика.

  - Заходь, заходь, пане Яне, - люб'язно зустрів гостя господар, - але кожушка свого не скидай. Я якраз за справою до попа нашого зібрався, то ти мені за компаньйона будеш.
  - А що за справа така, друже?
  - О, то місія делікатна - не на одну чарчину, - посміхнувся, одягаючись, пан економ. - Як тобі, до речі, цей молодий дячок Стембійовский?
  - Не дячок це, а справжний жандармський пристав,  - все щось винюхує та начальству доносить. Втім, якщо поляк в хлопську віру подався, -  нічого, крім лиха, від нього не чекай.
  Приятелі вийшли на вулицю і рушили до поповської садиби.
  - Слушно мовиш, пане писарю, - повів далі економ. - Вельми слушно, бо ось воно і лихо. Скажу тобі конфіденціально: завдяки цьому жандарму в рясі, не сьогодні, - так завтра нашого старшого панича можуть дуже просто в Сибір запроторити. Втім, справа тут не тільки в дячкові. Скільки разів я казав панові - заберіть від дітей того вчителя, студента Місевича, бо у Київському університеті, де він розуму набирався, зараз самі революціонери заправляють! То вам треба, щоб він і ваших синів у революцію потяг? Не послухав мене пан, от і маємо халепу!
  - То до чого ж тут дячок Стембійовський?
  - А от слухай і на вус намотуй. Ти, гадаю, знаєш, що зараз по людях ходять різні крамольні книжечки та листи від повстанців. Саме одна така книжечка і потрапила до дячка, цього москальського присіпаки. Він ії у паламаря забрав і одразу ж почав вивідувати, звідки вона взялася. А паламареві її дав кухар нашого пана Тодось, бо хотів, щоб хтось грамотніший розтлумачив йому, що у ній написано. А Тодосеві дав книжечку його кухарчук, Родіон,  - знову ж таки, щоб той перечитав і йому, що до чого, пояснив. Отакі вони, хлопи - сам ледь по складах читає, а лізе, пся крев, у справи, що на його розум - як свині годинник!
  - То чи не від панича Казиміра та книжечка до хлопів потрапила?  Бо я сам бачив, як він їм книжки дає, щоб грамоти вчилися.
  - Саме так воно і було!  Але хто навертав панича до тієї едукції хлопства, як не той клятий студент?  Хто як не він паничеві і ту крамольну книжечку підсунув? Ну а той прочитав, а потім кухарчукові дав, щоб не тільки грамоті, а ще й "ідеям" навчався! Та ще й не наодинці дав, а на очах аж чотирьох дівок дворових, мовляв, дивіться, який я Гарібальдій! Втім, з дівками я вже розмову мав. Три з них - католички - скажуть, що нічого не бачили и не чули. Четверта, Акулина, та, щоправда, опирається - бо і віри москальської, і кухарчукові родичка. Та нічого, я і її якось обломаю!
  - Ну а дячок Стембійовський про ту книжечку начальству доніс?
  - Саме це і треба зараз вивідати. Я попові сказав, щоб дячка до себе покликав, там з ним і разберемося.
  - Так-так… Ну а я що у попа маю робити? - якось непевно запитав писар.
  - Там буде видно, - одрізав пан Каспер. Далі йшли вже мовчки.

  Священик парафіяльної церкви села Вишенька Єрофей Левицький, чекаючи на гостей, місця собі не знаходив. Він вже знав всю історію з тією книжечкою і ніяк не міг вирішити, як себе у ній поводити.
  З одного боку він, як православний пастир, мусив "искоренять всякое инакомыслие и начальству об оном доносить". Але, з іншого боку, начальство, тобто благочинний, далеко - у Вінниці, а поміщик пан Пеньковський  - поряд. О, це - особа неабияка - предводитель повітового дворянства, тільки у Вишеньці має чотири тисячі з гаком десятин та ще у Брацлавському повіті два маєтки. А такий можновлавладець завжди доб'ється, щоб парафіяльний священик його села не стільки благочинному, скільки панові свойому догождав. Адже батюшка і думки хлопів добре знає, бо ті до нього на сповідь приходять, і вплив на громаду має, бо його проповіді і поради вони як-ніяк вислуховують.

  Саме таким "своїм", слухняним батюшкою був і наш отець Єрофей. Таким був в свій час і його родитель Маркіян Левицький, від якого з панського благовоління і перейшла до сина вишенська парафія, одна з кращих в повіті.
  Батько не раз повчав сина: "Ти, Єросю, розумом не вийшов - он ледве три класи в Шаргородському духовному училищі подолав, та й то завдяки моїм щедрим подаяніям наставникам твоїм. То ж знай, що ця вишенська парафія благолєпна твоєю буде лише тоді, коли панові Пеньковському, благодійнику нашому, допомагатимеш навертати хлопство до покори і трудів праведних".
  І син ту науку батькову добре засвоїв. Але зараз, коли й хлоп вже не зовсім хлоп, а пан - сьогодні панує, а назавтра в Сибір мандрує, може, треба ту науку на якусь нову поміняти?
  Та коли отець Єрофей, зустрічаючи гостей, відчув на собі важкий, пронизливий погляд пана економа, всі сумніви щодо підтримки в цій справі панського інтересу враз розвіялися.

  Гості сіли за стіл. Десь після другої чарки постукав і дячок. Він увійшов в світлицю, привітався з усіма і одразу зрозумів, для чого його покликали.
  - Що це ти, пане Стембійовский, - почав без вступу економ, - таку собі моду взяв по фільварку тинятись, по людських хатах нишпорити?
  - Я,  пане економ, не тиняюсь і не нишпорю, а, як особа офіціяльна, обов'язок свій виконую. До того ж я, окрім книжок, ніяких речей в хатах не чіпаю. А книжки перевіряти мушу за наказом самого благочинного, щоб не дозволених цензурою серед них не було, і щоб діти грамоти вчились не по польських книжках, а по російських!
  - То, може, ти, лайдаче, і мені польською читати заборониш? - скипів пан Каспер. - Слухай мене в обидва вуха: якщо тебе ще раз фільварку чи на панському подвір'ї побачу - вб'ю, як собаку! А ви, батюшка, чого мовчите? Це ж у вас не дячок, а злодій нахабний! Он, допіру, у садовника дві книжки дитячі поцупив, а у кухаря кулінарну забрав! Так він з книжок почне, а там і до грошей добереться!
  - Ти, пане Стембійовський, того, міру знай! - пробелькотів вже трохі підпилий священик. - А ви, пане економ, як його на фільварку ще раз спіймаєте, то вбити - не вбити, а прочуханки доброї, як злодію, дати мусите!
  - Ми ще побачимо, хто тут злодій! - раптом якось по-півнячому скрикнув дячок і прожогом кинувся з хати.
  Його ніхто не зупиняв, і тільки вже на дворі, коли молодик в темряві намацував клямку на хвіртці, ззаду, з ганку почулося:
  - Не спіши, сину мій. Давай трохи побалакаємо.
  Дячок рвучко озирнувся і побачив постать старого Левицького, який прямував до нього.
  - Зачекай, зачекай, Герасиме Юліяновичу, ти ж мене змалку знаєш. Хто, як не я, тебе й грамоти навчив? Тож і зараз розуму навчити хочу. Але спочатку признайся мені - книжечку ту крамольну ти до начальства у Вінницю відніс чи ні?
  - Відніс чи не відніс - то моя справа!
  - Ох, Герасиме, який ти ще молодий-зелений… Тож послухай мене, старого. У тридцять першому році, коли твій батько ще без штанів гуляв, у Варшаві теж повстання почалося, і тутешнє польське панство, як і зараз, заворушилося. Так от, серед священиків теж були такі, що почали на своїх панів доносити. А знаєш, що їм за це було? Майже всім одразу червоного півня на подвір'я пустили. Щоправда, деяким погорільцям цар потім медалі за вірність прислав. Але ж хіба з тієї медалі ситий будеш? До того ж, коли вщухло, то пани приплатили кому треба, і всіх тих доносителів ревних познімали з багатих парафій і позаганяли в таку глухоманію, де і церква не церква, а розвалюха убога… Тож міркуй, пане Герасиме. До речі, ось-ось з села рекрутів набиратимуть. То дивись, щоб тебе громада не послала царя-батюшку захищати від ворогів престолу. А це п'ятнадцять років, тож кар'єрі твоїй духовній, за яку я бачу, ти дуже дбаєш, повний гаплик вийде, тож іди, сину, і подумай гарненько!
  - Що ж, дякую, отче, за пораду. Правда ваша, подумати  -  воно ніколи завадить, - і дячок, попрощавшись, вийшов на вулицю.
  Старий постояв, послухав, як дячок, віддаляючись, хрумкотить чоботами по замерзлих калюжах, і повернувся до теплої хати.
  - Ну що? Донесла та паскуда начальству чи ні? - запитав пан Каспер.
  - Здається мені, що не доніс. Та й не донесе. Я з ним побалакав добре, розуму навчив.
  - То справа непевна. А чи не навідатись нам зараз з тобою, пане писарю, до дячка у гості?
  Але пан писар, чия романтично-штабна душа давно відчула, що діється щось недобре, на всяк випадок так надудлився попівської горілки, щоб забув водночас і пана економа, і батюшку, і ту кляту книжечку. Тому на пропозицію пана Каспера він тільки кліпнув очами і, впавши головою на стіл, одразу ж захропів.

  Але на щасливому засинанні тому революційний  етап біографії волосного писаря Бончковського не скінчився. Ось як події розвивалися далі.

   Ранком, коли дячок Стембійовський, прокинувшись, почав розмірковувати, що йому далі робити, прийшов до нього кухар Тодось, просив віддати книжку, і навіть тицьнув в сінях карбованця. Дячок карбованця взяв, кухаря заспокоїв, мовляв, книжечку ту я вже порвав, та й спровадив, щоб той йому думати не заважав. Наступного дня з панської комори прислали дячкові гостинця - добру міру картоплі. І картоплю дячок прийняв, знову ж таки, щоб його не чіпали і думати не заважали. А третього дня таки надумав - ще з ночі тихенько рушив у місто разом з книжечкою, бо була ціла-цілісінька, і все самому начальнику повітової поліції виклав.

  І ось 24-го лютого, зранку нагрянула у Вишеньку мало не вся вінницька поліція. Почалися обшуки, допити. Втім, не знайшли нічого "предосудительного" - ні у кухаря, ні у самого пана Пеньковського. Тільки й того, що у садівника натрапили на кілька книжок польською мовою із серії "Дитячі розваги", - літературу хоч і не бажану, та цензурою, як виявилося, дозволену.
  Але ж достеменно відомо було, що та крамольна книжечка, в якій селян закликали разом с поляками проти царя йти, по селу таки гуляла, і люди ії читали, тож треба було винних знайти і покарати.
  Поміщицького сина Казиміра, оскільки він несподівано, бідолашний, раптом тяжко захворів, лишили вдома, щоправда під наглядом помічника пристава.
  А от кухареві Тодосю кайдани на руки і на ноги набили - бо не тільки ту книжку читав, а ще хабаря - цілого карбованця - дав, щоб ії собі повернути. Але кухаря одного було мало, бо ж повстання польське, а він малорос, та ще й православний. Тут і стався до нагоди наш екс-драгун - саме на нього і натякнув своїм приятелям-одновірцям з вінницької поліції пан економ. І дійсно, волосний писар підходив по всім статтям - і поляк, і католик, і до того ж особа урядова, а отже зрадник. Адже він про книжечку, як виявилося з допитів, знав, а начальству, всупереч обов'язку урядовця, не доніс,  -  тож - "проше пана до в'язення"! Щоправда, з писарем обійшлися без кайданів - посадовили поміж двох нижних чинів у великі сани і - вйо! - рушила кавалькада доблесна назад, на Вінницю.
  Їхав пан писар, дивився на вечорові снігові замети обабіч шляху і уявляв собі - які то вже сніги у Сибіру на нього чекають. З розмов, що між собою пристав з начальником поліції вели, він чув, що там, у Сибіру, влаштовують нові поселення для панів-повстанців, і що багато паній туди з чоловіками їхати хочуть.
   - О, то там добре товаристово збирається! - подумав собі пан Ян, і примруживши очі, став уявляти свої майбутні романсові пригоди у сибірських пущах.
  Та не судилося панові писарю до вельможних засланців пристати. Справу ту кримінальну помарудили десь з півроку, і всіх, хто по ній проходив як звинувачені - і пана писаря, і кухаря Тодося, і пана економа, і обох Левицьких, і поміщицького сина Казиміра, покарали лише тим, що залишили на волі під підозрою і наглядом поліції. А книжечку ту крамольної до товстелезної справи прилучили і в архів здали.
 
 Так що ж  то за книжечка була? Що за крамола у ній містилася? Щоб про це дізнатися, давайте заглянемо до хати сільського старости. Тут через тиждень після того переполоху зібралося кілька справних селюків, щоб обміркувати, як громаді воювати з паном Пеньковським за викуп землі, що по чутках ось-ось розпочнеться.

  Поміж ділом згадали і про ту курйозну книжечку. Тоді староста посміхнувся, вийшов у сіни, і за хвилину повернувся, несучи тоненьку брошурку, точнісінько таку, яку дячок в поліцію передав.
  - От слухайте, гості мої, якими дурницями освічені люди іноді собі і нам голову морчать, - і почав читати:
  "Передсмертна промова Пустельника Петра, котрий жив у пущі 90 років, а помер,  маючи 140 літ".
  - Зажився старий, одначе! То що ж він таке промовив?
  "Був час, коли всі люди на Польській землі були рівні, і під опікою Божою жили в згоді і щасті…"
  - От бреше, сучий сину! Ніколи за поляків тут згоди не було!
  "Усіх людей воєнних тоді називали шляхтичами, бо вони по шляхах, як вода, бігли і ворогів одганяли. А господарів жонатих назвали мужами - а потім мужиками. Добрі і чесні сини мужиків з охотою йшли в жовніри, щоб боронити своїх батьків."
  - А шляхта ж тоді навіщо? - знову вигукнув хтось з гостей.  - То вже зрозуміло, що про давнину ця книжка бреше. А що в ній про наші часи написано?
  - Зараз і про наші часи прочитаю, - староста перегорнув кілька сторінок і продовжив:
  "Милосердний Бог почув молитви наші і послав великого Пранцуза, щоб нашу землю звільнив. Пранцуз, побивши Москаля під Севастополем, а Німця коло Риму, [Франція після перемог над Росією у Кримській війні 1855-1856 рр. і над Австрією в Північній Італії у 1859 р.,була ініціатором потужного  дипломатичного тискуна Росію західноєвропейських держав на Росію, Останні, вимагаючи  загальної лібералізації устрою російської імперії, прагнучи, насамперед, більшої відкритості її ринків, ще й демонстративно (але не більше) підтримували польських повстанців - А.С.] підписав для усієї землі Польської народу волю і наказав Москалям брати податки не з душі, а з хати по злотому, як було за Польщі, не вибирати народ в рекрути, а тільки посилати молодиків в Польські жовніри, лише на чотири роки і тільки в свойму повіті.
  Великий Пранцуз приказав: купити для мужиків від Панів землі…"
  - А гроші на землю той Великий Пранцуз дав?
  - Чорта лисого він дав, - відповів одноокий дядько з севастопольською медаллю на жупані.  - А ось око одне в мене під Севастополем забрав, це точно. Годі дурниці читати! Давай вже, господарю, клич до столу.
  Довго ще тяглася вечірня розмова. Ось вже й заспівали веселої, ось вже й сумної. А за вікнами високо у небі плив над вишенськими хатами і очеретами великий місяць, розливаючи навкруги своє правічне холодне сяйво..

                А. Секретарьов (бл.1997).