Гелза - одна из фурий, рожденных революцией - укр

 А.Секретарьов. Подільські перекази.Гелза.//Резонанс.Вінниця. 24.10.1990.   Вичитав А,С. - 17.03.2008.

  Продовжуємо друкувати матеріали під цією рубрикою. Нагадуємо, що ці спогади не є науковий історичний аналіз, а відлуння подій в народній пам'яті, які, до речі, мають не менше підстав для публікації, ніж офіційні версії.

 
    Вперше це дивне ім'я я почув від старожительки нашого міста, коли вона згадувала події 20-х років.
  - Це було тоді, коли в Вінниці Гелза владу мала. - почала моя оповідачка, і, помітивши, що це ім'я мені нічого не каже, щиро здивувалася: - Та ви що, ніколи не чули про Гелзу? Тоді слухайте.
  Це була така комісарка. На початку 20-х років її прислали з Москви у Вінницю навести тут порядок, бо тоді по селах було дуже багато бандитів.

    Довідка.
  Ельза Яківна Грундман, 1891 р. н., латишка, освіта - "ниже среднее" (в лапки взято цитати з особистого посвідчення і інших документів - А.С.)", професія - "разное", посади - "III арм. Восточного фронта, комиссар снабжения отрядов особого назначения; комитет Р.К.П. городского района", з 1919 р. - "сотрудник особого отдела ВЧК. Москва" 1921 р. - "член Колегии Подольской ГубЧК, Винница", 1923 р. - "Начальник Осведомительного отдела ГПУ, Харьков"). Нагороди: орден Бойового Червоного Прапора, іменна зброя, знак почесного чекіста.
  В 1923 і 1927 рр., на честь ювілеїв ЧК-ДПУ нагороджена золотими іменними годинниками за самовіддану працю. В 1931 р., згідно з офіційною версією, покінчила життя самогубством. Сталося це на Північному Кавказі, останньому місці служби Е.Я.Грундман.
   Кінець довідки.

   Оселили Гелзу в особняку біля ДПУ, де раніше піп жив. ДПУ було тоді там, де і зараз.

  Відступ.
 Оповідачка мала на увазі те, що в будинку, де в свій час розташовувалося ЧК-ДПУ, знаходилась і сучасна служба державної безпеки. Пригадую цікаву доречну деталь зі спогадів іншого вінницького старожитця: " Раніше, коли асфальта на тротуарах не було, той тротуар, що йшов повз будинок ДПУ, влітку заростав травою, а взимку вкривався кучугурами. А но іншому боці вулиці тротуар був вщент витоптаний, бо ж вулиця прохідна, жвава." Отже маємо химерний, але вельми точний показник репресивності політичного режиму,  - розподіл перехожих по обох боках вулиці з резиденцією каральних органів.   
 
 Щодо будинку Гелзи, то цей чималий особняк на час запису оповідання ще існував, він стояв за парканом біля входу в парк (з вул. К.Лібкнехта -   - А.С.). В ньому розташовувався музей КДБ.
  Кінець відступу.

  Я тоді була молода, робила в пана, - був такий композитор Лукашевич Калістрат Георгійович. Він з коханкою перебрався з Петрограда, жив тут з того, що давав уроки музики на фісгармонії.
  Знімав Лукашевич невеликий будиночок за магазином по вул. Леніна, де зараз квіти продають. Хазяїна мого потім, ще при Гелзі, заарештували і розстріляли, бо почали до нас по ночах заходити якісь люди з сіл, і про це в ДПУ довідалися. Видав Калістрата Георгійовича його улюблений учень, якому він дуже довіряв, навіть собаку свого доручав вигулювати.
  Тоді чимало людей забивали в ДПУ. Вивозили їх вночі і закопували на цвинтарі, де зараз парк. Бувало, на світанні вийду, дивлюсь - хлопці гепеушники на подвір'ї бричку миють. Це, значить, когось знову вночі вивозили.
  Гелзу саму я бачила отак, як вас. В неї моя подруга робила, то вона попросила Гелзу, щоб та дозволила мені в них на кухні воду брати, бо в нас води не було, і я з відрами ходила аж на Калічу (базар на місці сучасного універмагу, поряд з яким протікав струмок, що зараз живить озерце з лебедями  - А.С.) Гелза погодилася. Отож, бувало, зайду води набрати, а Гелза, якщо вмивається, просить, щоб я їй з глечика зляла, - з крана не любила. То я її добре роздивилася. Була вона така собі,  -  некрасива,  з довгим носом.
  Їздила Гелза на гарному коні. Коня цього вся Вінниця знала - гнідий, з лисинкою на лобі, під зеленою попонкою, а на ній в куточку три зірочки. Поряд з Гелзою завжди їздив красивий молодий вояк. Волков було його прізвище.
  Ось якось забігла я на подвір'я ДПУ - там був здоровенний льох, де я глинку брала, коли треба було щось підмазати. Дивлюсь, - двері льоху, що завжди відчинені були, хтось закрив, та ще й кінським гноєм закидав. Я ще, пам'ятаю, здивувалася - навіщо? Відкинула той гній, спускаюся, раптом, боже мій! - бачу, -  Волков мертвий лежить, -  очі вирячені, а на шиї дріт. Я - щодуху на повітря. Тут мене хтось з їхніх зустрів: "Ти чого тут вештаєшся? Тікай швидше з двору, бо Гелза, як побачить - гаплик тобі буде!"
  А сталося ось що. Цей Волков надудлився горілки, сів на Гелзиного коня ( тут оповідачка аж пальця піднесла, щоб підкреслити нечуване нахабство, скажімо так, -  бой-френду, який втратив відчуття міри - А.С.), виїхав на вулицю, шаблюку витяг, розмахує, кричить: "Бей жидов, спасай Россию!". Гелза, як почула, наказала його на дроті затягти до цього льоху і там забила з нагана.

  А то ще така історія. Зайшла я якось знову до них на подвір'я, бачу, а там шкварять, варять, гусей навезли, баранів. Перший раз тоді побачила, як смажать оці, як їх, шашлики. "Що це у вас за свято?" - питаю. А вони кажуть: "Гартема у гості чекаємо".
  Гартем - це був такий сільський ватажок. Зібрав він навколо себе озброєних дядьків з села Дзвониха, та ще з деяких сіл, що навколо. Поділили вони між людьми землю і нікого до себе не пускали, - ні білих, ні червоних. Отака в них республіка була.

   Відступ.
  Дзвониха - село на Тивріщині, поблизу Бугу. На горі біля в'їзду в село ніби мурована фортеця стоїть скотарня, побудована ще за панів. Місцевість навколо вся в горбах, ярами порізана, по ярах струмки біжать, а на схилах дикі хащі і бур'яни. Зразу видно, що в цих місцях народжувався не один відчайдух.
  Кінець відступу.

  Гартем вже на той час, як і інші ватажки, відчував, що справи кепські, бо нова влада міцно угніздилася. Гелза це теж розуміла. То й пише вона до Гартема листа, мовляв, щоб не було зайвої крові, здавайтеся самі. Я до вас, пише приїду в Дзвониху одна, без зброї, тобто заручницею. А ви рушайте до Вінниці і з моїм помічником домовляйтеся про умови згоди, а якщо Гартем з ДПУ не повернеться, то ваші люди можуть мене забити.
  Та надурила Гелза Гартема. Це хоч і бандити були, але ж вони - прості сільські дядьки, а Гелза була розумна, грамотна. Ось як це сталося. Гартем повірив, Гелза поїхала до них, сама-самісінька, а він з невеликим поштом приїхав у Вінницю. Зустріли їх гарно, - кажуть, спочатку треба мирову випити. Влаштували цілий банкет з отими шашликами, спирту там було море, а що вже в нього намішали, - не знаю, але скоро всі гартемівці прямо за столом позасинали, і їх всіх поперебивали. Самого ж Гартема так взяли в діло, що він мусив написати розписку в Дзвониху, що все гаразд, і нехай Гелзу відпускають, щоб вона приїхала у Вінницю і на угоді свій підпис поставила.
  Гелзу відпустили, повернулася вона, та вже так взялася за цього Гартема, що він всіх людей своїх повидавав.
  Потім по цих селах багато людей забрали. Робилося там страшне, кажуть, навіть жінок до коней прив'язували і тягли.
  Отак у нас ця Гелза царювала. Коли ж з Вінниці виїжджала, вивезла з собою дві вантажівки усілякого добра. А в той будинок, де вона жила, вселили аж чотири сім'ї тих, хто в ДПУ служив.