Савой против Франсуа - укр

 
Тим, хто сьогодні у Вінниці починає робити перші кроки у діловому співробітництві з Заходом, мабуть і не снилося, за яких масштабів воно відбувалося у Вінниці дореволюційній. Іноземні капітали  - французький, англійський, а, головне, -  німецький -  широкою рікою текли тоді у нашу подільську глухоманію.
І
Склалося так, що у самій Вінниці і в околишніх землях більшість значних людей і землевласників належало до ніде офіційно не зареєстрованої, але дуже впливової прогерманської партії. В числі її прихильників, окрім багатьох перших петербурзьких сановників і ділових людей, була і сама імператриця. Головною тезою програми цієї партії було ставлення до Німеччини, як до природного союзника. Так вважалося, по-перше, тому, що Німеччина з усіх розвинених країн Заходу географічно найбільш наближена до Росії, а по-друге, тому що обидві держави були континентальні, що обумовлювало близькість їх економічних і політичних проблем та інтересів.
Супротивники германофілів – перш за все профранцузька партія, навпаки, виходячи з тих же самих причин, вважали Німеччину потенційним конкурентом і ворогом Росії, тому робили ставку на протистояння з нею і на співробітництво з атлантичними державами, майбутньою Антантою.

Чому ж на Поділлі саме прогерманська партія мала найміцніші позиції? Наведу деякі чинники цього.
Головною діяльністю на Поділлі було, сільське господарство, як і у найближчій східній частині Німеччини - Прусії.
Давні традиційні зв'язки поєднували Поділля з Буковиною і Галичиною, що на той час перебували у складі Австро-Угорської імперії. .
Поділля своєю південною частиною змикалося зі степовою зоною, де серед господарів була велика кількість німецьких колоністів. Нарешті, в подільських містах і містечках економічна і ділова ініціатива була в руках єврейської громади, тісно пов'язаної з впливовим тоді єврейським діловим світом Німеччини і Австро-Угорщини.

Втім, останнє, не означає, що всі тутешні єврейські ділки  дотримувалися виключно прогерманської орієнтації і не мали спонсорів і кумирів у іншому таборі. Значний  вплив на Поділлі мали і французькі капітали. Зазначимо, наприклад, те, що французський супербанкір Ротшильд мав своє представництво зовсім поряд з Вінницею  - у  Бердичеві (до речі, в усій Російській імперії початку ХХ ст. відділень ротшильдівського банку було лише два чи три).
 
Вельми цікава і, водночас, кумедна історія, пов'язана з конкуренцією напрямків зовнішньо- економічної орієнтації відбувалася за тих часів у нашому місті.
 Почалася вона у 1909 році, коли граф Гейден, провідник вінницького дворянства,  звільнений за свої прогерманські симпатії з Генштабу, домігся аудієнції у самого імператора. Граф Гейден намагався довести Миколі Романову доцільність перенесення губернського центру з Кам'янця-Подільського до Вінниці. Як казали тоді, імператор загалом погодився з цією думкою, але остаточне рішення обіцяв прийняти у 1913 році, включивши Вінницю до маршруту своєї ювілейної подорожі по країні на честь 300-річчя династії. Коли Гейден повернувся до Вінниці з такою привабливою інформацією, ділове життя в ній закипіло, як ніколи. Адже кожний ділок розумів, що значив в імперії для міста ранг губернського. Достатньо вже того, що тільки вартість землі у місті підскочила б у кілька разів.

Тож, після одержання такої підбадьорюючої звістки Вінниця почала спішно будуватися. За чотири роки треба було довести, що місто гідне стати губернським. За цей період у Вінниці з'являється трамвай, телефон, впорядковуються заново всі головні вулиці, споруджуються нові підприємства, серед них такі, як взуттєва фабрика «Яструб», суперфосфатний завод. Це була справжня перебудова. І за цим усим стояв насамперед німецький капітал. Головним інвестором був Дрезденський Банк. Втім, чималі гроші вкладалися і з боку супротивників германофілів.
  Почалося неабияке суперництво, цікавою ілюстрацією якого стала одночасна побудова двох найпишніших готелів Вінниці  -  «Савой» і «Франсуа».
 Перший (який за радянських часів звався  «Україна», а нині повернув собі свою західноєвропейську назву), будувався на гроші прогерманської партії. Вважалося, що назва "Савой" натякала на першого короля об'єднаної Італії Віктора-Еммануїла ІІ,  який походив з  Савойської династії, був шлюбом пов'язаний з Габсбургами і сам належав до германофільської партії (але, звісно, не якихось там подільських ділків, а -  бери вище! - європейських  монархів).  От яка, виявляється, крута інтрига столітньої давнини криється у цій назві готелю!
Невідомо, на честь кого одержав свою, схоже, демократичну, республіканську назву "Франсуа" другий готель (будинок його виходить фасадом на нинішню Соборну вулицю і примикає до "Савою"), який будували тутешні франкофіли. Але назва ця ще більш красномовно, ніж "Савой",  вказувала на їхню зовнішньополітичну орієнтацію.
 
. Оскільки обидва готелі зводилися впритул один до одного на головній вінницькій вулиці, всі обивателі, насамперед, ті, хто мав відношення до гендлярських справ, могли спостерігати цю боротьбу. Легко уявити, які галасливі суперечки вели між собою прихильники обох партій. Так, коли у «Савої» розбилася зеркальна вітрина вартістю 500(!) карбованців, цю подію кілька днів обговорювали на всіх вінницьких базарах.

Коли будівництво закінчилося, стало ясно, що перемогли германофіли, їх готель був і вищий, і набагато краще оздоблений. Взяти хоча б те, що в "Савої" було встановлено і перший у Вінниці ліфт, справжнє чудо техніки тих часів. І перший у Вінниці асфальт теж був "савойським"  -  ним було вкрито ділянку тротуару перед головним входом, прикрашеним двома мармуровими левами. 
Щоправда, «Франсуа» не здавався і збудував на подвір'ї великий чотирьохповерховий флігель, що йшов паралельно і майже впритул тильній стороні «Савою», здобувши таким чином перемогу на внутрішньому, дворовому фронті..

Та ось наступив 1913 рік. Обіцяного імператором перетворення Вінниці "у губернію" не відбулося. Місто так і лишилося повітовим. Там вгорі, де панували ті, хто будував не готелі, а дредноути і гармати, ситуація складалася зовсім не так, як у Вінниці з її переможцями-германофіломи. Російська імперія вступала в першу світову війну. Причому на боці "Франсуа", а не "Савою"..

Автор висловлює глибоку подяку Павлу Давидовичу Карлінеру, самовідданому досліднику вінницької старожитності, чиї повідомлення лягли в основу цієї публікації.

А. Секретарьов.  Бл.1991.