Может, и не снилось?

                МОЖЕ, Й НЕ СНИЛОСЬ?

     Скільки не нагадує нам своїм чарівним співом Раїса Кириченко, щоб ми не забували повертатись додому, до батьківських домівок, нам усе ніколи, не знаходимо часу.
...Сьогодні мені приснився запилючений хутірський шлях: мимо солом’яного куреня, в якому зберігають лід для охолодження фермівського молока, мимо ставка, з якого взимку набирають того льоду, мимо дворів із високими розовими мальвами при воротах, мимо тополь на греблі.
     Осьдечки наша хата, збудована прадідом. Зараз одчиню двері, пройду сіни і обов’язково спіткнуся об високий поріг. Маленькою ніяк не могла перелізти через нього і сиділа, плачучи, в темряві, аж поки хтось із старших почує та навідається.
   

Сниться — підходжу до хати, а то не наша хата. Стоїть новенький двоповерховий будинок, сяє чистотою, прикрасами, стеля висока, на стінах світильники сяють.

      Стою, боюсь поворухнутись. А де ж... наша присьба, обкладена саморобною черепицею? Під вечір ми любили зрушувати ті цементні плитки і з-під них одна за одною виплигували сірі жаби. У хаті завжди пахло духом печі, топленої висушеним коров’ячим кізяком. Ми, дітвора, топтали його, туго замішаного з соломою, рівномірно розподіляючи по всій площині двору, обкресленого кострубатими обаполами. Те топливо підсихало, його нарізали рівними квадратами і ставили сторч, щоб зовсім не залишалося сирого місця. Іноді у дворі довго стояли ті кізякові піраміди, ми гралися в піжмурки, бавилися ляльками та все біля них. Узимку вони нам давали тепло, утримували жар в печі, а влітку — жадану прохолоду між поставленими під кутом один на одного квадратами.

       Усе те пахло неповторним і невимовним духом! Лід у курені був аж солодким. Якщо вдавалось відколупати чимось гострим прозорий шматок, завбільшки з кулак, то були найсмачніші ласощі. Ми приносили крижане диво під хату і залюбки хрумкали ним до болю в зубах. Потім заходжувались шукати стручки з акацієвим насінням, робили з них пищики...

     Сон безжально розправився з моїми спогадами. Не було нашої хати. В акацієвому затишку навколо нового будинку бігали чужі діти, сидів величезний пес з відвислими мокрими щоками. Не було курятника з маленькими дверцятами, в які, крім курей, пролазила ще й я, щоб видрати із гнізд свіжих яєць та понести бабусі. Не було й сарайчика з пласким дахом, на якому досихали проморені в печі великі духм’яні груші. Взимку смачнішого за них не водилося нічого в нашому хутірському дитячому світі.

    Де ж усе те поділось? Торкаюсь до чужої стіни з європейськими шпалерами, а крізь них ніби проступає обколупана наша грубка з голубими намальованими мамою півниками. Птахи докірливо похитують гребенястими голівками і враз ховаються під чужою оздобою. Пізно прилетіла...