Невдале побачення або Кохання вслiпу Ирина Дружная

В основі цієї розповіді лежить реальна історія, яку розповіла мені моя давня знайома. Ну не могла я втриматися, щоб не написати саме про неї та цей кумедний випадок який з нею стався ще за веселих студентських часів.
Отож, знайомтесь. Головна героїня – Віра. Ця симпатична дівчина мала досить миловидне личко: рівний носик, красиві повні вуста, а очі… Вони були фантастичного кольору морської хвилі в оправі довгих, чорних вій. Картину довершували рівні брови та пишне русяве волосся.. Але попри всі свої зовнішні переваги особисте життя Віри якось не складалося. Ну не може бути особистого життя у дівчини, яка майже всі свої дні проводила за маршрутом: «університет – бібліотека – дім». Інколи зустрічі з подругами. Все. Більше нічого.
Але ж як це – приваблива дівчина і без хлопця? Віра намагалася виправити цю прикрість. Залишався єдиний вихід: скуповувати газети і журнали відповідної тематики, як то «Твоя доля», «Флірт. Знайомства», «Моє кохання» і таке інше. Можливо, знайдеться яка – небудь гідна кандидатура. Враховуючи, що надворі вже буяла квітуча весна, в повітрі кружляли п’янкі аромати бузку, не дивно, що жага до кохання зростала в серці Віри прямо таки в геометричній прогресії. Що ж не будемо даремно гаяти часу, а вперед за черговим номером журналу про знайомства.
Так, подивимось, що пропонує він на сьогодні. Ага: «познайомлюсь з дівчиною, матеріально забезпеченою, з квартирою та машиною»; «хочу дівчину , модельної зовнішності, двадцяти п’яти років»; «для інтимних стосунків познайомлюсь з дівчиною…», і тому подібне.
Віра сумовито зітхнула: не повезло, як завжди. Навіть журнал – і той проти. Невже не буде хоч малесенького оголошення, яке підійде саме для неї? «Ні, воно десь є, саме і цьому журналі. Я впевнена в цьому на всі 100%». Зараз, зараз вона прийде додому і в своїй затишній кімнаті почне читати детально, не пропускаючи жодного оголошення.
Минуло півгодини, година… «Еврика, знайшла. Саме те, що мені потрібно: «Хочу познайомитись з дівчиною, 20 – 23 років для дружнього спілкування. Буду чекати ваших SMS. Мій номер телефону (900) 800 -00 – 00». Ой, як добре, що батьки на день народження подарували мобільний телефон – цей невід’ємний засіб спілкування сучасної молоді. Отже, хвилина – і надруковане SMS за вказаним номером відправляється до незнайомого абонента.
Чекаємо на відповідь… А її немає. «Напевно, сьогодні просто не мій день. Подумаєш, ще на одне повідомлення не відповіли. Але ж я так сподівалась…» Вимкнувши мобільний, вона пішла спати – вже було пізно та й день видався насичений.
Рано – вранці, Віра прокинулась бадьорою та веселою і вже не пам’ятала про якесь там SMS. Адже попереду стільки справ, і до речі приємних: потрібно зайти в перукарню, купити собі нову помаду та обміняти диски.
На письмовому столі лежав мобільний телефон – Віра вирішила ввімкнути його. І за хвилину на екрані побачила конвертик. «Цікаво, кому це з моїх подруг заманулося зранку прислати мені SMS?» Ні, це не від подруг, номер незнайомий і час 23 години 12 хвилин свідчив про те, що ця SMS – ка була відправлена вчора. «Точно! Згадала! Це ж той хлопець, саме йому я відіслала повідомлення. Що ж він написав мені? : «Привіт. Я Стас. Мені 24 роки. Якщо не передумала, я тобі зателефоную сьогодні ввечері». «Да хто ж проти, чому я вимкнула телефон?» - подумала Віра і одразу надіслала  йому відповідь: «Я буду чекати на твій дзвінок. До вечора . Віра».
Як же довго тягнеться час, коли ти чогось чекаєш! Вона намагалась не дивитись на годинник, переконуючи себе, що це був лише жарт і він їй не подзвонить. Та ще й саме на вечір вона домовилась зі своїм перукарем. Що робити, як він зателефонує, а вона сидітиме в перукарні?
Інтуїція не підвела Віру. Чекаючи своєї черги, вона відчула, як у сумочці щось настирливо почало вібрувати. Без сумніву, це він! Швидко натиснувши кнопку виклику, вона промовила: «Привіт. Я зараз дуже зайнята. Я тобі зателефоную пізніше, коли буду вдома. ОК?».
- Добре. Телефонуй. Буду чекати.
Після перукарні Віра поспішала додому, схвильовано думаючи: «Звичайно, йому легко сказати «телефонуй». А як це важко зробити дівчині, у якої не було ніякого досвіду спілкування з протилежною статтю. « І я навіть не уявляю про що з ним розмовляти взагалі». Тут ніяк не обійтись без дружньої поради. Потрібно терміново зателефонувати Світлані – найкращій подрузі. Вона точно знає, що робити в таких випадках». Віра швидко набрала потрібний номер, але «Абонент знаходиться поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь ласка пізніше». Ну що робити? «Де наша не пропадала – телефоную йому.»
- Привіт! Як справи, Стас?
- Нормально. А у тебе?
- Нормально.
- Стас, а можна поцікавитись: чим ти займаєшся?
- Я? Ну, в мене є машина, свій бізнес. Я – бізнесмен.
«Вау! Круто! Це ж треба – на бізнесмена натрапила».
- А ти чим займаєшся?
- Я студентка. Навчаюсь.
- А яка в тебе спеціальність?
- Менеджер- економіст.
- Тю! Хіба ж це професія? От у мене! Я ж бізнесмен. Бізнесом займаюся. Серйозним, до речі… А менеджер… Це таке!
- Всі професії важливі, всі професії потрібні – трохи розгублено відповіла Віра.
- Добре, Віро. Дай мені свій домашній телефон. Я тобі зателефоную на цьому тижні… Може зустрінемось?
- Звичайно. На вихідних.
- А раніше не можна? – запитав Стас.
- Ні. У мене багато справ. Розумієш, навчання, сесія…
- Тоді я зателефоную ближче до вихідних.
- Добре. З нетерпінням чекаю на твій дзвінок.
Поклавши слухавку, Віра полегшено зітхнула. Телефонна розмова пройшла досить непогано.
Нема потреби говорити, що через деякий час про цю розмову знала найкраща подруга. Саме Світлану попрохала Віра супроводжувати її на цьому побаченні. Звичайно ж, таку подію Світлана ніяк не могла проґавити, тому з радістю погодилась.
Нарешті – довгоочікувана субота. Віра дуже хвилювалась, мамі навіть не довелось будити її. «Чому ж я так хвилююсь, от дурна», - думала Віра, роблячи макіяж. Заради такої визначної події вона вдягла вишукану блузку елегантні брюки. Вся така красуня! І все ж для нього, для Стасика. Як і домовлялись, Світлана зайшла за нею.
- Ой, я просто страшенно хвилююсь.
- Та не панікуй ти так. Все буде добре, адже я поряд.
- Так, дякую тобі за підтримку, подружко.
Отак перемовляючись та шуткуючи, доїхали до місця де мала статися надзвичайна подія у Віриному житті – станція метро «Хрещатик», біля входу. Тут вони точно не загублять одне одного. Ось підійшов один кавалер, другий, третій, … дцятий. Всі когось чекали, а до дівчат ніхто не підходив. Віра почала нервувати, Світлана зберігала спокій, але нетерпляче озиралася навкруги і декілька разів дорікнула Вірі:
- Чому ж ти не спитала, який він взагалі, як він буде одягнений? Можливо, у нього є особливі прикмети! Бачиш, скільки тут стовбичить різних суб’єктів!
- Я навіть не подумала про це. Він обіцяв сам мене знайти.
- Обіцяв. Обіцянка – цяцянка. Знаєш?
- Знаю.
- Ото ж бо й воно.
І тут неначе з – під землі за спинами подруг з’явився хлопець. Добряче струснувши Віру за плече, він сказав:
- Здоров. Ти Вєрка чи нє?
- Так, В – в – віра – нерішуче обернувшись відповіла вона.
Ой, лишенько! Кавалер був дуже далекий від досконалості: жовтаве волосся, неначе пір’я в курчати, вирячкуваті сірі очиська, а посмішка – акула відпочиває. Одяг – плюгавенький темно – синій джемперок («привіт з 80 – х»), коричневі брюки (ще за часів Віриного дідуся) та розношені черевики з кумедними гострими носами – єдиний натяк на сучасну моду.
«І до всього цей нікчема паплюжить мову Пушкіна та Лермонтова, мову Шевченка та Лесі Українки, розмовляючи на жахливому російсько – українському суржику» – подумала інтелігентна Віра. Вона вже пошкодувала, що взагалі затіяла це побачення. Але: спокійно, тільки спокійно. Це лише початок, Світлана поряд. Ще не трапилось нічого надзвичайного.
- Це моя «двоюрідна сестра Світлана».
- Хорошо. Очень приємно познайомитись.
Тяжкий випадок. Але ж треба продовжувати розмову далі.
- Стас, ти мені казав, що у тебе є бізнес і навіть машина. Я так і не второпала, чим ти займаєшся?
- Ну як це чим? Бізнесом. В мене єсть машина. Гарна машина… Грузова… Я на ній там, з області масло привожу. В мене ще й друг єсть – Мишко Козаковець, так він помідорами торгує. Отже, в нього є помідори, в мене є масло. Ще потрібно друга з яйцями.
- Якого друга? З якими яйцями? – спантеличено спитали дівчата.
- З отакими. З куриними. І тоді буде повний омлет. Взагалі, давайте вріжемо по пиву. Бо в мене вже горлянка пересохла.
- Ми не будемо пива, ми його не п’ємо.
- Як це? Це ж пиво, воно ж таке, як лімонадік чи тархун. Давайте вип’ємо пива.
- Ні, пити ми не будемо.
- Ну як хочете – Стас був дещо розчарований. – Тоді підемо в «Мак Дональдс»?
- Добре, підемо – вимовила Віра.
В «Мак Дональдсі» було людно, як завжди у вихідні дні. Стас ледве знайшов вільний столик, за яким можна було спокійно з’їсти морозиво – більшого від цього хлопця можна було і не чекати. Проте «кавалер» вирішив показати свою «крутість» і приніс дівчатам не банальне морозиво – ріжок, а з фруктовими наповнювачами: шоколадним, полуничним та екзотичним. І навіть дозволив подругам самостійно обрати собі начинку з запропонованого асортименту. Віра, якій вже не хотілось абсолютно нічого – ніякого морозива і ніякого Стаса – взяла морозиво з полуничним наповнювачем, Світлана – з шоколадним, а Стас зрадів, як мала дитина, що йому перепала «екзотика».
- От, мені ж саме укусне і досталося! – пояснив він свою радість.
Але розмова все одно не клеїлась. Молоді люди перекидалися деякими фразами. Але вони були настільки недоречні та безглузді, що про них не варто і згадувати. Віра більше відмовчувалась, зосереджено перемішуючи морозиво, настільки інтенсивно, що крапля морозива впала на її красиву блузку і залишила прикру пляму. «Господи, коли це скінчиться? Мені вже все остогидло» - думала вона. Нарешті, з морозивом було покінчено і вони вибрались на свіже повітря, вирішивши ще раз прогулятись по Хрещатику. Хлопець вирішив почати розмову.
- Ей, бачите, що у мене в руці – парасолька.
- Ну той що, звичайна собі парасолька – скептично вимовила Віра.
- Ні, напевно, це парасолька Свєткі.
- А чому вона повинна бути моєю?
- Тому що її хтось загубив, а я її нашов. Коло будки собаки Бобика, недалеко від нашого двору. Так це твій зонтик? – і почав тицяти парасольку прямо під носа Світлані.
- Кстаті, я ж у армії був. Десантнік я. Коли я медкомісію проходив, то мені всадили отакенного шприця. А я й звуку не подав.
- Ти просто «герой нашого часу», шприця не злякався, - єхидно промовила Віра.
І тут зі Стасом трапилась несподівана зміна: він грайливо обійняв за талію… Світлану та почав розповідати непристойний анекдот.
Віра від душі поспівчувала їй, а Світлана від подиву не могла й слова сказати.
- Чуєш Свєтко, чи не чуєш? Га? Алло. Прийом. В тебе взагалі є мобільник? А якої марки? А комп’ютер єсть? Монітор плазмовий чи нє? Батьки твої де работають?
- Яка тобі різниця, що в мене є і чого немає?! І до чого тут мої батьки, я не розумію? – не витримала і розсердилась Світлана.
Деякий час всі мовчали. Віра думала лише про одне: якомога скоріше відчепитися від цього хлопця і вже більше ніколи його не бачити. Подібні думки були й у подруги. Напевно, Стас їх також відчув. «Ти диви, які дівки: пива не хочуть і морозиво не доїли. Я тільки даремно витратив 15 гривень. Краще б випив пива. Скіки часу витратив даремно. А мені ще ж надо на базар наш змотатись, за джинсой по дєшовкє. Надо ж бути моднявим» - приблизно так міркував він.
- От і метро. Всьо дівки. Чао – какао. Пока. Вірко якось я тобі зателефоную. Якщо в мене буде час ( «а то на базарі джинси продають на распродажі – ще всі позабирають, а мені потом шо – дуля без мака?» - думав Стас). Він швидко розвернувся і зник в невідомому напрямку.
Дівчата навіть не зрозуміли, куди побігло це «диво світу» зі швидкістю світла.
Сміялися довго і весело. А мама Віри дуже обурилась, що цей тип з’явився на побачення без квітів.
Після цього випадку Віра дала собі слово ніколи в житті не мати справу з цими побаченнями всліпу. А всім дівчатам вона радить лише одне: якщо у вас не виникло абсолютно ніякої симпатії до «віртуального» хлопця при зустрічі з ним – тікайте від нього, посилайтесь на важливі справи, які виникли «раптово і терміново». І якщо побачення було невдалим – ні в якому разі не впадайте у відчай, ставтесь до цього з гумором. І пам’ятайте: Ви найкраща і саме Ви заслуговуєте всього найкращого. Вдалих Вам побачень!
P.S. А Стас тим часом сидів на кухні, лупив одне за одним варені яйця, мазав хліб маслом, жував помідори і діловито розмірковував: «От я вляпався, йо! Яких дєвок надибав! І пиво їм, бач, не таке, і морожене вони не хотять їсти, а тіки колотять. Чого його колотить? Хавай собі і радуйся жизні! Найшлися мамзєлі – одна лучше другой! І яєць не зварять! Добре, шо п’ятами накивав! А джинси ж таки не купив – це ж просто отстой рєдкій! Хіба ж вони для такого стиляги, як я?»