Вдих... Видих...

Глибокий різкий нервовий.... ВДИХ... Повільний монотонний видих.. Всередині так обпікає теплом і водночас ніби крижанієш..... Мутні думки.. Відчуття самотності. Розгублена метушня стомлених карих очей нарешті концентрується на чомусь помаранчево-кривавому. Це "щось" поступово марніє, блідне. Знову нервово вдихаєш. Закриваєш очі. А може... може все тільки здається... Хвора уява вимальовуєвсе страшніші картинки... Дарма...дарма дозволила це собі... Дарма дозволила собі довіритися їй, дарма запропонувала йому частинку своєї пом’ятої душі. Думки метушаться, з’являються, зникають, куйовдять міміку.... Страшно, правда? А це триває всього кілька секунд... Видих...
Новий вдих... новий ковток повітря.. а може... надії? помаранчеве знову миготить... Знов вона. І знову ВІН, хоча їх тут ніби і нема.... так хочеться сказати "ми", але то була б неправда. Так хочеться сказати "з тобою", сказати "з тобою" можна, але в іншому контексті. Хочеться забити, забути, не знати, не помічати... Видих.
Мимохіть ловлю його ніжний погляд на, на жаль, ЇЇ плечі. Вона не проти. Вона завжди непроти. Мабуть дарма я так...
Вдих... Вдих… Вдих... Легені закінчуються, а вдихати хочеться ще і ще... Туман щось шепче вікнам. Цікаво, він розуміє мене? Він знає, що я зараз тут, думаю про нього? Знає, як мені боляче? Ні, навряд чи... Якби знав, то певно загорнув би мене своєю мокрою глухою ковдрою, заховав від неї... і від НЬОГО. Видих.
Як до біса тихо. Як до крику страшно. Як до мороку самотньо.
Вдих... Видих...
Це було кохання чи просто сигарета?