the end

Останні дні. Якось принизливо страшно. Ще й до того ж якісь намьоки на the end. пронзає невимовний жаль. чомусь не хочеться писати "страх". так як взагалі-то це страх втратити, а не страх перед чимсь невідомим. взагалі-то просто жаль. жаль втратити. навіть не страх. шкода залишати їх усіх. тих, що житимуть. якось, напевно, не по собі їм буде. і мені теж. коли мене не буде. чи просто, їм буде не по собі. бо як же буде "не по собі" мені, якщо мене взагалі й нема? мабуть буде ніяково усім. з квітами. мабуть писатимуть мені листи. мабуть адреса буде "в нікуди". мабуть це дуже скорботно виглядатиме з боку. але тільки з боку. від першого обличчя це прийнятно. "звичайно". хочеться щоб сонце розлилось по моєму чолі. востаннє. хочеться вітру. хочеться дощу. снігу. веселки. УСЬОГО! щоб напрощання побачити їх. чудеса. природи...
мабуть якось треба закінчувати це все. Залишилось дорозбивати останні мрії та надії. вони майже нічого неварті. вони майже безталанні. я безталанна. це мабуть моторошно читати ці рядки. вам. мені просто неприємно. я знаю що це таке. читати "останнє". я житиму. скрізь. я - безкінечністю буду у ваших серцях.