Божевол ю

Божеволію. Це очевидно. Мабуть. Вже, навіть, боюся залишатись у темряві надовго. Це гніте. Їсть мене веделкою. Позолоченою. Це мило. Хоча занадто. Скоро, не зважаючи на присутні страхи висоти, павуків, замкнених приміщень, я почну боятись води, телефізорів і... людей. Так, це дійсно занадто. Я- нікчема. ЧОРТОВА нікчема! Так, я належу йому. Тільки йому.
Божевілля проявляється геть у всьому: у тіпаних рухах, лякливо бігаючих очах, вмиках, занадто взвінчених рефлексах, у страсі перед дзеркалом та свічками, довгим розгляданням чужих світлин. Я клята пацієнтка свого власного дурдому. Людина з перегорнутим світоглядом. Бісова хвора! Дівчинка з червоним волоссям. Це вже діагноз? Мабуть...
Мені ніхто не звязує рук за спиною, але чи здорова я, якщо зі мною постійно ходить парубок, якого ніхто крім мене не бачить, та який кличе себе "Моїм янголом"? Наврядчи.
Світ зі скуйовдженими реаліями, практично, задзеркалля. Дибілізм. Повнісінький.
Але, чи може хворий осягнути свою хворобу? Мені чомусь здається, що ні. Хоча....
Годі!
        Годі!
                ГОДІ!!!
Мені лячно дивитись на ці рукописи, написані почерком, нахилившимся вліво. Я ніколи не перечитую їх. Вони мене також гнітять.
Божеволію. Мене щось вбиває. СТРУМ!..

                Нічия, Янгол він Бастет.