С р

Сірі стіни. Сірі. Сірі? Так. Сірі. Вони, мов... навіть не знаю, що можна з ними порівняти... Вони сірі. Як миші. Ті, шо прогризають дірки у твоєму житті. Я звикла жити серед них. Серед цих сірих стін. Їх чотири. В них не прорізано вікон. В них немає жодної двері. Це просто стіни. Замкнені між собою. Такий собі квадрат, навколо тебе. Йобаний квадрат. Я багато років намагалась прорватись крізь ніх, або хоч проробити щілинку, щоб поглянути - ЩО ТАМ? Поза квадратом із сірих стін. Про ці спроби свідчать поламані нігті, закривавлені колись давно пальці та подряпини на одній із стін. Це так бридко. Так тупо. Та мені байдуже. Я хотіла світла. Я хотіла побачити життя. Я хотіла відчути чийсь пульс. Чийсь, крім свого. Хотіла почути як повітря набирається у чиїсь легені. Не мої. Когось. Іншого. Як у пісні Наутілуса Пампіліуса... Як же там.. "Но слушая наше дыхание... Я слушаю наше дыхание... Я раньше и не думал что у нас на двоих с тобой одно лишь дыхание".

Колись мені здавалось, що я чую, як крапає дощ по стінах. Кап-кап-кап... Це живий звук. Він завжди збуджував мою надію, знов і знов. Давав віру в те, що ТАМ ЩОСЬ Є. Ще... Іноді... Мені здавалось, що на якусь мить яскраве проміння сонця осяює моє похмуре обличчя. До біса похмуре обличчя. Йобане обличчя. Тоді мені ще більше хотілось роздряпати стіни, щоб дійсно отримати ковток цього живлючого світла. Але... Мої пальці спонукали зупинитись. А чорна кров, обсмоктана з пальців, втамовувала мою спрагу своєю чорною сіллю. Вона лилась горлянкою вниз. Я відчувала, як щось гаряче, шось чорне ллється мені до низу і обпалює ВСЕ, чого торкається. І ЯК ТІЛЬКИ ВОНА БУЛА В МЕНІ РАНІШЕ?! Було бридко. Але хотілось пити. І пальці були стрьомні. Я сідала на карячки в якомусь СІРОМУ кутку між СІРИХ стін. Я закривала долонями очі, посірівші від такої кількості сірого кольору перед ними.

Я малювала чорним по сірому метеликів. Я точно не знаю, як вони виглядають. Але я їх малювала. Вони мені сподобались. Цим своїм звучанням. Ласкавим - "Метелики". Пестить вухо. Ніжно. Подобається. Хоча може це були прості гусениці. Але вони колись стануть метеликами. Хоча я сумніваюсь. Вони наврядче стануть метеликами при такій нестачі сонячного світла. Адже воно Є? ЦЕ САМЕ СОНЦЕ. Мабуть є. Принаймні колись мені хтось про це казав. Якшо я з кимсь хоч колись і говорила. А якшо колись і буду говорити - то обовязково моїм першим запитанням буде - А ЯКЕ ВОНО Є, ТЕ СОНЦЕ? ВОНО Ж Є? І цей хтось обовязково мені посміхнеться і скаже - НУ ЗВІСНО, ДУРНЕНЬКА! Є.

Я звикла до своїх стін. Вони мене доповнюють. А я доповнюю їх. Ми як одного дизайну - ідеально підходим один одному. Я, мабуть, також сіра. ШО Я РОБИТИМУ ТАМ, НА СВІТЛІ? Я буду вирізнятися своєю сірістю, яка опала на мене зі стін. Тут у мене є все - оселя, захист, прихист, розуміння, кров, та метелики. Вони мої. Всі. До остатку.