Кобзар...

12 година дня. Набитий пасажирами трамвай. Контролерка намагається повідкривати вікна бодай хоч для якоїсь вентиляції.
 - Алє. Да позаві ти начальніка!
- я сказал! Мнє ваши пояснєнія нє нужни.
Люд чесний дихає, лається та сердиться. Кожен мріє та міркує за своє. 12 година. Переповнений салон трамваю здається ось-ось розірветься. Аж раптом…
Начебто переливи джерельця звідкись, у самому салоні, починають линути звуки старенької гітари. Поряд зі мною раптом здригується жіночка середнього віку і її очі поволі затягуються вологою.
- Ніч яка місячна.
Господи! Мурашки, що пройшлися моїм тілом примушують і мене здригнутись! Я поринаю у солодкий сон чарівної, рідної пісні.
Де ж він цей музика?!
Обпершись на вхідні дверцята стоїть сивий чолов’яга середнього віку. Очі сумні, голодні. Боже милостивий. Де ж та падлюка, яка змусила цю людину піти жебракувати. Немає вже зажерливого ляха, не ходить паном клятий вєлікоросс. А він усе обтріпаний. І лише новенькі струни на гітарі вказують, що то для нього єдине, цінне.
Сумними очима чолов’яга обводить натовп і потихеньку підходить до мене. Люд чесний зробивши вигляд, що калюжа надворі то є саме цікаве – поспіхом відвертається. Я, мій погляд зустрічається із його, і поміж нами відбувається розмова. Одними поглядами, без слів.
- А ти чого не одвертаєшся?
- Як я можу, ти ж так співаєш!
- Ну то й що, я ж для Вас БОМЖ, труболєт…
- Перестань молоти дурню! Чому ти тут співаєш? Чому не працюєш музикою? – я намагаюсь принюхатись до музики, мо він полюбляє «закласти»? Але ні, запах валідолу, ментолу і валокордину. Мабуть не до оковитої.
- Вибач, я пішов… Мені ще грати…
Музика одвернувся і спробував піти.
- Стій, ось у мене трішки є! Не ображайся, в самого вчора миша в холодильнику здохла від голоду.
Вдячно подивившись мені у вічі він посміхнувся і пішов.
Через хвилину я вже почув «Чорнобривці» із зупинки.
Бувай кобзарю, живи іще та грай.

- Алє! Каза! Ти пазавєш начальника ілі нєт?
А трясця Вам.
12 година дня. Набитий пасажирами трамвай здається ось-ось розірветься…