Маршрут тов Сталiна на укр яз

  Вступ.

  За час існування театру, а це більш, ніж два з половиною тисячоріччя, сформувалась потреба в ньому, як в джерелі, в якому шукають люди співчуття своїм бідам, і головне: пояснення, чому все так трапилось? Розкріття причин і підказок, як уникнути бід далі.
  Зрозуміло, що актор міг виходити на сцену, казати одну єдину фразу: "Дурні ви всі!" І йти, но який би це був театр? І хто ж в це повірив би?
  Ось, і приходиться драматургам, акторам, режисерам і художникам окільними шляхами, щоб не зневадити; красотою, щоб не відштовкнути; натяками, щоб заінтригувати; цититами з життя, щоб переконати - доказувати всім відому істину...
  Але, мало того, що до людей важко приходить розуміння; театри бояться казати правду; правителі кричать правду лише про своїх ворогів, так ще й ти, хто зобов язан казати правду людям, оправдовують "своїх", яких би жахів вони не наробили і чорнять "ворогів" лише за те, що вони дозволили сказати людям правду...
  Побачити самий перший справжній театр на Русі можливо в фільмі "Андрей Рубльов", де скомороха, який заспівав свою правду про боярина, - схопили за шію, викинули з оселі, вдарили говою об березу і в сніг. Ось тобі правда! І балалайку за цю правду розтрощили в мотлох.
  Щось на зразок з цим трапилось з театром в Криму. Хтось вирішив закрити йому рота силою.

     Передісторія.

  21 листопада 2008 року в Кримському українському театрі відбулася прем'єра народної трагедії «Маршрут товариша Сталіна»,  поставленої Борисом Мартиновим по п'єсі Гарольда Бодикіна.
  Публіка продиралася на спектакль крізь кордони міліції і юрбу демонстрантів, що протестували проти показу.
  Депутат Свистунов, настроєний «Заборонити(!)» - так на спектакль і не потрапив, а придбати квиток за 9 гривень - не додумався.
  Голова комісії в справах молоді Родивилов  і депутати, що не подивилися спектакль, - провели прес-конференцію, на якій оголосили, що зштовхнулися з аморальністю й повним ігноруванням моральних принципів. Як зштовхнулися? Телепатично чи що?
  «Кримська правда» відповіла театрові передовицею «З ким ви, майстри халтури?» під авторством Людмили Обухівської, що обвинуватила театр у догідництві владі.
  «1-я кримська»  разродилась, але не настільки жорстокою, а скоріше «ніякою» критикою Сергія Пальчиковского «Відправили по маршруту».
  Кримське радіо присвятило спектаклю передачу "Ковчег". Анатолій Полонський взяв інтерв'ю в його творців і спростував думку про можливості якої-небудь замовленої постановки.
  Режисер, обвинувачений у халтурі, одержав «Видзнаку» від президента України й інсульт.
  А одна із учительок, після цього спектаклю навідріз відмовилася ходити в Український театр.
  Правда про людей - виявилася нестерпною для них. Вони не були готові до правди. Вони жили у своїх ілюзіях і зволіли залишатися в них.

  Ця вистава - попитка театра знайти своє місце в суспільстві. Виразити загальну думку щодо голоду.
  Чому тема, піднята в спектаклі, є актуальною й на сьогоднішній день?
  Саме після прем'єри, 26 листопада 2008 у храмі Святої княгині Ольги в Стрельнє була виставлена ікона, на якій  зображені Блаженна Матрона Московська і Йосип Сталін. Ікону виставив настоятель храму ігумен Євстафій (Жаков). Зображення  гонителя російської православної церкви розташовано так, що, додаючись до ікони - неодмінно прикладешся до чобота Сталіна.
  Одночасно з "явищем ікони" шанувальники "Батька народів" звернулися до патріарха із пропозицією канонізувати Сталіна.
  Що ж потрібно було зробити з людьми, чим довести до вищого ступеня збурювання, щоб вони знову захотіли Сталіна?!! І чим людям прийдеться розплачуватися за цей новий строгий порядок, повернися він знову в країну?
  Цей спектакль задуманий для того, щоб  люди змогли задуматися про те, що вже було і що може бути? І це - не мало!
  Перед смертю в «Репортажі з петлею на шиї» Юлиус Фучик писав про сенс життя й про міру відповідальності кожної людини за долі світу.
  Зі словами чеського патріота перегукуються слова  Уинстона Черчілля: «Чим глибше ми заглядаємо в минуле, тим краще бачимо майбутнє».
  Комусь простіше: плисти за течією й нічого не знати. Комусь цікавіше: щодня в здивуванні дивуватися: а чому так трапилося? Не розуміючи, що всі події - цілком закономірні, визначені його ж власними вчинками. Так і повинне було бути! 
  Замісивши тісто, не одержиш із нього яблук...
  Для інших же, хто не хоче завмирати в здивуванні, важливіше - все знати й пам'ятати, щоб уміти все передбачати!!!
  А хто ще має право нагадувати людям і застерігати їх, як не література й не театр?

   У своєму інтерв'ю Гарольд Бодыкин сказав: «Письменник повинен відображати час емоційно, а не політично». Чому я написала цю роботу? Тому, що навіть зараз перебувають ті, хто намагається закрити рот правді; кричить про те, що настав час припиняти це мистецтво, бо щастя в житті не буде...
  Що такого зробив театр? Він лише сказав, що цель, заради якої людина повинна вбивати жінок і дітей - не є справжньою ціллю існування Людини. Це було всього лише виборювання свого права на різноманітність репертуару.
  Усі в нас знають все! Але багато хто намагаються довести, що все це неправда, що нічого цього не було... І голоду - не було! І люди знов вірять їм, як вірили тоді, що все в країні гаразд. І є чим пишатись.
 
  Колись Теодор Адорно  написав: “Мистецтво після Освенцима неможливо”. У спектаклі про людське горе - не повинно бути нічого естетичного, щоб, не дай Бог, комусь це не сподобалося й кому-небудь ще раз не схотілося надихнутися людським горем...
  Я спробувала рецензувати не естетичні достоїнства й художні форми, а підтекст. Я рецензую те, заради чого ставляться спектаклі.
  Я впевнена, що писати рецензії потрібно тільки на ті спектаклі, які незаслужено обділені увагою глядачів або навпаки незаслужено наділені їхньою увагою. Бо, мистецтво здатно сказати само за себе.
  Цей спектакль дуже бідує й у глядачах, і в їхньому розумінні, і в захисті, і в підтримці влади, тому, що він заслуговує цього. Він підіймає всі питання сьогочасного суспільства і звертається до нашого почуття і до нашої совісті. Він звернувся до нашого розуміння з питанням: "Може досить вже робити вигляд, що країна працюе?"
 
  Театр спробував розсказати глядачам не звичайну історію, а пояснити від чого трапляются голодомори? Як може статися наступний голодомор на Україні?
  Режисер спробував  заглянути в той далекий час. Простежити по різних джерелах інформації, що ж писалося тоді? Що підносилось людям?

  Спробувати зрозуміти... Це теж подвиг, як з'ясувалося...
  Колись Сергій Клино написав такі рядки:
Не лиха беда начало,
Если сызново начнём.
Воз и ныне там?
Печально...
Не подвинем, так качнём...
  Хоча б качнути те, до чого не можна було доторкнутися не те що театрам, а навіть удома: підслухають і донесуть...
  Я згадую розповідь Валентина Судака, актора Чернігівського театру, про те, як сидячи по вечорах на гарбузах діти слухали розповіді старих про те, як у селах їли дітей... Такий радянський хеллоуін був у його дитинстві... Але, ніколи й нічого не говорилося про винуватців або причини. Просто голод...
  Про події 32-33 року режисер замислювався давно, ще з 1980 року. Хотів поставити п'єсу Миколи Куліша «97». І міг би поставити її рік тому, але для неї необхідно 11 головних виконавців, і 20-30 мужиків. У театрі немає стільки акторів...
  І ось, нарешті, зїявилась нагода. Нова п`єса Гарольда Бодикіна. 
  Це друга робота Мартинова з цим драматургом. Першим був в 1989 році "Вечір Ісуса Христа у Марії Магдаліни". Який мав шалений успіх, і з яким їх пересувній театр добрався до Москви.
  Для автора це майже автобіографична вистава. Він пам'ятає, як плакала його бабуся, розповідаючи, що втратила в той час свою семирічну дочку Мотрю. Згадує, як сам він опухав від голоду в 46-м. Й про те, що дядько працював в НКВД. Йому є, що розповісти людям, без усякого на те указу...
  А злісні критики... Ну, що можна сказати про них? Той, хто не випробував голоду й несправедливості  - завжди буде байдужий до чужого горя.
 
    Ми знаємо, що всі літературні сюжети були придумані ще в Древній Греції, а всі форми втілення - задовго до нашого народження... Усе, що ми можемо побачити зараз на сцені, - вже було... Винаходити ж нові форми - чревате нерозумінням. Колись Бізе вмер тому, що публіка затаврувала його «Кармен»...
  До сприйняття нового, а вірніше забутого старого мистецтва - публіку потрібно готовити. Довго й посилено. А щоб не стати несподіваними, всі форми мистецтв повинні нагадувати про себе постійно.
  Мартинов готовив свою публіку, поступово різноманітячи жанри постановок. Постійні глядачі знали, що нове завжди буде зненацька іншим, незвичним, але, воно має право на існування. Це просто наступна сходинка й у розвитку їхнього театру, і в їхньому вихованні.
  Як відомо, спектаклі бувають різні: є історичні, є комедії положень, є любовні історії. А існують і хроніки. Просто чреда подій якого-небудь часу. Причини й наслідки.
  Спектакль ставиться не для того, щоб режисер зробив висновки й нав'язав їх глядачам, а для того, щоб, кожний хто подивиться, зміг зробити свій висновок.
  Тут нічого не нав'язують. Іде констатація фактів, розповідається: що було насправді в той час у різних місцях країни, щоб навчити людей думати й розуміти. 
  Колись одна мастита критикеса Київа казала мені, що люди, яки гарно живуть, - втрачають здібність розуміти, і тоді з ними можна робити все!!! 
  Ціль режисера: навчити людей, що звикли до пояснень і повторів у мильних операх, -  думати самостійно! Розуміти! Бачити! Передчувати наслідки політичних подій! І пручатися несправедливості! От це саме головне: пручатися!!!
  У театрольном мистецтві для кожної історії - передбачений свій засіб передачі інформації, свій шлях пробирання до розуміння.
  Постановка здійснена в стилі театру Брехта. У спектаклі використаний театральний прийом відчуження. Режисер вважає, що реалізм — найбільш надійный шлях воздействия. Тому в виставі досить послідовний и витриманий «подлинний» лік життя. Тут немає особистого відношення до того, що трапляється. Немає викривальних слів, як на Нюрнберзькому процесі. Всі гранично природньо у всій своїй огидності. Режисер зробив щеплення проти диктаторства. Увів бацилу й чекає реакцію організму. Чекає опору.
    У цій постановці було передбачено все: не зроблено неправильних ангажировок, установлені абсолютно вірні акценти, оптимально підібрані актори. Залишилося тільки дивитися й бачити!
               Діючі особи й виконавці:
Статистик - Олександр Савченко;
Маруся - Ольга Котляренко;
Кныш голова сільради - Іжболдін;
Гробаренко завклубом - Юрій Грищенко;
Хлопчик - Даня Никулин;
Фігура в кожаном пальто - Кареев;
Янко водій труповозки - Валерій Лук'янов;
Сталін - Валерій Тюленев;
Петровський - Микола Бондаревський;
Будьонний - Володимир Таранов;
Секретар Петровського - Олена Дмитрієва;
Мати в чорному - Неллі Жук;
Секретар Сталіна - Гомонов.

Художник - Генриетта Петкевич.


  1933 рік. Дія відбувається одночасно в Москві й на Україні.
  Ліворуч на сцені банкетний зал Кремля зі столом, заставленим закусками й вином, фруктами й виноградом, кавунами й динями, мандаринами й гранатами... Стіл сервірований на 13 персон, але їжі на ньому стільки, що, здається, що зібралися за ним святкувати не інакше як сто любителів гарненько поїсти.
  На стільцях - 12 манекенів - це члени ЦК ВКП(б).
  Праворуч - бідна хата з порожнім столом; дві лавки; пічь, розписана квітами й птахами.   
  Там, де колись висіли ікони - світлі порожні місця; над дверима - портрет Сталіна.
  Ще правіше, на авансцені кабінет Петровського. Стіл із друкарською машинкою,  тарілка радіо й дзеркало на стіні.
  На заднику намальований піонерський хор.
  Посередині, високо над сценою зірка, на якій прикріплені численні рупори радіо, спрямовані в усі сторони неосяжної Росії.
  Язиковою своєрідністю спектаклю був грузинський акцент Сталіна і його матері. На правій половині сцени говорили російською мовою, на лівій - українською.
  Костюми відповідали епосі.

  Спектакль починається словами Олександра Галича, прочитаними за сценою Борисом Мартиновим:
Не треба, люди, боятися.
Не бійтеся мору й глада.
А бійтеся того, хто скаже:
«Я знаю, як треба!»

  Дія починається з метафори: комсомольці випалюють цигарками ока своєму колишньому богу. У них тепер - новий, більш могутній! Бог дав їм пожити у волю! Він наділив їх правом судити, зробив маленькими божками на своїй території. Він явно краще попереднього...
  І от у супроводі Будьонного з'являється той, хто знає: як треба. Ми бачимо веселого вождя, що поспішає на свій 33 банкет.
  Звучить «Кантата про Сталіна». Вона проходить через весь спектакль рефреном: «Від краю до краю про Сталіна мудрому прекрасну пісню складає народ». Дівчинка читає вірші, що закінчуються словами: «Спасибі, за те, що ви живете на землі!», - і йде до Сталіна. Її ніхто не зупинив і той, хто повинен був це зробити, чує останній звук у своєму житті - звук пострілу...
  Сталін підходить до столу, наливає два келихи вина й говорить: «Пам'ятаю, коли ми пограбували банк у Тифлисі й гроші передали на потреби партії більшовиків, ми целий тиждень у горах пиячили. От з тих пір я й полюбив цей божественний напій».
   Він з явився таким, яким ми привикли бачити його на транспорантах зі старої кинохроніки. В військовому кителі, з незмінною трубкою в руках. Волосся високо зачесано назад. Гримери постаралися на славу. Ми бачимо цей, ставший енциклопедичним образ і чуємо зовсім протилежні відвертості. Вони шокують нас, більш, ніж постріл. Вони розрушають так довго створювану величність вождя.
   Відразу ж, з перших слів він сам розкриває свою суть. Йому подобається ділити те, що зроблено другими. Вирішувати: хто гиден життя, а хто ні?..
   Але, несподіваний дзвінок перебиває їхню мирну бесіду й от вже Сталін змушений вирішувати державні питання. І вирішує він їх теж: по-своєму: «Статистика - буржуазна наука й вона нас не цікавить. А «Хлібофуражний баланс» треба залишити під грифом «секретно», щоб не дати нашим ворогам у руки козир».
  З лукавою посмішкою передає він документи секретареві. Їх не побачить більш ніхто.
  Він же хоче особисто поговорити зі статистиком, щоб дізнатися правди.
  Будувати чесно - дуже довго. Можна й не дочекатися закінчення. Так - не цікаво. Дуже вже хочеться форсувати події.

  Але, для реалізації навіть самої найпростішої ідеї потрібні гроші.
  В 1917-ом року вже були націоналізовані цінності царської родини й Ермітажу, в 1922-ом  конфісковані церковні - але на них не купиш верстатів для всієї країни. Хліб - був єдиним і останнім її багатством.
  Продавали хліб.
  «Банкет 33» - про патологічну гостинність...
  Свої й чужі. Коли "своїми" стають не співвітчизники, а соклассники. А хто був соклассником Сталіна, що грабував банки? Ті, хто здатні грабувати! І, вибравши у вожді того, хто здатний грабувати, - люди вибрали свою долю...
  Долю пасивних грабіжників і тих, кого безжалісно обкрадають.
  Що мовчать, поки батько народів добуває їм хліб будь-яким шляхом; що мовчать, поки батько віднімає в них хліб.
  Країна будувалася, але, на кожну тисячу сільських жителів вже вмерло від голоду 300 чоловік. Сталін злий. Змусь дурня Богу молитися, - він і чоло розчамить! Сам великий і жахливий Сталін жахнувся тому, що зробили з людьми, зі своїми земляками свої ж брати-односільчани... Адже всі вони були однієї крові, за тисячі років всі вони, що живуть у маленьких селах, сотні разів поріднилися між собою...
  Ці 380 тисяч померлих за один місяць псують картину соціалістичного будівництва. А раптом хтось за кордоном довідається? Що скажуть люди?
  Страх - змушує шукати виправдання! Потрібно розібратися: хто ці померлі? Який їхній соціальний склад? Чи треба про них шкодувати? Адже труп ворога не смердить, він - пахне. І, може бути, не варто турбуватись, а треба радіти, що вороги знищуються самі по собі? З божою допомогою...
  У цей час Петровский, виконавши завдання вождя: добути хліб будь-яким шляхом, одержав - наступне, і диктує про досягнення країни в українізації установ, газет і шкіл. Насильство починається відразу у всьому: і в матеріальному, і в духовному.
  Текст п'єси буяє цитатами. На них будується сюжет. Показано процес перекручення, згладжування фактів, пристосування їх під політику. Ми бачимо, як фраза з жахаючого звіту перетворюється для преси в естетичну. І люди їдять уже не гнилизну, викопану із промерзлої землі, а городні овочі...
  І от у кабінет Петровского входить довгоочікуваний статистик. Скромний, неспритний, але не здатний брехати.
  Актори Іжболдін і Бондаревський грають зовсім протилежні постаті. Ми бачимо два типи інтелігенції. Перший - грає справжню, голодну і знесилену, небайдужу і бажаючу ісправити скрутне становище селян; другий - тих, хто стали нею тимчасово, тих, хто шукає, як замаскувати правду, приховати ці біди і знаходить їм виправдання.
  Слова Петровского, яки він диктує секретарці, перемежовуються фактами, оголошуваними статистиком:
  «У дітей щасливе дитинство». «Люди харчуються корою дерев і бадиллям».
  «Дітям дістанеться в спадщину все, що ми будуємо». «Колгоспниця Домна Хрипун разом з дочкою, убила 11-тилетнюю дівчинку для вживання в їжу».
  «Діти - наше майбутнє. Вони виховуються в трудовій дисципліні». «Діти перестали відвідувати школи».
  Що ми повинні розуміти, чуючи, що смертність найбільше випадає на дітей до 10 літнього віку? Виходить, це вони самі злісні вороги держави? А, чуючи, що відвідуваність у школах знизилась до 20%, ми повинні зараховувати це до успіхів в освіті?
  Тут чудово впоралася зі своєю роллю друкарки Олена Дмитрієва.
  Абсолютна відчуженість від зовнішнього миру. Вона друкує, але не чує й не бачить нічого навколо. Чисто механічна, бездумна праця.  Вона отут, поруч, до неї долітають слова статистика про мертвих дітей, але вони не торкаються її душі. Їй приємніше слухати музику й дивитися в дзеркальце, поправляючи локони, а страшні слова про лиха в країні - не для неї, вони обходять її стороною. Головне, що вона абсолютно благонадійна, їй особисто - нема чого боятися.
  Дивно, але одна акторка зуміла зіграти байдужість всієї не голодуючої частини народу СРСР! Змогла зіграти тих і цих: Обухівських, Пальчиковских, Свистунів, Родивилових...
  Маленька пауза... Вона залишена режисером за для того, щоб кожний зміг зрозуміти, що не було жодної спроби з боку городян: робітників, службовців, інтелігенції  - зібрати провізію й  послати в умираючі села. Усі довірилися партії. Усі умили руки...
  І от світло переметнулося на праву частину сцени, де Маруся, вдягнена в плаття, приготовлене для похорону. Вона знімогає від голоду в нетопленій хаті, чує стукіт у двері, і ми бачимо це наше «майбутнє». Голодний, замерзаючий хлопчик. Він протягує їй дрова, два полінця. Але, впускати бродячих заборонено! За співчуття до «ходячих» за наказом сільради б'ють скла в будинках і скидають солому з дахів. Пів села вже провчили.
  За наказом - він повинен загинути під її дверима!

  Мені ніколи б не дістало мужністі написати таку рецензію, як би я сама не побувала в його шкірі, в своїй вільній країні.
В людях силою розтинали людяність. Любити дозволяли тільки тих, кого накаже влада.
    І все ж таки людяного в жінці виявилося більше, ніж страху за свою хату, і за життя, з яким вона вже подумки попрощалася - вона впускає дитину в будинок. Ми довідуємося, що батька хлопчика розстріляли, майно конфіскували і родина загинула від голоду.
  Актриса читає офіційну бумагу зовсім без емоцій. Як читали свої вироки ти, хто робив їх. Зосереджуясь на читанні, а не на змісту. Ти, кому було байдуже, що стане з дітьми тих, кого вони розстрілювали.
  Хлопчик шукає своїх рідних десь в дальнім селі. І якщо не вмре до весни, то обов'язково віддячить Марусі - перериє город і посіє моркву...
  Жінці приємно побачити поруч хочь якусь живу душу. Вона радіє йому, але, почастувати його нема чим і укласти нікуди. На постелі - небіжчик... Так можна на стіл! Стіл - це коли на ньому хліб - божий престол, а коли немає ні крихти - проста дошка...
  Хлопчик намагається заперечувати: «Не можна на стіл! Бог все бачить!» І отут звучить крик розпачу. Здається, що акторка вклала в нього всю себе: «А якщо бачить, то чому допускає, щоб люди - людей їли?!!»
  І отут уже чужий хлопчик намагається врятувати її. Даня Никулин хопає її за руку й пошепки просить не лаяти голосно владу, тому, що розстріляли в їхньому селі вчителя за такого от довгого язика...
  Дві обездолені душі боронять друг друга від лиха.
  Дзенькіт дзвіночка перериває їх розмову, це завклубом Гробаренко упрігся в театральний візок і йде по селу збирати небіжчиків.
  Так доводилося тоді виживати представникам культури...
  Маруся просить записати її на завтра. Але, він уже спец у цій справі. Їй ще рано...
  Маруся - талановита акторка. Вона мріє зіграти спектакль, для тих, хто залишиться в живих, після цього голоду.
  Ольга Котляренко читає уривок з «Бенкету під час чуми». І зал завмирає від сили мистецтва, яке здатне в декільках рядках передати жах того часу.
  Вони згадують, як грали спектакль у клубі; як принесли на прем'єру гори їжі... От тільки перевіряючий з області сказав, що італійці вареників не варили, і довелося їм виправдуватися, що це наш Тарас Хохляка через Крим у Рим перебрався,  наварив усім вареників і врятував їх від чуми...
  Колись це було просто мистецтвом, тепер стало - реальністю, її життям. Сьогодні в її будинку буде такий бенкет, але вони ще не знають про це.
  Усі сміються і не бачать, як у будинок входить Книш. Він шукає статистика - чоловіка Марусі. Це п'ятидесятий, останній, після піймання якого, буде в Книша підвищення по службі.
  Він входить в хату, як справжній хазяїн: штовхаючи двері ногами. тут режисер використовує сатиру. Книш робить все, що на його погляд повинна робити влада з куркулями.  Він кричить, знущається, дражнить, сміється, по-хамськи глузує і пригрожує. Він ставиться до людей, як до непотребу, розкидує меблі і ненавидить усіх. Дай йому щє трішочки волі, і в селі не залишилося б жодного. Але, не знайшовши ані хліба, ані золота - заспокоюється. Він бакить, що куркулі ще бідніші ніж він. Він виконав свій обовьязок і тепер має право відпочити, йому хочеться поспілкуватись. Він сідає на лавку і починає розмовляти по-людськи.
  І отут ми розуміємо, як вийшов той голод, і звідки бралися вороги. Гробаренко згадує, як після виконання плану поставок, приїхав у село Петровский і зобов'язав здати хліба ще в 20 разів більше. І замість того, щоб захистити своїх односільчан від неминучої смерті, Кныш підхопився на трибуну й відрапортував, що здасть хліб! І здав, ограбувавши всіх до останнього зернятка...
  Павлік Морозов, але «заклав» не власного батька, а  ціле сіло, і  вижив, завдяки своєму зрадництву, своєму підвищеному пайку.
  Він виконав план по хлібі, і відразу одержав наступний - по куркулях. Але, де ж взяти стільки куркулів у бідному селі? От і стали куркулями всі неугодні Книшу... 49 самих нелюбимих. Залишилося тільки чоловіка своєї колишньої коханої розстріляти для торжества всесвітньої революції й своєї кар'єри...

  Є притча, яку люди приписують вождеві всіх часів і народів: якщо живцем ощипать курку, вона не втече, куди ж їй бігти, общипаної? Вона буде жатися до твоїх чобіт. Так воно й трапилося зі знедоленим, розгубленим і заляканим народом, і в цьому змісті любов до Сталіна була цілком щирою.
  Що потрібно режисерові від глядачів? Щоб вони навчилися розуміти.  Для кого намагався Книш, віднімаючи хліб у старих? Для голодуючих дітей Німеччини, які виросли на дармовому хлібі, змужніли й пішли добивати тих, хто не помер у тому страшному голоді...
  Критикам потрібно було думати про людей, а не про достоїнства спектаклю: що немає в ньому ні так обожненої ними комедії, ні шоу... І повинні були радуватися, що не перетворився він, на догоду поганим глядачам, в «Поминальну молитву» з Російського театру, де горе єврейського народу показано з таким гумором, що глядачі ходять на спектакль по декілька разів, щоб від душі посміятися... От де блюзнірство шукати потрібно... А не там, де його немає!
  І ще епізод. Сталін запитує про статистика смертності на будівництвах, а той, що відповідає - не знає. «Як ваше здоров'я? Не кашляєте?» І знову звучить постріл, і манекен за столом безвольно нахиляється вперед.
  12 апостолів. У Христа їх теж було 12. І всі вони зникли, відреклися від учителя, коли його повели на страту. Щоб ніхто не зрадив раніше - новий місія зволів випереджати, віддавати їх на страту першим.
  Постріли будуть звучати, поки стіл не спорожніє. А чи має право не знати чогось людина, відповідальна за архіважливу справу? І чи має вона право займати місце, не знаючи чогось, а так само, якщо він не в змозі виконати наказ? А ми знаємо, що добровільно свої теплі містечка ніхто віддавати не хотів. Тут було: хто кого? А щоб  працювати, кожному потрібно було бути Сталіним на своєму робочому місці.
  Книш хоче випити за успіх своєї справи. Він пригощає присутніх горілкою із салом і варениками зі свого спецпайка. А хлопчик непритомніє від голоду. Так починається цей бенкет.
О, люди, люди, серебра и злата
Не хватит оплатить долги,
Как ни суди, а тяжкая расплата
Нам выпала за смертные грехи...
  У того Бога чуму потрібно було заслужити. Чума була покаранням за розпусту. Ця чума дісталася Марусі за компанію з тими, хто її заслуговував.
  Гробаренко плаче, згадуючи, як ховав живого хлопчика, а той кричав: «Я живий! Я живий!» Але, потрібно було виконати план по небіжчиках. Інакше не одержиш юшки. Він говорить: «Я знаю: за що мені це. Я хрест на церкві зламав».
  Ні, не хрест. Можливість бути людиною.
  Образ Гробаренка самий складний. Він як нихто інший почуває на себе провину за те, що трапилось. Колись він підтримав цю владу, а зараз страждає не тільки він, а й всі: жінки, старі, діти... Він був созданий Богом, щоб нести людям мистецтва, а повинен руйнувати їх своїми руками. Ця невдоволеність долею котиться сльозами з його очей. Він, начебто добрий в душі, але саме життя робить з нього ката... Ідея заволоділа масами і вони перетворилися з людей у сліпих виконавців і не можуть протистояти волі цього натовпа.
  Актор хопає себе за голову від жаху, якого всі вони  наробили. Наробили не бажаючи того.
 
  Чому театр торкнувся цієї теми? Тому, що люди самі провокують те, що з ними трапляється. Їм кажуть: "Зруйнуйте свої оселі!" І вони руйнують. Їм кажуть: "Вбийте своїх сусідів!" І вони вбивають. А після цього вже ніякі покаяння не допоможуть.

  У цей час світло запалилося й на сцені ліворуч. Сталін просить Будьонного проспівати свою улюблену пісню. Будьонний заспівує про кавалеристів, але Сталін називає його поганим тамадою.  Його улюблена - про могилу...
  У будинку статистика, захмелівши, теж згадали про неї. І звучить над залом дивна мелодія, що поєднує всі кінці великої країни. Скрізь, по всій величезній країні співають про могилу...
  Це за сценою грає на баяні й неимоверно тремтливо співає «Сулико» Віра Кубанцева, а Москва й далеке українське село підспівують своїми зичними від ситості й хрипкими від виснаження голосами. 
  Колись актриса була співачкою в хорі театра, а ця робота її добра воля допомогти театру і режисеру найбільш яскраво передати силу цієї жахливої картини піру.
  І Гробаренко зауважує: «Горобців ще не всіх з'їли, а людей уже немає».
  А на іншому кінці сцени з'являється мати Сталіна в чорному. Діалоги з нею чимось нагадують діалоги людини зі своєю совістю. Їй не зрозуміло, чому син дозволяє називати себе батьком всіх народів? Він сам часто запитував: хто його батько? Йому дуже важливо було знати: князь він або не князь? А який же він батько для всіх?
  Не хотілося вождеві бути сином шевця-п'яниці. Колись він чекав такого от застілля, яким повинен був зустріти його повернення рідний будинок, а довелося їхати в місто за лікарем, щоб привезти його до побитої матері. Швець Джугашвили зірвав на ній зло за те, що побили його! Не зшив він чоботи купцеві у призначений строк.
  - Він часто мене бив...
  Син щє з дитинства звик к катуванню рідної матері. Він не підняв руки, щоб захистити саме дороге, що є у людини - свою матір, він не підійме її, коли почнуть бомбардувати його державу. Він сховається, не надавши військовим наказа захищатися.
  Актор сором язливо переводить мову на інше.
  Але ж урок, преподаний батькові, назавжди запам'ятався у свідомості сина, і він зробив з нього свій висновок: «Слово потрібно - тримати, а якщо не можеш стримати, то потрібно вбити того, кому дав слово!»
    Часто говорять: Не ти дав життя людині, не тобі її й забирати! Навіщо йому потрібно було стати батьком всіх народів? Щоб мати право забирати життя! Спочатку мати право забирати все, щоб люди дивилися в очі, виляючи місцем, звідки в собак росте хвіст, і випрошували подачки, а він вирішував: дати чи ні?
  А методи впливу на непокірливих одні: «Як учив дідусь Автанділ: «Якщо тебе не слухають, - згинай у баранячий ріг і на два аршини в землю!»
  В розсекречених архівах знайдено листа Шолохова, де він звертається до Сталіна з проханням рипинити катування селян і дає перелик того, як знущаються над людьми в його станиці. Як вимагають стояти на колінах годинами з висунутими язиками; як вивозять в поле голими й вимагають бігти рисцою; як завозять босих в мороз за село й люди відморожують ноги так, що їх ампутують у всього села...
  «Сосо, краще щоб ти був священиком», - це все, що може відповісти йому мати.
  Чому она з являється на сцені? Чому задає питання? Чи вряд чи їх задавала його совість. Чи вряд чи він став би з нею говорити відверто.  Мати - не совість, її в кишеню не сховаєшь. Вона спитає як раз те, що спитають інші! А він вже буде мати готову відповідь. Він повинен бути готовим до всього.
  Актриса ненав язливо тихо, мов би, баюкаючи звертається до свого непутьового сина. В її словах немає а ні гордості, а ні пишання своїм дитям. В ньому тримтячий страх за гріхи, яки він здатен накоїти, бо вона ж знає його, як ніхто другий...
  А ще не зрозуміло їй: що таке дружба народів? І син учить її: «Це коли за такий от стіл сідають всі народи: їдять, п'ють, а потім встають і йдуть кого-небудь різати.   Кулаків, наприклад!"
  Ох, з якою внутрішньою ненавістю каже це актор. Як тремтять його руки. Попався б той, хто розпустив цей анекдот по країні. Хоча, Сталін тоді вже знав, що піймає! Обов язково піймає.
  Але розпитування продовжуються.
  «Чому ти говориш про голод на Україні, а в тебе такий розкішний стіл?
  Сценограф поставила стіл під кутом до глядачів. Вони здатні бачити всі страви, яки є на ньому.
  І знов мати: "Батько повинен любити всіх дітей однаково».
  Ось цю репліку режисер вважає головною. Це те, навіщо він ставив цю виставу. Всіх дітей потрібно любити! Любити однаково! Віддавати їм все, що маєш, щоб зробити щасливими.
  А мати не замовкає:
  «Ким ти став у цьому житті?»
  «Царем!»
  «Ти ж завжди лаяв царя! Навіщо став царем?»
  «Вийшло так. Я маленький, сухорукий, рудий, веснянкуватий,  не вчений, університетів не кінчав... А вони взяли й вибрали! Що? Помилилися?!!»
  Коли во владі немає поразуміння завжди виникає третя сила, яка здатна сподобатись всім. Здатна обдурити, а потім пожерти.
  Зловещім поглядом з лукавою посмішкою обводить актор глядацький зал, і здається, що це ми обирали його. І нам соромно і жахливо від цього.
  І знову світло переметнулося вправо. У будинок Марусі входить фігура в чорному кожаному пальто. Йому теж потрібен статистик.
  - Як це немає?!!
  Не з порожніми ж руками повертатися? Хоч щось отимать на сплату за довгий шлях, хоч чимсь компенсувати покарання за невиконаний наказ...
  І от сцена зґвалтування, так розкритикована охоронцями моралі. Чи так вона була аморальна?
  Сила дійсного мистецтва в тім, що воно здатно пробратися до розумів і сердець глядачів, усього лише натякнувши. Театру не потрібно влаштовувати оргій на сцені. Незваний гість штовхає Марусю на стіл і в ту ж секунду гасне світло. Усього одна мить. І світло вже на стороні Кремля.
  А фантазія глядачів малює вже картину в їхній уяві: хтось побачив у ній оргію; хтось відчув найвищий ступінь приниження ні в чому не винної жінки; хтось зрозумів справжнє положення всього радянського народу.
 
  Образ статистика - зразець мужності. Він знав, що попередні статистики не повернулись з Москви, але бажання допомогти, врятувати свій народ - було сильніше страху смерті.
  Він прийшов до Сталіна з водієм, що збирає померлих від голоду по Харкову. Сталін чудовий психолог, він розмовляє з обома й чітко визначає: хто підійде в його команду. Із двох ходків він віддає перевагу водієві, що розповідає про себе: «Я після контузії взагалі не думаю. Що говорять, то й роблю. Виконаю завдання й через годину вже нічого не пам'ятаю». Із сяючою міною він повідомляє, що збирає щодня з Лисої гори 30-40 трупів і везе з вітерцем по Товаришу Сталіну!»
  Люди споконвіків роблять ті ж самі помилки через бездумне відношення до себе, до свого життя, до влади. Танець Янко перегукується з танцем Эйлифа з «Матінки Кураж» Брехта. Невтримний, хамський, що супроводжується паскудними частівками - він гранично антиестетичний. Біснуючийся, п'яний від влади народ - завжди однаковий у своєму тваринному божевіллі, як  однаково жахлива безмежна влада, що дозволяє людям біснуватися від щастя чиненого ними злочину...
  Як тільки заспівав Янко, затанцював, широко розкинувши руки, не боячись летіти вперед, не оглядаючись назад і виконуючи будь-які накази... Сталін відразу відчув, що це його людина, це - ідеальний представник народу, про яке він мріяв. Безвідмовний, виконавчий, який нічого не пам'ятає, а значить не страждає муками совісті. І він відразу запропонував його на посаду шофера Чорного ворона.
  У режисера давно сформовано художній світогляд і свої критерії прекрасного.  Але, тут не повинне було бути нічого прекрасного, крім уривка з «Бенкету...», прочитаного Марусею, але й він жахливий своїм проріканням.
  Огидними були Будьонний, змушений розважати вождя, як блазень; Книш і НКВДешник. Щоб ніхто із глядачів не захотів повторити їхню долю, не захотів піти на таке підвищення по службі,  навіть за найбільший і самий ситний  пайок.
  Тут усе зроблено так, щоб не схотілося вловитися на гарні гасла про самий гуманний лад, повернутися до часів терору й жорстокості, оспіваних як епоха щирого людинолюбства.
   
  Епізод спілкування Сталіна з народом - надихає вождя. Сталін спокійний і щасливий - народ на його стороні, а от інтелігенція? Їй - явно в іншу сторону...
  І знову на сцені метафора. Статистик соромиться їсти із царського стола, Янко - їсть і п'є собі на втіху. І обстановка на сцені напружена настільки, що ми почуваємо й розуміємо, що це не Домна Хрипун їла ту дівчинку, а все до єдиного, всієї країною їли ту дівчинку...
   Так, хто винуватий був у тім страшному голоді? Театр каже: "Імовірно, ті, хто могли дозволити собі пишне застілля під час чуми".
    Валерій Лукич Тюленев у своєму інтерв'ю кримському радіо сказав, що у своїй роботі покладався на інтуїцію й на режисера. Слухав промови Сталіна в запису й прислухався до інтонації акторів, що знімалися у фільмах. Відношення до нього дуже обережне, дуже трепетне й боязке. Він хотів зрозуміти Сталіна й шукав йому виправдання...
  Хитрість, непримиренність до тих, хто заважав будувати нову державу, і самовпевнений спокій, підкріплений підтримкою народу - були головними рисами створеного їм образа.  Людини, у всьому шукаючого собі виправдання. Він завжди знаходить його собі, і не знаходить для інших. Вірніше: шукає для кожного: в чому б можливо було обвинуватити його?
  Вічний пошук гріхів, для того, щоб тримати кожного в страсі.

  Фігура в чорному була май же демоном, від якого нікуди було сховатись і не було ніякого захисту. Він входить без стуку і зникає не прощаючись. Так, мов має повернутися в кожну хвилину. Залишаючи після себе і зневіру, і біль, і страх, і якесь огидне почуття. Він дає своєю поведінкою приклад Книшу.
 А театр кричить цією сценою всім відому істину, до якої теж не хочуть прислуховуватись: Немає страшнішого володаря, ніж колишній раб!"
  Після відходу людини в чорному, Книш розуміє, що Маруся - уже вдова. І він відразу намагається вмовити її стати його дружиною. Маруся кричить і відбивається, але той сильніше, і хлопчик не витримує й стріляє в Книша з його ж рушниці.
  Сама атмосфера спектаклю: якась магічна передбачуваність. Коли глядачи заздалегідь знають результат. От входить статистик до Сталіна, і ми почуваємо, що не повернеться.
І тільки хлопчик вибирається із загального ладу передбачуваних, покірних і заляканих. Бачачи свавілля, він протестує проти нього своїм самосудом.
  І знов ми передбачаємо наслідки, ми почуваємо своїм нутром, що буде в селі військо Якира з китайськими добровольцями, які перестріляють усіх, як собак...
  А театр декларує, що при кривавому диктаторі неможливо жити чесно. Чесно можна тільки вмерти.
  Про що цей спектакль? У першу чергу про доцільність великої ідеї. Про те, чи варто давати людям ці ідеї(?) і що люди роблять, озброюючись ними? Протягом тисячоріч їхня вбога фантазія не виходить за рамки загальновідомого: хрестові походи, Варфоломеївські ночі, Гулаги й концтабору... Що даже така велика ідея в руках варварів - цене окуляри в руках мавпи, це - кулемет!
  Він про те, кого люди допускають до влади. Вони не змогли вибрати із всіх мільйонів громадян СРСР, людину, більше здатну змусити їх працювати. Невже ж, саме Казбич, що втикає кинджал у Беллу - той застрашливий образ, здатний змусити народ творити? Невже ж люди не можуть працювати без кайданів?
  А ще ця вистава про вседозволеність влади.
  От прийде людина, і кожний з нас може стати йому ворогом. Він скаже: "Кого не люблю - ті сьогодні й будуть куркулями!" Сьогодні їми став театр. Добре, що немає Сталіна. Він не моргнувши оком спровадив би його на страту.
 
  П'єса дописувалася й допрацьовувалася в процесі постановки. З її були прибрані містичні епізоди й вставлені музичні й поетичні сцени. Так з'явився хлопчик, що читає вірші Миколи Кузнєцова про батька, що зробив так, щоб син запам'ятав Сталіна на все своє життя.
  Це зроблено тому, що зовсім недавно в Китаї пройшли суди над тими, хто зробив табори з ще жорстокішими умовами існування. Де людей вимушали не тільки працювати, а й вирізали в них внутрішні органи на продаж. Це справа огранізації "Фалунь Дафа", членів якої стали катувати з 1999 рока. Всього 10 років тому.
 І знов театр попереджує, як попереджував людство Юліус Фучик, кажучи: "Люди! Я любив вас. Будте обережними!" Театр каже: "Кожна послідуюча диктатура - кровавіша попередньої".
  Народ, який вже колись катували, який катували свої ж, - можуть катувати й ще раз.
  Театр застерегає всіх: "Бережіться! Бажання мати безкоштовніх рабів - у людства не зникає. Біда приходить так, що її не побачиш спочатку!"
 
          
     Другою темою після влади проходить в спектаклі тема народу. Всі персонажі  стилізовані. Кожний з них персоніфікує цілі класи: селянство, інтелігенцію щиру й людей, що зайняли місце інтелігенції, робітників, військового керівництва, влади й дітей.

    А ще, це - спектакль-нагадування людям, що вони - Люди! І те, що, на жаль, вони люди - не завжди... А бувають -  просто звірі! Жорстокі, бездушні, нещадні, розумні, сильні й підступні, а тому - всесильні!
  Ціль автора й театру перервати ланцюг жестокостей. Показати всю огидність безмежної влади, неминучу криваву жорстокість прагнучих цієї влади й мерзенність служіння владі.
    Що страшніше за всього? Що ідея: що можна відняти в інших, коли в тебе чогось не вистачає - жива й донині! Владі знову не вистачає  грошей, і вони в черговий раз звертаються до народу із проханням затягти потуже пояса!
    І ще рефреном через весь спектакль проходить думка, що відняте, ніколи не приносить щастя. Усе повернеться на круги свої... І баба скорботно завмре у свого розбитого корита.
  Наприкінці спектаклю показана кінохроніка того часу. На тлі двох полюсів: накритого стола в Сталіна й спустілої хати розстріляного статистика:
  Ентузіазм і ударна, надпланова праця тих, хто працював. Хто, перемагаючи себе, будував заводи й домни, канали й турбіни, які відняли в них в одну мить, не відшкодувавши ні копійки: ні за самі домни, ні за ті гроші, які були відкладені людьми на чорний або, навпаки, на світлий і щасливий день.
  Потім був показаний відпочинок на море в урядових санаторіях Вцика тих, хто віднімав і змушував працювати.
  І, нарешті, кадри з фільму й слова пісні «Человек проходит, как хазяин необьятной родини своей!»
  Гарний хазяїн...
  Режисер сам відшукував ці кадри у архиві. Йому треба було, щоб глядачи зазірнули в ці сяючи ока, побачили ці щасливі, красиві обличчя, й зрозуміли, що люди вірили в світле майбутнє і працювали, щоб збудувати його для нас! Чим ми можемо зараз віддячити їм?
  І ось звучить остання репліка Сталіна, коли він виходить на авансцену і запитує зал: "Як ви там? Не кашляєте?"
  Що він хоче почути від нас? Чому він так ухмиляється? Чого хоче дізнатися?
  Може того: змогли ми без нього не то, що б збудувати хоча б один новий завод, не то, щоб розгорнути виробництво, а хоча б зберегти його, не продати і не проїсти ці гроші...
  Він дивиться в очі кожному і питає: "Чи не соромно вам?" "Чи знають люди і влада: скільки майна залишилось у державі?
  І знов замкнуте коло... Чому так сталося? Все начеб-то фата-моргана... Ось було і немає... Чому нам насправді соромно?
  І майже домашне завдання дає театр людям: "Чому не змогли ми зберегти те, що було нашим? Щасливі лі ми по-справжньому, як хотіли наші батьки?
  Кожен з гладачів повинен був прокрутити виставу в пам яті, і знайти в ній відповідь. Бо, в цій виставі було все. Кожне слово - запитання і в одночас - відповідь.
  Люди дуже допитливі, їх завжди цікавить: що буде, якщо...?
   Перед нами країна, що узялася експериментувати над людьми для щастя всього людства.
    Театр показав нам, що буде, якщо позбутися: людей, здатних породжувати ідеї; людей, здатних керувати й піднімати народ на барикади; людей, здатних творити й винаходити; людей, здатних говорити правду; людей, здатних працювати - годувати не тільки себе, а все населення країни й сусідніх країн, і, зрештою, від професіоналів, талантів і фахівців у всіх галузях людських знань?
   Що буде, якщо позбутися всіх цих людей?
   Порушено природний ланцюжок відтворення населення. Наші батьки вибирали не із кращих, а з тих, хто залишився в живі. Сталін змінив генофонд республік колишнього СРСР. І насправді правда - набагато страшніше спектаклю.
  Театр заявляє, що справжнє щастя і справедливість - не там, де всі однакові, а там, де кожен на своєму місці.

  Реакція глядачів була цілком передбачуваною: обов'язково перебував незадоволений, кричущий: "Брехня!"; хтось плакав, згадуючи своїх загиблих предків; хтось демонстративно виходив із залу; хтось просто мовчав і жахався, але байдужих - не було.
  Почуття від гри акторів не було. Тому, що здавалося, що не було ніякої гри. Ми бачили не театральних персонажів, а людей, які все життя ростили хліб, шоферували, керували, воювали, займалися статистикою й карали... Вплив драматургії на акторів був таким сильним, що вони на якийсь час перетворилися у своїх героїв. Під невсипущим поглядом вождя - стали тими, кого грали. Здається, що це не театр показав нам спектакль, а ми заглянули в той час, пожили в ньому всього дві година, але відчули на собі весь його страх і жах.

  Жаль, що спектакль пройшов усього чотири рази, і імовірно, не буде більше показаний. Адміністрація говорить, що неможливо знайти для нього глядача. Так, найбільше на світі люди пручаються тому, що здатно зробити їх розумніше...
  Я бачила три спектаклі, присвячених до цієї скорботної дати. Театр ім. Франко показав людину, зломлену, і не стільки голодом, скільки своїм власним страхом. Людину по суті своєї жорстоку й мстливу.
  В оперному театрі спостерігала за долею хлопчика в постановці Жолдака. Три години із тримтячою від холоду й голоду істотою. Оргазм співчуття і жалю. До одної, конкретної людині. І повна відсутність ненависті до причин їх страждань. Так, були п'яні й ситі сусіди й усе... Режисер не зв язав це а ні з владою, а ні з сьгоденням.
  Наші Маруся й  хлопчик не тряслися й не дріботали при ходьбі, але їх не було менше шкода. Поруч із жалістю було щось ще, набагато більше. Цілий мир почуттів і думок, перетворених театром в афоризми, думок, гідних стати аксіомами.
  Як серед засилля забійних комедій змусити людей подивитися дійсний спектакль?
Як театру, перетвореному у вар'єте, повернутися до свого щирого призначення?
Як протистояти тисячам бюрократів, що наміряється закрити людям ока на правду?
  Колись Наполеон Бонапарт сказав: "Одна маленька газетка коштує часом стотисячної армії"... Що могла б зробити газета, будь вона дійсно народною, працюючою для людей?
  Цей спектакль повинен був перевернути свідомість людей, але не достукався до кам'яних душ тих, хто повинні були дивитися роз'ясняти іншим, агітуючи подивитися цей неймовірно потрібний спектакль; який повчає людей протистояти злу...
  Преса зробила все, щоб люди не довідалися правди.
    На питання журналіста: «З ким ви, майстри халтури?», - театр відповів: «Як і личить справжньому театру - з народом! Зі своїм багатостраждальним народом». Зі слабкою жінкою, яку можна принизити сильному, тільки тому, що він у влади; з людьми, які змушені покорятися грубій, безжалісній силі; з інтелігенцією, до слів якої не прислухаються; із хлопчиком, викинутим на вулицю й доведеним до вищого ступеня ненависті до несправедливості. Із хлопчиком, змушеним убити, щоб захистити ні в чим не винну жінку. Це той хлопчик, що виросте й піде захищати свою батьківщину й переможе в самій жорстокій війні.

  Театр, як Янош Корчак залишився з дітьми, з самими безвинними, беззахістними і найбільш страждаючими від безглуздих ігор дорослих. Він зволів залишитися поза політикою, не підтримав ні чию лінію. І лідери ворогуючих партій, виходячи з театру сказали, що входили вони туди - ворогами, а вийшли - людьми.