Неймовiрний сон або Стиснення Всесвiту

Це сталося раптово, і я навіть не зрозумів, що зі мною відбулося: тільки-но ліг відпочити, як опинився невідомо де, у неймовірному і гарному світі, повному дивних істот і механізмів.

Цей світ був дуже дивний, як і ті істоти, що його населяли. То були надзвичайно високі та худі людиноподібні тварини з дуже великими головою і очима, довгими руками та короткими ногами. Вони ходили собі по вулиці, не звертаючи на мене ніякої уваги, та зрідка вигукуючи дивні звуки.

До речі, про вулицю. Вона була не така, як у нашому світі, але ще гарніша та дивніша. По ній снували авто, що не маючи коліс навіть не торкались землі, не було вихлопних газів, з обох сторін вулиці росли височезні дерева, але будинки були приблизно в двічі більшими. Найвищій з них був висотою десь два кілометри!

Я стояв на місці і роздивлявся навкруги, чекаючи, що хтось зверне на мене увагу, але цього не відбулось. Отже, я сам вирішив привернути до себе увагу, вигукнувши: «Гей, хто-небудь!». Та це видалось поганою ідеєю – до мене підійшли дві людиноподібні істоти, схопили та кудись понесли. Як я не пручався, як не намагався визволитись, але все було даремно. Ці істоти не хотіли мене випускати. Раптом, я відчув незрозуміле поколювання по всьому тілу, а далі я вже нічого не пам’ятаю.



Прокинувся я у непроглядній темряві і одразу відчув під собою холодну підлогу, а вже потім з’явилося відчуття головного болю, а ще однією миттю пізніше – гострий біль в усіх інших частинах тіла.

- Що хлопче, сильно болить? – почув я з темряви тихий приємний голос, але він роздався так несподівано, що я, злякавшись, схопився за серце.

- Хто тут? – ця проста фраза була єдиним, що я зміг вимовити.

- Та навіть коли я й назвусь, що це тобі дасть? Ти ж мене все одно не бачиш… - відповів мій співбесідник.

- Принаймні скажи мені, чи ти людина, або одна з тих невідомих істот? – спитав я, вимовляючи кожне слово з великим зусиллям.

- Вони теж люди. Проте, не такі, як ми. Ці люди більш розумніші, більш сильні, більш досконалі. Це – люди майбутнього.

- Люди майбутнього? – здивовано спитав я. – Що вони тут роблять?

- Як що? Живуть, звичайно! – тут, я думаю, він посміхнувся. – А ти що, хлопче, ще не зрозумів, що потрапив у майбутнє?

- А давно ти тут? – вирішив поцікавитися я.

- Та давно вже. – сказав мій сусід, а після невеличкої паузи додав: - Конкретно скільки років я тут провів, я сказати не можу, оскільки час тут іде набагато швидше, ніж у двадцятому столітті. До речі, а ти з якого століття?

- До того, як я опинився тут, на дворі був дві тисячі п'ятий рік. – коротко відповів я, оскільки на більшу кількість слів у мене не вистачало сил.

- Скоро нас звідси заберуть та перевезуть на іншу планету, одну з колоній. Можливо, ти не знаєш, ми знаходимось на Землі. – повідомив він мені.

- А нащо нас перевозитимуть?

- Для дослідів. На тій планеті є лабораторія для вивчення людей минулого.

- А тебе вже досліджували?

- Так. І неодноразово.   

На цьому наша розмова скінчилася і жоден з нас не сказав ані слова до тих пір, доки нас не забрали для перевезення на планету-колонію. Як ви вже зрозуміли, скільки часу пройшло до цього моменту, я не знаю. Однак, я можу сказати, що чекання було довгим та нестерпним, а той факт, що я можу більше не повернутись у свій час лякав мене. Невже я можу залишитись тут назавжди? Але якщо подивитись з іншого боку, цікаво було б дізнатись про наше майбутнє. Тільки-но скоріше б вивели вони нас з цієї темряви.
Через деякий час після розмови з моїм сусідом я вже зміг сидіти, біль вщух. Ще через деякий час в темряву проникло яскраве світло, і мої звиклі до пітьми очі різко заболіли. Я відчув, що хтось мене схопив і поніс невідомо куди.
- Ну ось ця мить і настала. – промовив сусід.
- Куди нас несуть? – спитав я, але він чомусь не відповів.



Коли я знову зміг бачити, мене вже несли до якогось літального апарату, що був трикутної форми і десь вдвічі більше наших сучасних літаків. Вже була ніч, а тому у вікнах корабля горіло світло. Коли ми підійшли до нього на відстань приблизно у п’ять метрів, двері опустились вниз, утворюючи собою трап, по якому мене занесли на корабель.

Фантасти нашого часу описують космічні кораблі, як сукупність кімнат з величезною кількістю кнопок та важелів. Але це не так. Принаймні, на цьому кораблі кнопок майже не було. Як тільки  мене підняли на нього, я одразу опинився у величезній круглій залі, по якій метушилися вже відомі мені люди майбутнього. Вони ходили то туди, то туди, щось вигукували на незрозумілій мені мові і час від часу натискали певні кнопки та важелі.
З кімнати вело безліч дверей, за кожною з яких, як я гадаю, були каюти для пасажирів, в одну з яких мене й завели. Інтер’єр її майже нічим не відрізнявся від інтер’єру іншої частини корабля. Три білі стіни, замість четвертої було вікно, за яким виднілася вулиця з великою кількістю людей, а навпроти вікна – два крісла. Одне порожнє, а на іншому сидів якийсь чоловік. І цей чоловік був «людиною минулого». Це був чоловік років сорока п’яти, але з вже сивим волоссям, високий та стрункий, одягнений у військову форму.

- Здраствуйте, - привітався я, але незнайомець не відповів. Замість цього я знов відчув неприємне поколювання, але свідомості не втратив. Істоти, в яких під впливом прогресу перетвориться людина, посадили мене на незайняте крісло. Потім вони пішли, зачинивши двері на замок (про це свідчив дивний лязкіт). І тільки тоді незнайомець вирішив заговорити до мене.

- Більше ніколи не розмовляйте зі мною в їх присутності, - сказав він голосом мого колишнього сусіда.

- Але чому?

- Вони чомусь не полюбляють нашу мову. Я вважаю, вони просто не звикли до милозвучності.

І тут корабель злетів.

Пейзаж за вікном різко змінився – щойно було видно вулицю, як вона вже знаходилась під нами, а ще мить потому вона зникла взагалі. Тепер перед нами був безкрайній та величний космос з його планетами та зірками, кометами та астероїдами, штучними супутниками планет та метеорами, безліччю космічних кораблів. Раптом, все це зникло. Зірки перетворились на яскраві лінії, планет та їх супутників взагалі було майже не видно.

- Ми потрапили в канал часу, - прокоментував мій сусід.
- Як це? – поцікавився я.
- Вони вже давно зрозуміли, що пролетіти велику відстань за невеликий проміжок часу можна лише прискоривши його. У цьому каналі час не впливає на об’єкти, а впливає лише на їх переміщення. Але якщо у каналі прискорено проходить кілько років, то у іншій частині космосу проходить за цей час лише кілька хвилин. У наш час через атмосферу Землі проходило безліч таких каналів. Цим, мабуть, і пояснюється швидке переміщення НЛО по небу.

Як тільки він завершив свою розповідь, ми вийшли з каналу. Тепер недалеко від нас виднілась планета зеленого кольору, що знаходилась відносно недалеко від зірки. До неї і прямував корабель, що нас перевозив. А вже через кілька хвилин ми приземлились на цій прекрасній повній густих лісів планеті.

Двері відчинилися, і до кімнати ввійшли четверо людиноподібних землян, схопили нас та понесли на вихід.

Коли мене винесли з корабля, я побачив сотні створінь, схожих на колобка з казки, тільки вони мали руки та ноги і були вищими за мене. Одне з цих створінь схопило мене і хотіло було кудись мене нести, але зупинилось, дивлячись кудись у небо. Намагаючись зрозуміти, що привернуло його увагу, я теж подивився туди і побачив з півсотні космічних апаратів.
Коли за дві хвилини кораблі приземлилися, всі жителі планети, не враховуючи тих двох, що тримали мене та мого сусіда, кинулись до них. З кораблів вийшли такі самі істоти і почали щось розповідати своїм одноплемінникам.

Коли їх розмова закінчилася, почалася паніка. Всі почали метушитися, тікати в ліс. Лише я, наші наглядачі та мій колишній сусід, що так і не назвав свого ім’я, спокій спостерігали за ними, не розуміючи, що відбувається. Як раптом стало дуже темно й так холодно, що ніхто не зміг навіть рота відкрити. Коли у мене з’явилось відчуття, що все тіло заніміло, я опинився знов у своїй кімнаті, на своєму ліжку і зрозумів, що все це мені наснилось.



На наступний день я пішов до бібліотеки і взяв книгу про Всесвіт, в якій шукав інформацію про те явище, що мені наснилося. І знайшов.

У астрономів є безліч теорій про те, як виник Всесвіт. Згідно з однією з них, вона утворилася в наслідок Великого Вибуху, і зараз вона продовжує збільшуватись. А коли зникне  енергія, завдяки якій космос збільшується, Всесвіт почне стискатися, і стискатиметься він до тих пір, доки не відбудеться новий Великий Вибух, що створить новий світ.

Можливо, я став свідком того стискання?