Володимир

- Леро, я скоро приїду додому, - кажеш ти і тиснеш на «відбій». Повертаєш мобільний у кишеню. Я сиджу в улюбленому кріслі і дивлюсь на тебе – високого, сильного, непередбачуваного - і посміхаюсь.
- Що вона хотіла?
- Сумує… - видаєш з гордістю. – Знаєш, нещодавно вона…
- Брате, я чудово знаю, що моя племінниця – найкраща дитина в світі. Але ти не відповів на питання, – мовчиш. - Володимире, я задала тобі досить конкретне питання і хочу почути конкретну відповідь. Що тобі сказав лікар?
- Юля, ти точно впевнена, що хочеш це знати? – якось дивно ти на мене подивився…
- Ти мене лякаєш. Кажи!
- Я помру.
- Так, всі колись помирають, я в курсі, - чомусь не сприймалось це від тебе серйозно. Ну ніяк не сприймалось!
- Ти не зрозуміла, я помру раніше за всіх. Лікар сказав, що лишилося не довго…
- Що не довго? Чого не довго? – думки лише почали з’являтися в голові, але я вже все знала. Надто багатьох втратила, надто часто ти приносив мені погані вісті, аби я не знала, що означає цей невимовний сум в твоїх очах. «Тільки не кажи, що цього разу я втрачу тебе! Тільки не кажи цього! Будь ласка!» Очі мимоволі розширилися і ти зрозумів - я все усвідомила.
- Жити, - ти повільно опустився на коліна перед моїм кріслом. – Юленько, сонечко, мені лишився місяць. За чотири, максимум п’ять тижнів я помру.
- Ні, ти не можеш. А як же я? Як же брати? А Лера? Ти хочеш лишити мою племінницю без батька? – говорячи все це, я вже не бачила тебе – лише крізь сльози вимальовувався силует чоловіка, який сидів на колінах і щось швидко-швидко говорив, взявши мене за руку.
- … і коли мене не стане... – вловила я єдину репліку з монологу.
- НІ! – раптом схопилась, відштовхуючи тебе. – Ні, Володимире! Це неможливо! Не з тобою! Не зараз! Я ж тільки-но знайшла тебе! Ти не можеш… НЕ МОЖЕШЬ! Будь ласка… Вовочко, ми тебе вилікуємо! Чуєш? – і я вже сиджу на холодній підлозі поряд з тобою, обіймаючи за плечі дорослого величезного чоловіка і намагаючись передати тобі хоча б частинку свого життя.
- Сестро, не плач… Цього вже не зміниш…
  …І ось цілий місяць я намагаюсь не виходити з дому надовго, тому що боюсь повернутися і почути, що тебе вже немає... Цілий місяць ночами ридаю, а потім увесь день вдаю на людях, ніби все нормально… І ніхто не знає, що мене починає сіпати кожного разу, як хтось відпускає жарти про смерть…
  …А тижнів через три починаю щогодини дзвонити тобі і панікувати кожного разу, коли ти довго не береш слухавку… Плачу вже два, а то й три рази на день – в туалетах універу, організації, друзів… Замикаючи двері і вмикаючи воду – аби ніхто не здогадався. І ніхто не помічає, що туш стала потрапляти мені в очі все частіше і частіше…
  …І одної ночі ти помираєш у мене на руках, а я шаленію, відчуваючи, що нічого не можу зробити, і пригортаю до себе 10-річну Леру – твою дочку… Не плачу. Просто дивлюся, як ти заплющуєш очі та прощаюсь з черговою небайдужою мені людиною, яка навіки йде з життя.
  …А через кілька днів стою над твоєю труною. Так нечесно! Несправедливо, чуєте? Я тільки знайшла його і вже втратила. Так несправедливо – відбирати усіх, кого я люблю!
  Трохи згодом дивлюсь на маленьку дівчинку, яка лишилась без батька, і обіцяю собі, що  допоможу їй – твоїй дочці, моїй племінниці…
  …Вже біля виходу з кладовища озираюсь на могилу і ледь не зриваюсь – могильники повільно опускають тебе в землю. Ще секунда – і я розридаюся… Але раптом мою долоню стискає маленька дитяча ручка і я переводжу погляд на Леру.
- Юля, я тато вже не повернеться?
  Боже! Невже дитині ніхто нічого не пояснив? Невже вона, бідненька, лишилась сам на сам зі своїми питаннями? Я на хвилину застигаю.
- Ні, Леро, не повернеться. Але ти не мусиш плакати, бо тато б цього не хотів, - дівчинка посміхається мені і йде вперед – до матері. А я відстаю від інших і ще довго дивлюсь на те, як два чоловіка швидко кидають землю туди, куди тільки що опустили мого старшого брата. Дивлюсь і думаю, що це несправедливо. Ти – сильний, молодий, красивий – пішов, лишивши маленьку доньку і молоду вагітну дружину.
   Раптом мене хтось хапає за руку.
- І ти не плач. Тато тебе дуже любив. Він не хотів би, щоб ти плакала.
- Так, Леро. Не хотів би, - я витираю сльози і останній раз озираюсь на могилу, ведучи твою доньку до машини.
Спи спокійно, брате – я про неї подбаю!