Маршрут 3 вариант

21 листопада 2008 року в Кримському українському театрі відбулася прем'єра народної трагедії «Маршрут товариша Сталіна»,  поставленої Борисом Мартиновим по п'єсі Гарольда Бодикіна.
  Ця вистава - попитка театра знайти своє місце в суспільстві. Виразити загальну думку щодо подій 1932-33 року; в 75 річницю вшанувати пам ять загиблих під час голоду, а також торкнутися постаті Сталіна. А тако ж довести, що тема, піднята в спектаклі, є актуальною й на сьогодняшній день.
Зараз все частіше пригадують ім я вождя народів. Хтось кричить: "Піднести!", хтось волає: "Розп яти!" Театр спробував поспілкуватись з тими й іншими. Він звів їх в однім залі.
Публіка продиралася на спектакль крізь кордони міліції і юрбу демонстрантів, що протестували проти показу. На вході, в сходах, в залі й навить за кулісами - всюди були
військові. Щє до вистави люди були введені атмосферу, коли кожен твій рух під прицілом чьйогось невтомного й швидкого ока...
  Театр спробував розсказати глядачам не звичайну історію, а пояснити від чого трапляються голодомори? Як може статися наступний голодомор на Україні?
  Режисер спробував  заглянути в той далекий час. Простежити по різних джерелах інформації, що ж писалося тоді? Що підносилось людям?

  Спробувати зрозуміти... Це теж подвиг, як з'ясувалося... Режисеру пригрожували вбивством...
  Як сказав головний редактор Кримського радіо Анатолій Полонський: "Мартинов ніколи не ставив пустих п єс і ніколи ні перед ким не стелився!" Тому не могло бути відступного. Тем більш, що в цій п єсі було над чим замислитись і що грати.
  Борис Мартинов працював в театрі з 2003 рока. Головною його метою було зробити репертуар різноманітним, цікавим і головне зробити театр суспільно-необхідним. Він вважає, що театр завжди повинен йти попереду життя, передбачувати події й застерегати людей від невірних вчинків.
  Для нього було б щастям, якщо б подивились глядачи виставу і прблема була б назавжди знищена. Але нажаль... Наскільки геніальною була вистава "Матінка Кураж", а, бажаючих прожаючи прожити війною, - не зникають. Як з ясовується для цого замало геніальної драматургії, генільних акторів й геніального втілення. Для цого потрібні геніальні глядачи. Мартинов мріє про таких...
  Про події 32-33 року режисер замислювався давно, ще з 1980 року. Хотів поставити п'єсу Миколи Куліша «97». І міг би поставити її рік тому, але для неї необхідно 11 головних виконавців, і 20-30 чоловиків з масовки. У театрі немає стільки акторів...
  І ось, нарешті, зїявилась нагода. Нова п`єса Гарольда Бодикіна. 
  Для драматурга це майже автобіографична п єса. Він пам'ятає, як плакала його бабуся, розповідаючи, що втратила в той час свою семирічну дочку Мотрю. Згадує, як сам він опухав від голоду в 46-м. Й про те, що дядько працював в НКВД.
  Це друга робота Мартинова з цим драматургом. Першим був в 1989 році "Вечір Ісуса Христа у Марії Магдаліни". Який мав шалений успіх, і з яким їх пересувній театр добрався до Москви.
 Для сприйняття цієї вистави режисер готував свою публіку, поступово різноманітячи жанри постановок. Починав з музичних комедій, ставив класику, шоу, казки, навидь балет. Потім сучасну драматургію Анатолія Крима і ось трагдія. Постійні глядачі знали, що нове завжди буде зненацька іншим, незвичним, але, воно має право на існування. Це просто наступна сходинка й у розвитку їхнього театру, і в їхньому вихованні.
  Ціллю режисера було: навчити людей розуміти! Бачити! Передчувати наслідки політичних подій! І пручатися несправедливості! От це саме головне: пручатися!!!
  Мабудь, це новий вид мистецтва. Вистава-діалог. Коли актор кидає в зал фразу і чекає від гладача висновків. Діалог, який йде на рівні підсвідомості. Так, для цого потрібен талановитий глядач, але Мартинов ніколи не ровнявся на середнього. Тільки на того, хто здатен розуміти незрозуміле! Він каже: "В світі завжди діє закон метелика, коли зміна в чомусь одном, - міняє весь світ.
  В постановці використаний прийом відчуження. Режисер вважає, що реалізм — найбільш надійный шлях до розуміння. Тут немає особистого відношення до того, що трапляється. Немає викривальних слів, як на Нюрнберзькому процесі. Все дуже природньо у всій своїй огидності. Режисер зробив щеплення проти диктаторства й чекає опору.
  В цій виставі не можна вибрати якусь одну ударну сцену. Кожна сцена відображає ціле явище в житті всієї країни; за судьбами кожного героя - життя і судби мильйонів людей; відношення між класами і соціальними групами. Те, про що можна було поставити десятки вистав - сконцентровано в одній сцені.
  Дія відбувається одночасно в Москві й на Україні.
  Ліворуч на сцені банкетний зал Кремля зі столом, заставленим закусками й вином, фруктами й виноградом, кавунами й динями, мандаринами й гранатами... Стіл сервірований на 13 персон, але їжі на ньому стільки, що, здається, що зібралися за ним святкувати не інакше як сто любителів гарненько поїсти.
  Сценограф Генрієтта Петкевич поставила стіл під кутом до глядачів. Вони здатні бачити всі страви, яки є на ньому.
  На стільцях - 12 манекенів - це члени ЦК ВКП(б).
  Праворуч - бідна хата з порожнім столом; дві лавки; пічь, розписана квітами й птахами.   
  Там, де колись висіли ікони - світлі порожні місця; над дверима - портрет Сталіна.
  Ще правіше, на авансцені кабінет Петровського. Стіл із друкарською машинкою,  тарілка радіо й дзеркало на стіні.
  На заднику намальований піонерський хор.
  Посередині, високо над сценою зірка, на якій прикріплені численні рупори радіо, спрямовані в усі сторони неосяжної Росії.
  Спектакль починається словами Олександра Галича, про того, хто знає, "як треба". Їх читає за сценою Борис Мартинов.
  І от у супроводі Будьонного з'являється той, хто знає: "як треба". Ми бачимо веселого вождя, що поспішає на свій новорічний 33 бенкет у виконанні .
  І далі театр пропонує цілий набор вчинків вождя, а глядачи повинні відповісти собі: чи так все треба було робити? Це, майже, звернення до Маяковського. До його "Что такое "хорошо"? и что такое "плохо"?"
  Він з явився на сцені таким, яким ми звикли бачити його на транспорантах зі старої кинохроніки. В військовому кителі, з незмінною трубкою в руках. Волосся високо зачесано назад.  Гримери постаралися на славу. Роль Сталіна в виставі виконує Валерій Лукич Тюленев.
  Ми бачимо цей, ставший енциклопедичним образ і чуємо зовсім протилежні відвертості. Про те, як був причетен к пограбуванню банка. Ці відвертості шокують нас, більш, ніж постріл. Вони руйнують так довго створювану величність вождя.
   Відразу ж, з перших слів він сам розкриває свою суть. Йому подобається ділити те, що зроблено другими. Вирішувати: хто гиден життя, а хто ні?..
   Він не мог будувати чесно, бо це довго, він продавав хліб, який відбирав у селян. А щоб ніхто не обвинуватив в вбивстві - об явив їх ворогами...
  На запитання матері: «Ким ти став у цьому житті?»
  Він відповідає «Царем! Я не вчений, університетів не кінчав... А вони взяли й вибрали! Що? Помилилися?!!»
  Голос актора звучить настільки впевнено, з таким виплеском енергії, що лякає публику. Зловещім поглядом з лукавою посмішкою обводить актор глядацький зал, і здається, що це ми обирали його. І нам соромно і жахливо від цього.
  Попереднью роботою актора була  роль хлібороба з п єси А. Крима "Євангеліє від Івана". І ось навпаки, той, хто намагається знищити куркулів.
  Режисер не боїться давати акторам зовсім протилежні ролі. Він проти стереотипів і амплуа. І вважає, що актор повинен збагачувати свій дослід створенням різноманітних образів, повинен рости з кожною роботою.
  Валерій Тюленев в інтерв'ю кримському радіо сказав, що у своїй роботі покладався на інтуїцію й на режисера. Слухав промови Сталіна в запису й прислухався до інтонації акторів, що знімалися у фільмах. Язиковою своєрідністю спектаклю був грузинський акцент Сталіна і його матері. На правій половині сцени говорили російською мовою, на лівій - українською.
  Відношення до свого героя у актора дуже обережне, дуже тремтливе й боязке. Він хотів зрозуміти Сталіна й шукав йому виправдання...
  Хитрість, непримиренність до тих, хто заважав будувати нову державу, і самовпевнений спокій, підкріплений підтримкою народу - були головними рисами створеного їм образа.
  Щоб довершити цей складний образ Мартинов використовує багато музичних вставок. Є тут і улюблена пісня вождя "Суліко", яку співає за сценою Вєра Кубанцева, а Москва й далеке українське село підспівують своїми зичними від ситості й хрипкими від виснаження голосами. Колишня актриса хору вирішила допомогти театру і зробити цю жахливу сцену досконалою.
  Режисер - майстер робити читкі кінцівки сцен і Гробаренко зауважує: «Горобців ще не всіх з'їли, а людей уже немає».
  Почавшаяся манія величності Сталіна продемонстрована в сцені, коли звучить «Кантата про Сталіна». Потім дівчинка читає вірші, що закінчуються словами: «Спасибі, за те, що ви живете на землі!», - і йде до Сталіна. Її ніхто не зупинив і той, хто повинен був це зробити, чує останній звук у своєму житті - звук пострілу...
  І ще епізод, на якому зосереджує увагу режисер. Це як би відповідь і одній, і іншій частині залу. Це тема зради, яка була з обох боків. Без якої не буває політики.
  Сталін запитує про статистика смертності на будівництвах, а той, що відповідає - не знає. «Як ваше здоров'я? Не кашляєте?» І знову звучить постріл, і манекен за столом безвольно нахиляється вперед.
  12 апостолів. У Христа їх теж було 12. І всі вони зникли, відреклися від учителя, коли його повели на страту. Щоб ніхто не зрадив раніше - новий місія зволів випереджати, віддавати їх на страту першим.
  Постріли будуть звучати, поки стіл не спорожніє. А чи має право не знати чогось людина, відповідальна за архіважливу справу?
  Другою владною постаттю у виставі є постать Петровського. Його роль грає Микола Бондаревський. Виконавши завдання вождя: добути хліб будь-яким шляхом, він одержав - наступне, і диктує про досягнення країни в українізації установ, газет і шкіл.
  Текст п'єси буяє цитатами. На них поступово будується сюжет. Показано процес перекручення фактів, пристосування їх під політику. Ми бачимо, як фраза з жахаючого звіту перетворюється для преси в естетичну. І люди їдять уже не гнилизну, викопану із промерзлої землі, а городні овочі...
  Актори Савченко (статистик) і Бондаревський грають зовсім протилежні постаті. Ми бачимо два типи інтелігенції. Перший - грає справжню, голодну і знесилену, небайдужу і бажаючу ісправити скрутне становище селян; другий - тих, хто стали нею тимчасово, тих, хто шукає, як замаскувати правду, приховати ці біди і знаходить їм виправдання.
  Слова Петровского, яки він диктує секретарці, перемежовуються фактами, оголошуваними статистиком:
  «У дітей щасливе дитинство».
«Колгоспниця Домна Хрипун разом з дочкою, убила 11-тилетнюю дівчинку для вживання в їжу».
  Тут чудово впоралася зі своєю роллю друкарки Олена Дмитрієва.
  Абсолютна відчуженість від зовнішнього миру. Вона друкує, але не чує й не бачить нічого навколо. Чисто механічна, бездумна праця.  Вона отут, поруч, до неї долітають слова статистика про мертвих дітей, але вони не торкаються її душі. Їй приємніше слухати музику й дивитися в дзеркальце, поправляючи локони, а страшні слова про лиха в країні - не для неї, вони обходять її стороною.
  Дивно, але одна акторка зуміла зіграти байдужість всієї не голодуючої частини народу СРСР!
   Тут зроблена маленька пауза... Вона, як хвилина мовчання. Вона залишена режисером за для того, щоб кожний зміг зрозуміти, що не було жодної спроби з боку городян: зібрати провізію й послати в умираючі села.
  Кожна сцена - окрема вистава. Логічно завершена. Після кожної вимикається світло, як би відбивається час. Режисер, як картинку з мозаіки, складає епоху. Не можна виділити якусь головну, або якусь викреслити. Тоді не вийде потрібного малюнка. Правда повинна бути вся! Про всіх і кожного окремо.
  Так перекидається світло на хатинку, де мешкає Маруся. Грає її Ольга Котляренко -висока й струнка. Як кажуть про неї: очі - на пів обличчя. Саме звернені до неба очі - найсильніше ілюструють голод. Вона вдягнена в плаття, приготоване для похорону. Раптом, чує стук і ми бачимо дитину, вона протягує Марусі полінця. Це сама ніжна сцена у виставі. Жінці приємно побачити поруч хочь якусь живу душу. Вона радіє йому, але, почастувати його нема чим і укласти нікуди. На постелі - небіжчик... Так можна на стіл! Стіл - це коли на ньому хліб - божий престол, а коли немає ні крихти - проста дошка...
  Хлопчик намагається заперечувати: «Не можна на стіл! Бог все бачить!» І отут звучить крик розпачу. Здається, що акторка вклала в нього всю себе: «А якщо бачить, то чому допускає, щоб люди - людей їли?!!»
  І отут уже чужий хлопчик намагається врятувати її. Даня Никулин хопає її за руку й пошепки просить не лаяти голосно владу, тому, що розстріляли в їхньому селі вчителя за такого от довгого язика...
  Дві обездолені душі боронять друг друга від лиха.
  Актрисі крім материнської любові належить зіграти ще талановиту акторку, яка мріє зіграти спектакль, для тих, хто залишиться в живих. Вона читає уривок з «Бенкету під час чуми». І зал завмирає від сили мистецтва, яке здатне в декільках рядках передати жах того часу.
  Колись це було просто мистецтвом, тепер стало - реальністю, її життям. Сьогодні в її будинку буде такий бенкет, але вони ще не знають про це. Передати це передчуття актрисі допоміг опит. В її репертуарі таки складні образи, як Ніна з "Нелегалки" А. Крима і Наталя Павлівна з "Брехні" Винниченка. Тому, іменно їй режисер довірив цю складнішу роль.

  А як доводилося тоді виживати представникам культури тоді ми дізнаємось в наступну мить...
  Дзенькіт дзвіночка означає, що це завклубом Гробаренко упрігся в театральний візок і йде по селу збирати небіжчиків. (Актор Валерій Лук янов)
  Образ Гробаренка самий складний. Він як нихто інший почуває на себе провину за те, що трапилось. Колись він підтримав цю владу, а зараз страждає не тільки він, а й всі: жінки, старі, діти... Він плаче, згадуючи, як ховав живого хлопчика, а той кричав: «Я живий!» Але, потрібно було виконати план по небіжчиках, інакше не одержиш юшки. Він говорить: «Я знаю: за що мені це. Я хрест на церкві зламав».
  Ні, не хрест. Можливість бути людиною.
  Актор хопає себе за голову від жаху, якого всі вони  наробили.
  Роль Книша грає у виставі А. Іжболдін. Це його дуже вдалий дебют в театрі.
  Він входить в хату, як справжній хазяїн: штовхаючи двері ногами. Тут режисер використовує сатиру. Книш робить все, що на його погляд, повинна робити влада з куркулями.  Він кричить, знущається, дражнить, сміється, по-хамськи глузує і пригрожує. Він ставиться до людей, як до непотребу, розкидує меблі і ненавидить усіх. Дай йому щє трішочки волі, і в селі не залишилося б жодного. Але, не знайшовши ані хліба, ані золота - заспокоюється. Він бакить, що куркулі ще бідніші за нього. Він виконав свій обовьязок і тепер має право відпочити, йому хочеться поспілкуватись. Він сідає на лавку і починає розмовляти по-людськи.
  І отут ми розуміємо, як вийшов той голод, і звідки бралися вороги. Гробаренко згадує, як після виконання плану поставок, приїхав у село Петровский і зобов'язав здати хліба ще в 20 разів більше. І замість того, щоб захистити своїх односільчан від неминучої смерті, Книш  відрапортував, що здасть хліб! І здав. Він виконав план по хлібі, і відразу одержав наступний - по куркулях. Але, де ж взяти стільки куркулів у бідному селі? От і стали куркулями всі неугодні Книшу... 49 самих нелюбих.
  Здавалося б декілька речень, а глядач розуміє всю правду.
  Що потрібно режисерові від глядачів? Щоб вони навчилися розуміти.  Для кого намагався Книш, віднімаючи хліб у старих? Для голодуючих дітей Німеччини, які виросли на дармовому хлібі, змужніли й пішли добивати тих, хто не помер у тому страшному голоді...
  Це головніша правда з усіх правд цієї вистави.
  Роль матері в чорному грає Неллі Жук. Чому она з являється на сцені? Чому задає питання? Чи вряд чи їх задавала його совість. Чи вряд чи він став би з нею говорити відверто.  Мати - не совість, її в кишеню не сховаєшь. Хоча, вона спитає як раз те, що спитають інші! А він вже буде мати готову відповідь.
  Актриса ненав язливо тихо, мов би, баюкаючи звертається до свого непутьового сина. В її словах немає а ні гордості, а ні пишання своїм дитям. В ньому тримтячий страх за гріхи, яки він здатен накоїти, бо вона ж знає його, як ніхто другий...
  А її репліку: "Батько повинен любити всіх дітей однаково», - режисер вважає головною. Це те, навіщо він ставив цю виставу. Всіх дітей потрібно любити! Й любити - однаково!
    Фігура в чорному (актор Кареєв) була май же демоном, від якого нікуди було сховатись і не було ніякого захисту. Він входить без стуку і зникає не прощаючись. Так, мов має повернутися в кожну хвилину. Залишаючи після себе і зневіру, і біль, і страх, і якесь огидне почуття.
  І ось сцена зґвалтування, так розкритикована охоронцями моралі. Чи так вона була аморальна?
  Сила дійсного мистецтва в тім, що воно здатно пробратися до розумів і сердець глядачів, усього лише натякнувши. Театру не потрібно влаштовувати оргій на сцені. Незваний гість штовхає Марусю на стіл і в ту ж секунду гасне світло. Усього одна мить. І світло вже на стороні Кремля.
  А фантазія глядачів малює вже картину в їхній уяві: хтось побачив у ній оргію; хтось відчув найвищий ступінь приниження ні в чому не винної жінки; хтось зрозумів справжнє положення всього радянського народу.
  А театр кричить цією сценою всім відому істину: Немає страшнішого володаря, ніж колишній раб!"
  Образ людини з народа, яка стала прислужником владі відтворив Валерій Лукянов. Танець Янко перегукується з танцем Эйлифа з «Матінки Кураж» Брехта. Невтримний, хамський, що супроводжується паскудними частівками - він гранично антиестетичний. Біснуючийся, п'яний від влади народ - завжди однаковий у своєму тваринному божевіллі, як  однаково жахлива безмежна влада, що дозволяє людям біснуватися від щастя чиненого ними злочину...
  І знову на сцені метафора. Статистик соромиться їсти із царського стола, Янко - їсть і п'є собі на втіху. І обстановка на сцені напружена настільки, що ми почуваємо й розуміємо, що це не Домна Хрипун їла ту дівчинку, а всі до єдиного, всієї країною, всією Європою їли ту дівчинку...
  Після відходу людини в чорному, Книш розуміє, що Маруся - уже вдова. І він відразу намагається вмовити її стати його дружиною. Маруся кричить і відбивається, але той сильніше, і хлопчик не витримує й стріляє в Книша з його ж рушниці.
  Сама атмосфера спектаклю: якась магічна передбачуваність. Коли глядачи заздалегідь знають результат. От входить статистик до Сталіна, і ми почуваємо, що не повернеться.
І тільки хлопчик вибирається із загального ладу передбачуваних, покірних і заляканих. Бачачи свавілля, він протестує проти нього своїм самосудом.
  І знов ми передбачаємо наслідки, ми почуваємо своїм нутром, що буде в селі військо Якира з китайськими добровольцями, які перестріляють усіх, як собак...


  Колись Теодор Адорно  написав: “Мистецтво після Освенцима неможливо”. У спектаклі про людське горе - не повинно бути нічого естетичного, щоб, не дай Бог, комусь це не сподобалося й кому-небудь ще раз не схотілося надихнутися людським горем...
  У режисера давно сформовано художній світогляд і свої критерії прекрасного.  Але, тут не повинне було бути нічого прекрасного, крім уривка з «Бенкету...», але й він жахливий своїм проріканням.
  Огидними були Будьонний, змушений розважати вождя, як блазень; Книш, фігура в чорному і Янко. Щоб ніхто із глядачів не захотів повторити їхню долю, не захотів піти на таке підвищення по службі,  навіть за найбільший і самий ситний  пайок.  Все зроблено так, щоб не схотілося вловитися на гарні гасла.
    Наприкінці спектаклю показана кінохроніка того часу. На тлі двох полюсів: накритого стола в Сталіна й спустілої хати розстріляного статистика:
  Ентузіазм і ударна, надпланова праця тих, хто працював. Хто, перемагаючи себе, будував заводи й домни, канали й турбіни, які відняли в них в одну мить.
  Потім був показаний відпочинок на море в урядових санаторіях тих, хто віднімав і змушував працювати.
  І, нарешті, кадри з фільму й слова пісні «Человек проходит, как хазяин необьятной родини своей!»
  Гарний хазяїн...
  Режисер сам відшукував ці кадри у архиві. Йому треба було, щоб глядачи зазірнули в ці сяючи ока, побачили ці щасливі, красиві обличчя, й зрозуміли, що люди вірили в світле майбутнє і працювали, щоб збудувати його для нас! Чим ми можемо зараз віддячити їм?
  П'єса дописувалася й допрацьовувалася в процесі постановки. З її були прибрані містичні епізоди й вставлені музичні й поетичні сцени. Так з'явився хлопчик, що читає вірші Миколи Кузнєцова про батька, що зробив так, щоб син запам'ятав Сталіна на все своє життя.
  Це зроблено тому, що зовсім недавно в Китаї пройшли суди над тими, хто зробив табори з ще жорстокішими умовами існування. Де людей вимушали не тільки працювати, а й вирізали в них внутрішні органи на продаж. Це справа огранізації "Фалунь Дафа", членів якої стали катувати з 1999 рока. Всього 10 років тому і продовжують катувати досі.
  Ціль автора й театру перервати ланцюг жестокостей.
  Ця вистава більш про майбутнє, ніж про той час!
  І ось звучить остання репліка Сталіна, коли він виходить на авансцену і запитує зал: "Як ви там? Не кашляєте?"
  Що він хоче почути від нас? Чому він так ухмиляється? Чого хоче дізнатися?
  Може того: змогли ми без нього не то, що б збудувати хоча б один новий завод, не то, щоб розгорнути виробництво, а хоча б зберегти його, не продати і не проїсти ці гроші...
  Він дивиться в очі кожному і питає: "Чи не соромно вам?" "Чи знають люди і влада: скільки майна залишилось у державі?
  І знов замкнуте коло... Чому так сталося? Все начеб-то фата-моргана... Ось було і немає... Чому нам насправді соромно?
  І в цім погляді актора ми розлічаємо погляд самого режисера. З его іронією і надієй.
  Реакція глядачів була цілком передбачуваною: обов'язково перебував незадоволений, який кричав: "Брехня!"; хтось плакав, згадуючи своїх загиблих родичів; хтось демонстративно виходив із залу; хтось просто мовчав і жахався, але байдужих - не було.
  Почуття від гри акторів не було. Тому, що здавалося, що не було ніякої гри. Ми бачили не театральних персонажів, а людей, які все життя ростили хліб, шоферували, керували, воювали, займалися статистикою й карали... Вплив драматургії на акторів був таким сильним, що вони на якийсь час перетворилися у своїх героїв. Під невсипущим поглядом вождя - стали тими, кого грали. Здається, що це не театр показав нам спектакль, а ми заглянули в той час, пожили в ньому всього дві година, але відчули на собі весь його страх і жах.

  Жаль, що спектакль пройшов усього чотири рази, і імовірно, не буде більше показаний. Адміністрація говорить, що неможливо знайти для нього глядача. Так, найбільше на світі люди пручаються тому, що здатно зробити їх розумніше...
  Я бачила три спектаклі, присвячених до цієї скорботної дати. Театр ім. Франко показав людину, зломлену, і не стільки голодом, скільки своїм власним страхом. Людину по суті своєї жорстоку й мстливу.
  В оперному театрі спостерігала за долею хлопчика в постановці Жолдака. Три години із тримтячою від холоду й голоду істотою. Оргазм співчуття і жалю. До одної, конкретної людині. І повна відсутність ненависті до причин її страждань. Режисер не зв язав це а ні з владою, а ні з сьгоденням.
  На питання журналіста: «З ким ви, майстри халтури?», - театр відповів: «Як і личить справжньому театру - з народом! Зі своїм багатостраждальним народом». Зі слабкою жінкою, яку можна принизити сильному, тільки тому, що він у влади; з людьми, які змушені покорятися грубій, безжалісній силі; з інтелігенцією, до слів якої не прислухаються; із хлопчиком,  змушеним убити, щоб захистити ні в чим не винну жінку. Це той хлопчик, що виросте й піде захищати свою батьківщину й переможе в самій жорстокій війні.

  Театр, як Янош Корчак залишився з дітьми, з самими безвинними, беззахістними і найбільш страждаючими від безглуздих ігор дорослих. Він зволів залишитися поза політикою, не підтримав ні чию лінію. І лідери ворогуючих партій, виходячи з театру сказали, що входили вони туди - ворогами, а вийшли - людьми.