4. Сни...

Увага! Ця проза написана НЕ під впливом будь-яких наркотичних
чи психотропних речовин, які змінюють стан свідомості. Описував те,
що відчував, думав, бачив… А ви, головне, не лівою півкулею мозку читайте.


   Із нетерпінням чекаю вечора, щоб, помолившись Велесу та Мокоші, поринути у стрімку подорож крізь час та простір – у глибини самого себе…
   Для когось сни – просто фізичний відпочинок, для когось – засіб втечі від Дійсності, а для когось – шанс наблизитися до Неї. Буває по-всякому.
   Крізь марево мороку, вишите різноманітними візерунками, проступають картини, образи… Тут постають ті, з ким мій шлях розійшовся роки тому, і ті, з ким мені ще доведеться зустрітися. Мрії поступово переходять у барвисті видіння, стають ближчими та реальнішими. Десь на рівні сонячного сплетіння підіймається хвиля, яка накриває мене з головою і зі всім, що в мене начебто є – словами, думками, свідомістю. Ланцюжки логіки рвуться, як паперові, а раціональне мислення відкидається за непотребом.
   Те, що лишилось, - напевне, найближче до справжнього Мене – підкоряється плину ріки примар. Світ сну сам створює свої обставини, сюжет, героїв, їхні цілі та значимість – ні про що не треба хвилюватися. Всесвіт все зробить сам, нам треба лише гідно грати свою роль. Все, як в кіно. Тільки краще, рідніше.
   Знайомі місця. Коли я встиг побувати тут? Звідки стільки згадок? Чи не вчора я сюди приходив безтілесною тінню для цього світу? Хоча ні, не тінню, я був тут, я грав свою роль, яку хтось відвів мені у спектаклі для одного глядача – мене самого. А он мій друг…чи подруга – це не так важливо, хай це буде навіть мати, вона все одно виконує необхідну партію. Необхідну саме в цьому місці і в цей час. А потім можна буде переміститися назад чи вперед – це вже як я забажаю. Все задля втіхи глядача-спостерігача.
   Учора, завтра, сьогодні. Час розповзся незбагненною розумом павутиною, якої навіть ніколи й не існувало насправді. Все це вигадки, забобони. Один всесвітній забобон під назвою життя.
   Цікаві думки. Он одна промайнула – зелена, хвиляста, наче стеблина якоїсь підводної рослини. А он якась думка набухає пронизливим шаром – щось важливе, скоріш за всього, тривожне.
   Дивна важливість. Все, що мало зміст ТАМ, нікому не потрібно ТУТ, і навпаки. Слова втрачають звучання та сенс. Втім, коли вони його мали?
   Думки линуть собі неспинною чередою нав`язливих запитань та суджень. Аналіз інформації – він і в цій площині аналіз інформації. Тільки нетиповий для біологічного виду під вогкою назвою «Homo Sapiens».
   Спів півня переходить у монотонне завивання будильнику. Навіщо? Скільки воно вже триває? Секунду? Вічність? Значить, так треба. Цей звук такий знайомий, але чомусь я ніколи не можу його згадати…
   Глибокі води марева розступаються і я виринаю на поверхню – у ранок, у раціонально обґрунтований світанок.
   Часто помічаю, що спросоння в голові кружляють дивні фрази, які, на перший погляд, не мають ніякого смислу, але, якщо уважно прислухатись, то можна зрозуміти їхню глибоку, навіть геніальну суть. Причому, ці фрази не мої – вони невідомо звідки взялися у просторі мого мозку. Валерій Синельников пише, що наша підсвідомість отримує інформацію про кожну подію, яка трапляється у Всесвіті. Можливо, ця «нісенітниця» і є відбитком того хаотичного шквалу інформації? Хтозна…
    День змінює нова ніч, нова подорож, а час усе стоїть собі на одному місці – навіть не встигаєш помічати, коли це він «пройшов». І був це сон чи неспання. Нескінченна коловерть пробуджень – у цьому чи іншому світі – зливається в єдине, за яким стає видимою найсакральніша суть буття.


9 травня, 7517 (2009) рік,
11 годин вечора