Правда пластуна

«До тих пір, доки в тобі бринить правда -
 ти незборимий»
Спасівський карб


     Дніпровськими плавнями, як завжди, володарював спокій. Лише вітер гуляв високим очеретом та комахи дзигчали у передвечірньому повітрі. Час від часу з відчайдушним посвистом зривалася догори переполохана чимось дика птаха. Он хлюпнуло у затопленому місці – може, Водяник то пройшов, а, може, рибі захотілося подихати… І знов все віддавалося природній радісній тиші, яку тільки через століття наважиться порушити гуркіт цивілізації.
    Однак, деінде очерет був нахабно прим`ятий і продовжував схилятися трохи долі. Деякі стеблини після цього знов випрямлялися, а деякі так і залишалися зігнутими – наче люди у скрутні часи. Крізь плавні ж хтось повз, намагаючись лишити якомога менше слідів. Важке, але стримане дихання можна було розчути лише за декілька кроків до «когось», і, мабуть, це було б останнє, що спостерігач чув.
    Пригинаючи стеблини, у сірій брудній свитині та шароварах повз на спині козак років сорока. Рушниця була зсунена на груди, щоб не набрала води, а сумка-пулечниця волочилася збоку. Руки ж тягнули за собою іншого козака, молодого на вигляд, але з набряклими від крові пов`язками на очах та нозі. Юнак був живий і, швидше за все, навіть у тями, та старався не ворушитися. Старший же повз, відштовхуючись ногами та перебираючи плечами. На перший погляд,  це могло здатися важким, але за роки практики такий спосіб пересування перетворювався на відпочинок. Набагато складніше було спостерігати за оточуючою місцевістю – аби, не дай Боже, не помітив ворог.
-   Вовче! – тихо простогнав юнак. – Нащо я тобі здався? Добий мене краще…
-   Добити не доб`ю, але рота точно заткну! – прохрипів у відповідь пластун.
Напевно, він повз вже декілька годин без перепочинку, тож слова вибили з нього багато сили, і він зупинився, щоб трохи віддихатися. Вовк почав згадувати, що стало початком такої дивної подорожі.
***
     Разом з товариством характерників[1] та ще кількома козаками він таємним ходом виплив з Нової Січі, як тільки до неї увійшли московські війська. Уся невелика флотилія, що складалася з семи човнів, прямувала до схованої козацької скарбниці, звідки мали намір податися у південно-західні степи, а, може, й за Дунай. Ніхто не очікував, що генерал Текелі так само таємно відправить певну кількість своїх вояків навздогін втікачам. І, тим більш, ніхто не очікував, що ті вояки натраплять на вірний слід…
    Ранком наступного дня, при виході на Дніпро, козаків атакували. Чисельна перевага супротивника не засмутила ані характерників, ані інших хлопців – розпалені люттю за зруйновану Січ вони щиро віддавали подяку. Одного з парубків – Омельком його називали – що називається «понесло». Підстрибуючи ледве не вище голів, він влучно бив ногами та шаблею, а коли останню вибили, - усім, що підверталося під руку. Він продовжував рубатися й після того, як йому вибило очі залізними уламками. Омелько, хоча й не був характерником, у тому бою нічим не поступався цьому лихому[2] народові, чиї представники наче перетворилися на скажені вихори.
    Втім, московські війська все ж таки змусили козаків відступити від загиблих товаришів та спішно перепливти Дніпро. Омелько, якого покинули сили, нерухомо лежав посеред купи вбитих ворогів. Гарне молоде обличчя почорніло від крові, а русяве волосся стало ніби пофарбованим у червоний колір. Вовк, що й в битві тримався осторонь загону, непомітно відтягнув ледве живого парубка з поля бою і перев`язав рани. Потім, наказавши хлопцю не робити зайвих рухів, поповз на захід, тягнучи його за собою. Пластун мав намір, пересуваючись по прямій, наздогнати загін на підступах до схованої скарбниці…
***
   Вовк зупинився лише тоді, коли усе навколо, аж до самого небокраю, за який закотилося сонце, поринуло у дивну тишу, що особливо відрізняє ніч від дня. У ній неможливо було поворухнутися – той самий очерет, що вірно ховав тебе ще декілька годин тому, може підступно видати. Тому пластун вирішив заночувати під відкритим небом рідного Великого Лугу[3]. Багаття розпалювати він остерігався, власне, як і спати. Обережно поклавши Омелька на смужку сухої трави, він ліг поруч, узявши до рук рушницю. Західний вітер доніс людські крики та сварку. Москалі шукали втікачів, прочісуючи версту за верстою.
-   Що ж це за часи такі, коли в рідному краї на тебе полюють, як на здобич?! – обурився парубок, слух якого став тепер набагато кращим.
Вовк промовчав. Йому також було тяжко. Душу наче гризли чорти, а ззаду їх підганяли московські війська, очолювані «доблєсним» Текелі. Очерет безшумно колихав своїми списами, обступаючи козаків все щільніше й щільніше…
   З легкої дрімоти Вовка вивів тихий голос Омелька:
-   Напевно, зорі на небі сьогодні такі ясні-ясні… І розкидані крапчасто, мов ті роси зранку…
-   Не видно сьогодні зір – хмари, - зітхнув пластун.
-   Слухай, Вовче, чому ти все-таки мене врятував?
Сіромаха[4] помовчав, вагаючись з відповіддю.
-  У тебе є здібності характерника, хлопче, - нарешті відповів він. - Наскільки  я бачив там, у бою, ти насправді можеш стати одним з них. Якщо виживеш.
-   Хто вони такі?
-  Характерники? Як тобі пояснити… В них нема дому, бо домом для них є вся Україна. Нема в них і сім`ї, бо сім`єю для них є весь народ. Вони хоронителі Звичаю, носії таких древніх знань, що я й уявити не можу. Багато попів говорять, що вони знаються з нечистим, та брехня усе це. Я сам бачив їхню науку в дії. Якщо зможемо наздогнати загін – віддам тебе одразу під опіку Нечаєву. Він у байстрюків цих головує зараз.
-   Якщо та якщо…
Пластун посміхнувся темному очеретові.
-   Бачу, в тебе гарний настрій. Це добре. А поки давай поїмо що є і спати будемо, бо день завтра важкий.
Діставши зі своєї сумки шматок хліба та сала, Вовк простягнув хлопцю. Швидше за все, завтра вони дістануться до людського житла, але запастися в плавнях провіантом про всяк випадок варто було.
   Коли нехитра вечеря була закінчена, пластун наосліп перев`язав Омельку рани та, глибоко вдихнувши свіже нічне повітря, приготувався до безсонної ночі…

***
   Ніч у плавнях – це особлива незабутня містерія, сповнена величним та неповторним духом Запоріжжя. Не дивно, що пластунів, котрі майже жили в плавнях, іноді звинувачували у зв`язках з нечистою силою.
   Заколисуючі співи цвіркунів, що, здавалось, лунали відусюди одночасно, непомітно вводили до стану зміненої свідомості. Час від часу їх заглушували скрики болотних птахів, які вили свої гнізда прямо серед стеблин.
   Над чорним морем очерету пропливали масивні хмари. Ті з них, що висіли майже на обрії, підсвічувались сполохами вогнищ, і Вовк згадував свою останню ніч на Січі. Що лишилось там від неї? Сумне попелище, по якому гуляє лиш вітер? А, може, похмуро та самотньо стоять напівзруйновані полум`ям курені? Чи повернеться коли-небудь туди життя, чи розквітне нова радість та воля? Відповідь на це не знала й сама земленька-мати…
   Світанок займався неохоче, наче ніч не хотіла розкривати свої покрови перед пануючими зайдами. Крізь білі пасма туману, що спеленали плавні, очі не розрізняли місцевість далі, ніж на десяток ліктів. Світлішало хоча й повільно, та втікачам треба було вирушати далі.
   Вовк знову зняв пов`язку з очей Омелька і подивився на рани. Замість світлих парубочих «дзеркал душі» червоніли м`ясисті криваві набряки. Пластун похитав головою, дивуючись мужності хлопця, змочив свіжу тканину водою, поклав туди якогось зілля зі своєї сумки та обгорнув нею голову Омелька. Опісля запитав:
-   Як ся маєш, козаче?
-  Та добре, тільки очі сверблять, - спробував посміхнутися той. – А що це за краплі у повітрі?
 -  Туман, - коротко відповів Вовк, дістаючи учорашній хліб. – Це душі загиблих йдуть плавнями. Може, теж наздогнати загін хочуть…
У мовчанні наспіх доїли припаси; пластун перевірив, чи все на місці, взяв хлопця під пахви та поповз далі, як і день тому.
   Туман почав розходитися, і Великий Луг у світлі ранкового сонця ніби змінив стан своєї свідомості: став більш відкритим та радісним… Куди не глянь – усюди лежала невимовна краса безмежних плавнів. При чому, краса та полягала не у формах чи барвах (хоча й вони, звісно, вельми тішили погляд), а у дивовижному дусі, що містився у навколишньому просторі.
   Втім, Вовк не мав часу насолоджуватися видовищами запорізького літа, усю увагу він приділяв своїм рухам та спостереженню за ситуацією. М`язи вірно працювали, не зважаючи на безсонну ніч. Пластун одними губами шепотів мотив якоїсь ритмічної народної пісеньки, задаючи тим самим своєму тілу необхідний темп.
   Сонце так сам невпинно повзло по блакитному схилу неба. Коли воно нарешті досягло своєї найвищої точки та приготувалось вже до спуску, Вовк лишив Омелька одного, наказавши кричати, якщо щось трапиться. Пошук та видобування їжі серед рідного очерету не зайняли у бувалого пластуна більше, ніж півгодини. Скалічений юнак тільки почав мліти під лагідними сонячними променями, як відчув, що його знов тягнуть уперед. Як виявилось, його рятівник повернувся з м`ясом якоїсь пташки, котру зловив голими руками, та цілим набором лікарських трав.
   Випробовуючи шлунок хлопця ароматами здобутих припасів, Вовк більше не гаяв часу, хоч повзти по жарі ставало дедалі важче. Реп`яхи понабивалися в шаровари та черевики, ніби маленьке військо, що штурмує фортецю; повітря сповнювалось жаром, якого не могла згасити вологість плавнів, натомість роблячи його ще й в`язким. Плюнувши в душі, Вовк зупинився у тіні якогось низькорослого дерева, притулившись до стовбура спиною. Перекусили, чекаючи, поки спаде жара. І знову – шлях…
   Лише у багряній зірниці заходу пластун побачив над очеретом дим, що струнким стовпом врізався у самісіньке небо. Це могло означати тільки одне – поблизу людське житло.
   У сутінках втікачі, вкриті з голови до п`ят подряпинами та пилом, вибралися з плавнів у широкий степ. Саме на межі двох природних світів – очерету та степового різнотрав`я – прилаштувався невеличкий козацький хутір – дві біленькі хатки-мазанки, оточені міцним на вигляд тином. Вовк допоміг Омельку звестися на ноги і, підтримуючи його, пошкандибав до воріт.
-   Пустіть перепочити, добрі люди!
Грюкнули двері хати, почулися жіночі кроки.
-   Кого там Біг під вечір приніс? – голос належав жінці середніх літ, господарці.
-  Козаки ми січові, - відповідав пластун. – Мій товариш поранений важко, йому б ніч у людському житлі провести…
Жінка тяжко зітхнула і відчинила ворота. Вона була низенька, повна тілом, але з гарним привітним обличчям та хазяйським поглядом. Побачивши Омелька, вона сплеснула руками, підхопила хлопця з іншого боку та крикнула кудись у хату:
-   Орисю! Максиме Івановичу!
З сіней вибігла дівчина років дев`ятнадцяти – на вигляд гарна, мов та берізонька у саду доброго господаря: пишне русяве волосся, охайно заплетене в косу, очі сині-сині, як небо над головою. Слідом за нею з`явився немолодий чоловік з сивою бородою. Дівчина охнула та взялася було допомагати пересувати юнака, але господиня відігнала її:
-   Піди приготуй місце у коморі, - і вже до Вовка, - ви вибачте, пане козаче, у нас в хаті й самим місця мало, до того ж не прибрано нічого – й покласти хлопця ніде буде… Ой, лишенько…
-   Та хоча б якось, головне по-людськи, - погодився пластун.
Господиня обережно, ніби боялася впустити, передала ліву руку Омелька Максиму Івановичу, а сама побігла у хату. Врешті-решт спільними зусиллями хлопця поклали на застелену грубою тканиною солому, промили рани кип`яченою водою та дали кухоль духмяного квасу. Другий, звісно ж, дістався і Вовку. Підійшли ще дві дівчини, хлопець років десяти та жінка з сусідньої хати. Двір почала поглинати темрява, запалили два світильники та сіли прямо у коморі – розмовляти.
-   Ну що, гості дорогі, розказуйте: звідки йдете і куди, які звістки несете, - чи запропонувала чи наказала господиня.
-  Я – пластун, кличуть мене Вовком, - почав козак, скорившись обставинам. – Його – Омельком Кравчуком, Фастівського куреня хлопець. А звістки ми несемо лихі… Нема більше Січі-матінки, нема козацтва низового!
Люди, що зібралися у коморі, як один, здивовано зітхнули.
-   Як нема?! – голосом, що враз змінився, запитала господиня.
-  А отак. Прийшли війська московські з наказом Катерини, заарештували старшину та кошового, у козаків зброю позабирали, саму фортецю на попіл спалили… Лише один наш загін вибрався непомітно, але й нас дістали, вже кулями й багнетами – там хлопець і подряпався. Тепер наздоганяємо товаришів, щоб хоч якось святині козацькі зберегти.
Сказавши це, він помітив, що ніхто його не слухає – господиня схопилася за голову та плаче, Орися, притулившись до неї, втішає; всі інші також стурбовано перемовляються. Вовк напружено чекав кінця цієї сцени, похмуро поглядаючи з-під темних брів. Нарешті, виплакавшись, господиня пояснила свій розпач:
-  Мене Акуліною звуть, Орися от – донька моя. Кириленки ми. Чоловік – Федір – на Січі лишився, - вона знов заридала, підвиваючи не своїм голосом.
Вовк нахилився до самих вух жінки, щоб було чути, і твердим, впевненим голосом сказав:
-  Заспокойтеся, пані Акуліно, ваш чоловік скоро повернеться. Москалі пов`язали тільки старшину, інші козаки ані в полоні, ані в землі не потрібні. Можливо, потім їх і заберуть задля якихось цілей, але зараз, швидше за все, їх розпустили по домах. Ось побачите – через кілька днів він прийде.
Акуліна з надією подивилася за пластуна заплаканими очима:
-   Правда?
Вовк лише нахилив голову, ввічливо посміхнувшись.
-   Що ж це я так? – підхопилася господиня. – Вам і поїсти чогось треба і перепочити, а я вас тримаю. Ви коли вирушаєте?
-   Завтра на світанку – дорога далека.
-  Тоді я й в дорогу вам чогось дам, добре? – Акуліна з властивою виключно східним слов`янам швидкістю поверталася до бадьорого стану.
Пластун погодився – це насправді було не зайвим. Люди розходились, обговорюючи подію. Тиша разом з ніччю обгортала хутір ніжним серпанком. Вовк також вийшов на подвір`я, дихаючи на повні груди, та тільки зараз поглянув навколо. Звичайнісіньке подвір`я наддніпрянської хати: криниця, комора, стайня, хлів, повітка, курник – все це вміщувалося доволі вдало, хоч тісно. Втім, останнє й створювало відчуття затишку та родинного ладу. За хатою розміщувався садок та город – охайний, доглянутий – як і самі господарі. Зі всього було видно, що хуторяни не бідні.
   А що ще потрібно для життя? Вовк ніколи не замислювався про мирне та спокійне сімейне життя – його домом були плавні, вірна шабля – дружиною, прудконогий кінь – братом. Ніколи не шукав він зупинки у нескінченних блуканнях дивовижним світом Дикого Поля та прилеглих земель. І ось тепер щось залягло в душі закоренілого розвідника-одинака, сіромахи волохатого. «Певно, роки, - посміхнувся Вовк. – Ех, валкуватим стаю… Ну й хай, добра зміна підростає», - подивився він у бік комори, де сиділи Омелько та Орися, яка визвалась доглядати пораненого.
   Борщ, який принесла Акуліна, розігнав сумні думки та заповнив неприємну пустку у шлунку. Опісля смачної вечері (господиня виявилась ще й доброю куховаркою) всі почали готуватися до сну. Вовк заявив, що буде спати на подвір`ї – там йому зручніше, хуторяни нічого проти не мали. Перед тим, як залишити комору, пластун непомітно сунув Омельку добре відточений ніж, шепотом додавши:
-   Прив`яжи його до ременю. Про всяк випадок.
Вмостившись на возі з сіном, пластун довго дивився на ясні зорі, що складалися у знайомі, як лінії на долонях, сузір`я. Почувся гуркіт, Вовк повернув голову на звук – то закрилися двері комори. З внутрішнього боку. Орися звідти не виходила. Козак стомлено посміхнувся у вуса:
-  Ех, молоде-зелене…

***
   Омелько прокинувся від страшного тріску та галасу. Поруч відчайдушно закричала Орися. Почувся удар дерева об дерево, який розпізнав би кожний воїн – так падають вибиті двері. У темряві сліпих очей, юнак миттєво простягнув руку до пояса, але ножа там не було – певно, випав та відкотився кудись. Щось свиснуло у повітрі, щось залізне та гостре… Але звичної вже болі не послідувало – натомість пролунав здивований зойк, а руки окропило чимось теплим…
   Якщо б Омелько міг бачити, як та ж Орися, то спостерігав би жахливу картину. У розбиті вщент двері до комори увірвався московський жовнір, люто позираючи на молодих людей. Не встиг він і замахнутися, як з подвір`я влетіла стрімка сіра тінь. Москаль впав на підлогу, перерубаний навпіл, а тінь кинулась далі.
  Дехто говорить, що пластунів називають так тому, що вони добре «пластати» - тобто, рубати – вміють. Може, брешуть люди, хтозна… Так чи інакше, Вовк, вдало обираючи позиції та моменти, успішно розчищав подвір`я Кириленків від зайдів. Тісно розміщені будівлі й тут стали у пригоді: на невеличкому просторі вміщувались усього дві-три озброєні людини; жовніри не лізли всім скопом, щоб не зачепити один одного.
   Для козака ж разом зникли усі бар`єри: він підстрибував, присідав, наскільки вистачало моторності тіла, блискавично нападав і так само непомітно відступав – в усій повноті використовував тактику дикого хижака-побратима. Коли він у звірячому стрибку з хриплим гарчанням збив з ніг чергового ворога, придавивши його вагою свого тіла, серед вцілілих жовнірів почулися скрики: «Оборотень! Оборотень!» Підхопивши одного пораненого, вони бігом попрямували до воріт і через декілька хвилин зникли у плавнях.
   Декілька разів глибоко вдихнувши, Вовк швидко зібрався – перекинув через плече сумку, в яку турботлива Акуліна встигла покласти їжу, взяв рушницю та рушив до комори. Там він побачив одного Омелька, безнадійно шукаючого загублений ніж – Орися вибігла до хати перевірити, чи все в порядку з матір`ю. Пластун підібрав ніж і вдруге подав його хлопцю зі словами:
-   Не губи свою зброю, козаче, бо слідом за нею загубиш і честь.
Не сказавши жодного слова господарям, Вовк допоміг перелізти через тин Омельку, перестрибнув сам і, легко зваливши юнака на плечі, швидко пішов степом одному йому відомим напрямком.
   Але не встиг сіромаха зробити й п`яти кроків, як Омелько штовхнув його у плече:
-   Що ти робиш, Вовче?! Хай я залишуся тут! Її ж вб`ють!
-   Нічого їй не зроблять, якщо нас не буде поруч, - сердито відповів козак.
-   Звідки ти знаєш? – хлопець почав підвищувати голос і раптом стишено додав. – Я її покохав…
Вовк фиркнув:
-   От ти чорт молодий! Ти ж її навіть не бачив!
-   Ні… Знаєш, я її бачив… Не знаю як і чим, але бачив! Чесно!
Пластун призупинив свій хід, замислився, потім похитав головою:
-  Все одно не час кохатися. Живий будеш – повернешся до неї. А зараз нам потрібно наздогнати загін.
-   Та не одна жива душа не здатна це зробити!
-  Дивлячись яка душа, - посміхнувся його рятівник. – Людська – не здатна, а вовчій – в самий раз буде!
Через хвилину він не втримався і знову фиркнув:
-   Краще б ти так зброю бачив, як дівчат!
На ці слова Омелько образився і не розмовляв аж до самого вечора. Коли Вовк втомився нести його на плечах, юнак відмовився від підтримки за руку і сам спробував бігти, сильно припадаючи на поранену ногу. Втім, прошкутильгав він так не довго – до першого кореня, що випирав із землі. Пластун підхопив його у падінні і без зайвих розмов потягнув далі, тримаючи за плече.
   Степові трави подекуди не поступалися зростом очерету плавнів, а «населення» їхнє було ще багатшим та голоснішим. Коли ж стеблини розступалися, то ставало видно величну далечінь ланів і полів, щедро освячених благодаттю сонця. Наливне колосся тихо мріяло про щось своє під подихом теплого вітерця.
   Один раз з-за пагорбів на півдні показався рукав одної з незлічених степових річок, по якому пливли вже шість козацьких човнів.
-   Ось бачиш, - задоволено посміхнувся Вовк. – Завтра, якщо все буде гаразд, ми з ними зустрінемось…
   Буйні трави хаотично перемішувалися з пожовклими тогорічними, що гучно хрустіли під ногами. Шурхотіли невидимі тваринки, птахи своїм співом ніби показували шлях. Ніхто й помислити не міг, що все це може бути понівечено та знищено людською жадобою та маніакальним бажанням створити свій штучний, пластиковий світ. Втім, скоривши землю – нікому ніколи не під силу скорити та зв`язати небо…
   От і зараз навіть зазвичай похмурий пластун не міг відірвати захопленого погляду від чарівної небесної бані, вкритої хмарками, схожими на загадкові візерунки майстра на куполі храму. Це і був храм – храм чистої природи.
-  Небо таке, - зворушено видихнув Вовк, - ніби масляними фарбами розписане… Як ті фрески у церкві січовій, пам`ятаєш?
-   Пам`ятаю… - усміхнено відповів Омелько. – А я сонечко відчуваю. І світло його – усе…
«Це добрий знак, - подумав Вовк. – Значить, одужує хлопець».
Не хотілося вже кудись бігти, когось вбивати та калічити, з кимось сперечатися за те чи інше право. Все одно через рік, може, через два закони, а разом з тим і права, зміняться – і знову вони комусь не сподобаються… А небо як було, так і залишиться привітним та відкритим, зі своєю власною правдою…
   Козаки зупинилися на ніч у невеличкому гаю. Омелько полинув у сни, мабуть, назад, до Орисі, а Вовк, до якого разом із заходом сонця повернувся звичайний напружений настрій, наполегливо чистив рушницю. Пластун знав: останній день подорожі має нести в собі щось несподіване. От тільки що – добре чи погане?..

***
   Ранок вдарив у ніздрі терпким запахом дикоростучих степових трав, що покрилися свіжою прохолодною росою. Вовк провів з Омельковими очима просту операцію, яка стала вже звичною і, закусивши шматком хуторної яловичини, поринув разом з хлопцем у зелене море, що розстилалося навкруги.
   «Хвилі» тут йшли, скоряючись волі вітру, подекуди оголяючи свої жовті, білі та червоні душі – квіти. У повітрі, як і вчора, не було ніякої напруги, але пластун не довіряв оманливому зовнішньому світові. Він був спокійним і, разом з тим, у будь-яку мить готовий до несподіваного нападу.
   Омелько тим часом думав про своє. За останні дні в його житті сталися такі значні події, котрі беззаперечно та безжально вирішили його подальшу долю. Зруйнування Січі, втеча, поранення, Орися, характерницькі здібності – усе це звалилося зненацька на голову звичайного молодого козака. «Невже так буває? – думки світилися у темряві яскравими образами. – Я думав, так тільки в казках все трапляється…» Що чекало Омелька через день, два? Як ще зміниться його життя після возз`єднання із загоном? Але поки юному сліпцю варто було замислитися над тим, як не зачепитися за якийсь підступний корінь, як, не роблячи шуму, долати шлях. І шкодувати про те, що не може він бачити того неба та простору. Втім, якщо трішки напружити щось всередині черепа, то мимоволі з`явиться картина яскраво сяючого степу і вже не такого далекого повороту річки, до якого якраз підходила невеличка козацька флотилія…
   Досліди Омелька над собою перервав Вовк, який раптом зупинився та по-хижому повів носом. За пагорбом, котрий вони щойно пройшли, знов почалися хащі, крізь які хтось, окрім двох козаків, пробирався.
-  Почекай тут, - прошепотів пластун хлопцю, а сам беззвучно пішов уперед, на ходу розхиляючи стеблини.
Сумнівів не було: москалі наздогнали втікачів, але розшукати їх серед високих трав поки що не могли. Вовк деякий час спостерігав за пересуванням та розташуванням вояків, а потім повернувся до Омелька.
-   Нас оточили, - буденним тоном констатував він. – Жовнірів просто так не оминути, доведеться прориватися з боєм. Добре, що до наших небагато залишилось.
Пластун почав щось шукати у своїй сумці, а Омелько мовчав, очікуючи рішень старшого. Вовк тим часом витягнув з самого дна шматки якоїсь тканини, напхав туди пороху, окропивши пахучою рідиною з сіренької пляшечки. Вийшло декілька кульок різних розмірів, у кожну з яких пластун встромив по сухій стеблині й перевірив, чи надійно та тримається. Приготування до бою зайняли в нього не більше десяти хвилин. Ще деякий час посидівши із заплющеними очима, він підхопився та промовив:
-  Слухай сюди, Омельку. Як почнеться стрілянина, спробуй зробитися невидимим для стороннього ока і прямуй повзком до загону – довірся чуттю своєму.
-   І як це мені невидимим стати? – здивувався хлопець.
-   Це вже тобі краще знати, - пластун говорив швидко, ніби квапився кудись. – Застосуй той самий зір, яким ти тоді Орисю бачив. Все, хлопче, бувай!
Відійшовши трохи від Омелька, пластун ліг на землю, усю свою нетерплячку спрямувавши на внутрішню силу.
   Солдати блукали вже близько від того місця, де тільки що розмовляли втікачі. Вони навіть не здогадувались, що за ними пильно слідкує гострий вовчий погляд, і тим більш не здогадувались, що всі вони вже мертві…

***
   Травою прокотилось шурхотіння.
-   Вовче, це ти? – шепотом запитав юнак темряву.
-   А хто ж іще? – почувся знайомий низький голос. – Може, на нас і полюють в рідному краї, як на здобич, але на те він і рідний край, щоб кожна травичка тут на захист наш ставала… А нам рушати треба: мені багато чого зробити ще потрібно, а тобі – багато чому навчитися, - Вовк посміхнувся у вуса і зовсім тихо додав. – А, може, всього лише згадати…


Примітки

1 – так називали козаків, котрі мали надзвичайні здібності та знання.
2 – тут «лихий» використовується у значенні «хвацький», «моторний».
3 – територія дніпровських плавнів, унікальний біосферний комплексний, зараз затоплений під Каховське водосховище.
4 – так називали тих козаків, що постійно жили на Січі, не мали сім`ї та власного господарства.


26 березня – квітень 2009 року