ЖЗЛ. Видатний письменник Опанас Недужеситий

           Великий український письменник Опанас Недужеситий народився у сім’ї бідного київського ювеліра Лейби Тухеса, в силу чого спочатку мав аналогічну хвамілію. На честь предків – запорізьких козаків - хлопчика назвали древнім козацьким іменем Арон. Родина Тухесів дуже страждала від распроклятого царизму, який давав їсти, пити та красти всім окрім українців. „Нема у світі щастя, Арончик, - казав, бувало, сину старий Лейба, рахуючи на сон грядущий, для успокоєнія, вечірню касу. – Мабуть, треба до Америки тікать”. „Чого, батьку?” - питав юний Арік, що вже навчався в університеті на революціонера-підривника. „Та знов на „Роллс-Ройса” не хватає!” – хвилювався розстроєний напівголодним пролетарським существованієм Лейба.  „То купи кожному з нас по „Хворду”, - радив ще молодий та дурний Арік. „Ти шо? – ображався стильний батько. – „Хворд” – то отстой! Нехай на ньому царь їздять!”. Зрозуміло, таке жахливе соціальне неравенство, коли, значить, одним все, а українцям – хрін вам! – не могло не породити потужного революційного руху, тим більше що в університетах тоді вчили на підривників не те шо зараз, а як нада.
            Як Арончик вивчився, мудрий Лейба відправив його до Швейцарії – на Леніна подивитись, та й грошиків про всяк випадок заховать, адже швейцарські банки вже всі були великі та броньовані, а наші, як і нині,  – скляні та максимум трьохлітрові. Тому і тюрму, і каторгу незламний Арон пізнав разом з Іллічем. Це були страшні тюрма й каторга, бо швейцарські! Тупі жлобські швейцари годували нещасних в’язнів тільки тричі на день, ланчу не було взагалі, а сто грамів наливали лише на вечерю. Ось там, пов’язані женевськими ментами за несплату аліментів і сексуальні посягання на есерів на майдані коло церкви, Арон з Іллічем і один одного пов’язали святою клятвою: бороться та шукать, знайти і перепрятать! Щоправда, потім, як вийшли, вдризг розругались, коли ділили гроші, отримані від німецького кайзера за те, щоб вони не виходили з потягу на жодній станції Німеччини. Так, сердешні, і просиділи всю дорогу від Женеви до Петербурга у вагонному сортирі, бо ж їхали зайцями. Щоб, значить, не платити клятим капіталістам та експлуататорам!
              Як прибули до революційного Пітера, тут, треба визнати, Ілліч обставив пана Арона, як лоха, вистрибнувши з поїзда на секунду раніше і першим добігши до Смольного, де більшовики вже ділили царське барахло. Коли туди добрався Арон зі своїми тридцятьма чумуданами, всі державні посади в новій країні були вже зайняті. „Вам чого, товариш?” – з лукавим ленінським прищуром спитав його Ілліч, комфортно розсівшися на бувшому троні невдахи Миколи Другого. „А мені шо ж тепер робити?” – розгубився Арон, зі сльозами на очах дивлячись, як його чумудани від Армані шмонає революційна матросня. „Пішитє пісьма...” – по-доброму порекомендував Ілліч, приміряючи нову аронівську жильотку, і ця порада друга і вождя дала майбутньому Опанасу пропуск у велику літературу.   
              Талант, як відомо, не проп’єш, а талант у Арона безперечно був, бо він, по-перше, знав майже всі букви, а, по-друге, умів писати. Тепер треба було визначитись з псевдонімом, під котрим будуть виходити шедеври письменника, адже всі нормальні творчі люди набрали собі псевдонімів, як сучка бліх. Всі Іванови, Петрови та Рабиновичі від літератури кудись поділись, в момент перетворившись на Бідних, Голодних, Невіруючих та ін., лише окремі відщепенці, на котрих ніхто не звертав уваги, суто по п’яні чи від революційної безграмотності залишились Єсеніними, Булгаковими чи, там, якими-небудь  Пастернаками.  Пану Тухесу, що повернувся на Україну заради рідної землі, білих берізок та прихованих хазяйновитим батьком брильянтів, залишився тільки немодний псевдоним Опанас Недужеситий, який не захотів брати поет Янкель Зільберпукер, тепер ставший Дадздрапермом  Безпощадним. Так Україна з нічого, з гі..на, одразу знайшла двох великих літераторів!
              Отримавши від партії матеріальну помощ, квартиру на Хрещатику та дачу для написання першого шедевру, Арон Тухес (пробачте, Опанас Недужеситий) рішив порадитись з розумною людиною, щоб не стратити. І щоб не стратили, бо тоді, що дивно і якось даже нелогічно, без розбору мочили і Опанасів, і Аронів. Звернувшись за творчою допомогою до товариша Сталіна, який вже зробив з Ілліча красиву й потішну мумію, пан Опанас отримав аудієнцію з отцем всіх народів (не плутати з Адамом!).
               - Еге... Значить, письменник? – спитав Йосип Віссаріонович. 
               - Так точно! – наложив... пробачте, доложив пан Опанас.
               - Інженер, значить, чєловєчєскіх душ? І шо пишем? – поцікавився допитливий вождь.
               - Роман, товариш Сталін, - як на духу зізнався пан Опанас, бо поруч вже стояв товариш Берія.   
                - Про колхози? – здогадався Йосип Віссаріонович. - Шоб, значить, п’ятілєтку за три роки?               
                - Так точно! – погодився пан Опанас, про себе дякуючи вождеві за новаторську ідею.   
                - І хто там у тебе буде? Ну це... герої, там, геройки? – вліз невгамовний Лаврентій Палич.
                -  Як хто? Українські ці... як їх... ну, дєхканє... чи як воно називається... І ці... з рогами... – зам’явся наш майбутній геній.
                Тут справа у тому, що пану Опанасу до того ще ніколи не пощастило побувати на селі, бо ж ані  ювеліри, ані діти їх там чомусь не приживалися, якщо, звичайно, не освоювали старі добрі селянські професії комісара чи чекіста. Такий прокол в біографії ледь не став для письменника роковим, адже сам товариш Сталін колись бачив живу корову і взагалі був хоч і сатрап, та начитаний.    
                - Ти шо, обурів, українська морда? – погодьтесь, обґрунтовано обурився генералісимус. – Лізуть, і лізуть, а хоч би хто раз в жизні лопату в руках тримав. Ну я вас ще навчу! Хто в тебе батько?
                - Та той... каміння обробля... – чесно вичавив з себе пан Опанас.
                - Каменщик, значить? А він в тебе, часом, не масон? Не вольний каменщик? – гостроумно пожартував Йосип Віссаріонович.
                - Ні, тепер він вже не буде вольним... ги-и, - негостроумно пошуткував Лаврентій Палич.
                -  Коротше, пиши про каменярів, сучий сину! – наказав митцю товариш Сталін. – Бо треба заводи будувать. Як, кажеш, тебе звати? 
                - Тухес, Ваше вєлічєство, - інстинктивно брякнув пан Недужеситий. – Але в радянській літературі я Опанас...
                -  Коротше, чеши звідси, Жопанас, та хутчіш пиши якусь ідейну лабуду, - обірвав його товариш Сталін, якому одначе пондравилось Опанасове про „вєлічєство”. – Даю тобі строку до тридцять сьомого року. Ги-и, віршики получилися, Лаврентій, запиши для транспаранту. А ти, Жопанас, як не вкладешся – відправлю до магаданських дєхкан, сіять хлопок у тундрі. Там вже багато ваших, не соскучишся. 
                Через два тижні українська, а особливо світова література збагатилась безсмертним романом Опанаса Недужеситого „Брильянти для диктатури Його вєлічєства пролетаріату”. Ставши першим дисидентом Страни Совєтов, героїчний Опанас посмів ослухатись всесильного вождя, настрочивши романа не про каменіряв (бо з ними по нєопитності можна було б попасти ще гірше ніж з дєхканами), а про шпійонів та диверсантів, котрих всіх разоблачив у книжці пильний Лаврентій Палич. Духовна сила роману була настільки велика, що одразу після його публікації мільйонів десять шпійонів разоблачили насправді, а ще мільйонів двадцять, не чекаючи візиту Лаврентія Палича, самі накатали явку з повинною і дружними ешелонами почургикали сіять хлопок у тундру. Але мужнього пана Опанаса серед них не було, бо навіть дурна більшовицька влада розуміла, що такі муд... реці завжди і тут згодяться.               
                Видатний письменник прожив довгу й трудну жизнь. Щоб там не казали усякі завидущі жлоби, а двох Ленінських, трьох Сталінських, чотирьох Державних премій та десяти премій КГБ, що їх кремлівські людожери жбурляли Опанасу Недужеситому за його єдиний і неперевершений роман наче подачки з барського столу, також не могло вистачити на „Роллс-Ройса”. Трагедія старого Лейби повторилась з його непересічним синком. Це був справжній „Король Лір” по-савєцькі! Ну, якщо не „Король Лір”, то „Бравий солдат Швейк” точно!   Промучившись п’ятдесят років в шестикімнатній квартирі на задимленому Хрещатику, пройшовши жорстокі тортури застарілими радянськими „Волгами”, які він був вимушений міняти ледь не кожен місяць, і випадково знайшовши у коморі старого паспорта на Арона Тухеса,  пан Опанас (пробачте, знову Арон) відправився шукати заслуженого щастя до колибелі козацтва – в Ізра`їль, в останній надії, що хоч там йому нарешті відвантажать омріяного „Роллс-Ройса”. Але і на цій благословенній землі невідомо звідки знайшлися хитрі жиди, що, як завжди, залишили наївного українця в дурнях, давши йому замість „Роллс-Ройса” автомата „Узі” з одним патроном і з однозначним натяком спитавши: „Знаєте, що з цим робить?”      
                Пан Арон, справжня людина честі, знав. Це було важке рішення, та ще важче було воплотіть його у гроші. Уяви собі, дорогий читаче, як складно в Ізра`їлі продати арабу автомат лише з одним патроном! Та для нас, українців, не бува неможливого! Ось і ця угода що з арабом, що з совістю виявилась  переможною і економічно вигідною для пана Арона. Але серце митця не витримало і надірвалось. Кажуть, це сталося, коли пан Арон, завзятий та дотошний у старого Лейбу, при розрахунках з арабом недосчитався одного шекеля, що закотився письменнику у штани і таким чином став реліквією, яку, до речі, унаслідувала рідня покійного і до сих пір ділить її по судах.   
                Так Україна втратила чергового великого сина, Ізра`їль – автомата „Узі”, а араб – надійного торгового партнера. Але пам’ять про Арона-Опанаса Недужеситого-Тухеса  ібн Лейба проіснує в нашій нещасній країні ще довго. Адже надрукували його стільки, що хоч ..ракою іж, а перебої з піпіфаксом у нас  бувають і досі.