Передновор чне диво

Вона неохоче пішла до тієї кімнати, в якій дзвонив мобільний телефон. Мабуть знову комусь знадобився рецепт якогось салату, адже на порозі Новий рік, прихід якого ще ніхто не відміняв, і кожна людина так чи інакше готується до його зустрічі.  В цей час хочеться вірити в казку, наперекір усім минулорічним невдачам, особистим розчаруванням та, навіть, наперекір світовій фінансово-економічній кризі, про яку щодня і щохвилини нагадують в телепередачах, по радіо, на шпальтах газет та  в громадському транспорті. Але ж слово «криза» чудово римується з символом року, що минає: «криза - криса», ха-ха, то й хай  іде  собі та криза слідом за крисою…   
Їй теж хотілося казки, проте уява навідріз відмовлялася малювати сюжет. Може тому, дитинство вже давно залишилося в минулому, а може й тому, що вона дуже стомилася за останній рік. Але ж якщо не знаєш чого хочеш, то нічого й не матимеш. Цю істину вона добре засвоїла.
Телефон на вгавав. Від того імені, що світилося на екрані, на мить зупинилося серце, а потім почало шалено калатати. Вона вірила і не вірила своїм очам.  Ніколи раніше цей запис із телефонної книги не тривожив її дзвінком, хоча і зберігався він у пам’яті мобільного досить давно, так як і образ його власника зберігався у найпотаємнішому куточку її пам’яті. Скільки ж разів, з того моменту, як ці одинадцять цифр,   потрапили в її володіння, вона не наважилась скористатися ними за призначенням?! Яких же зусиль довелося докласти, до яких хитрощів вдатися, аби отримати шанс сказати те, що так і залишилось несказаним.  Але вона заборонила собі вриватися в чуже життя, в його життя, в якому вже давно благополучно могло оселитися особисте щастя. Вона йому цього щиро  бажала. Проте  все частішими ставали її самотні, холодні вечори, довшали темні ночі. Зігрівала лише згадка про теплі, літні дні, ясні, блакитні очі, ніжну усмішку  та два його  слова на прощання: «Ще  зустрінемось».   Та з якої радості він повинен про неї пам’ятати?! Відстань, що відділяє їх один від одного, вимірюється сотнями кілометрів і тисячами днів розлуки.  В ці моменти, коли серце сперечалося з розумом, рятувала тільки робота, в яку вона поринала з головою, аби заглушити той крик душі, що рвався на волю.
А в телефоні звучав такий рідний і такий далекий голос:
- Я кохаю тебе. Не зникай більше, будь ласка…
Вона неохоче пішла до тієї кімнати, в якій дзвонив мобільний телефон. Мабуть знову комусь знадобився рецепт якогось салату, адже на порозі Новий рік, прихід якого ще ніхто не відміняв, і кожна людина так чи інакше готується до його зустрічі.  В цей час хочеться вірити в казку, наперекір усім минулорічним невдачам, особистим розчаруванням та, навіть, наперекір світовій фінансово-економічній кризі, про яку щодня і щохвилини нагадують в телепередачах, по радіо, на шпальтах газет та  в громадському транспорті. Але ж слово «криза» чудово римується з символом року, що минає: «криза - криса», ха-ха, то й хай  іде  собі та криза слідом за крисою…   
Їй теж хотілося казки, проте уява навідріз відмовлялася малювати сюжет. Може тому, дитинство вже давно залишилося в минулому, а може й тому, що вона дуже стомилася за останній рік. Але ж якщо не знаєш чого хочеш, то нічого й не матимеш. Цю істину вона добре засвоїла.
Телефон на вгавав. Від того імені, що світилося на екрані, на мить зупинилося серце, а потім почало шалено калатати. Вона вірила і не вірила своїм очам.  Ніколи раніше цей запис із телефонної книги не тривожив її дзвінком, хоча і зберігався він у пам’яті мобільного досить давно, так як і образ його власника зберігався у найпотаємнішому куточку її пам’яті. Скільки ж разів, з того моменту, як ці одинадцять цифр,   потрапили в її володіння, вона не наважилась скористатися ними за призначенням?! Яких же зусиль довелося докласти, до яких хитрощів вдатися, аби отримати шанс сказати те, що так і залишилось несказаним.  Але вона заборонила собі вриватися в чуже життя, в його життя, в якому вже давно благополучно могло оселитися особисте щастя. Вона йому цього щиро  бажала. Проте  все частішими ставали її самотні, холодні вечори, довшали темні ночі. Зігрівала лише згадка про теплі, літні дні, ясні, блакитні очі, ніжну усмішку  та два його  слова на прощання: «Ще  зустрінемось».   Та з якої радості він повинен про неї пам’ятати?! Відстань, що відділяє їх один від одного, вимірюється сотнями кілометрів і тисячами днів розлуки.  В ці моменти, коли серце сперечалося з розумом, рятувала тільки робота, в яку вона поринала з головою, аби заглушити той крик душі, що рвався на волю.
А в телефоні звучав такий рідний і такий далекий голос:
- Я кохаю тебе. Не зникай більше, будь ласка…