5. Криза життя

«Справа не в тому, що ми не знали,
як винайти машини, але наші предки
розуміли, що якщо ми їх винайдемо,
то станемо рабами…»
Махатма Ґанді


   Вулицею біжить струмочок. Яскравий такий, веселий. Він з цікавістю шукає собі шлях крізь асфальтні нерівності. Здолає якусь відстань, зупиниться, відпочине й заструмиться далі… Он з основної течії вже відходять убік маленькі, наче розвідують оточуючу місцевість, починають текти у тому ж напрямку, зливаються один з одним, утворюючи широкий потік. У рідині, що трохи постає над землею, відбиваються усі барви весняного неба, а Сонце лоскоче її своїми променями. У голові кружляють слова: «Як вірити можна в попіл, коли так сяє світ?!» Підлітають голуби, п`ють зі струмочка. А він прямує все далі, здається, через силу, але вгору – до відкритого каналізаційного люку. З якимось натхненням та особливою швидкістю потік досягає чорної безодні і провалюється під землю. Тепер струмок здається вже не допитливим юнаком, а дорослим чоловіком, що реалізувався у цьому житті. Раптом, здіймаючи невеличку хвилю, на нього наїжджає мікроавтобус, в одну мить перетворюючи на банальну плоску калюжу. Шкода… Шкода, навіть не зважаючи на те, що струмочок рідини невідомого походження тік з автомийки і ніс в собі увесь бруд чиєїсь машини…
   Агресія, фальш, підступність, лицемірство, неосвіченість та вульгарність – усе це переповнює людські серця вже протягом багатьох років. Щиро посміхнутися та просто так побажати комусь вдачі – нечуване дійство, адже набагато простіше обізвати когось таким словом, походження та значення якого промовцю невідомі. Набагато легше у розпачі проклинати усе на світі, ніж, спокійно відкривши очі, насолодитися глибокою радістю буття.
   А добре було б стати отими зеленими кущами на клумбі. Нікуди не поспішаючи, нічого нікому не доводячи й нікого ні про що не питаючи, окрім хіба що вітру, жити собі до строку між назавжди вірними братами та сестрами. Хвилююче здіймати своє листя, коли вітер приносить важливі звістки. Не розуміюче позирати на людей, мовчазно посилаючи у простір риторичні докори: «Бог усе породив чистим. Невже ви настільки сліпі, щоб не бачити, що саме ви, ви, а ніхто інший, спотворюєте, нищите, замінюєте штучним усе навколо та самих себе?! І при цьому ще наважуєтесь шукати зло у інших вимірах… Невже ви не відчуваєте лихої залежності від ваших же милих творінь?!» …
   Контраст. У навушниках реве:
«…Собаками нас травят, рвут зубами плоть,
Горят глаза…
Мы в реках крови – будь вам пусто, навсегда!
Кости по полям, вороний пир
Под ливнями из горьких слёз
По рекам сплав, обозы виселиц плывут –
По берегам
Собачьи стаи воют на Луну…»
А поруч весело і безтурботно граються діти, сміються під наглядом щасливих матерів… Не дарма, напевно, говорять, що Істинний Бог живе у дитячому сміху та в серцях, що сповнені справжнього кохання. У наш час ці дві речі – останні осередки природного, чистого життя. Але вже й діти з малих літ вчаться вбивати – спочатку ментально, а згодом і фізично; кохані ж зраджують, ображають один одного… Коло людського бруду замикається на самому собі.
   Але, Несплячий, придивись! Благаю тебе, прислухайся! Голоси людей, їхній сміх – чудова музика, яким би низьким та дурним не було б те, що вони обговорюють. Лине й лине невгамовна мелодія, але для кого? Хто здатен почути? Хто здатен зрозуміти?..
   Ой, а ось посеред океану безглуздя, непотребу та зайвих звуків тихо пролунали слова зі смислом! Ти чуєш? Вони тонкими допоміжними нитями уплітаються до Візерунка Всесвіту, роблячи його ще різноманітнішим та прекраснішим… Я сподіваюсь, ти почув це. Бо воно того варте.
   Перш ніж перейматися через кожну втрачену копійку та в усьому докоряти економічну кризу, яку самі ж і створили у своїй ілюзорно-штучній системі, підпорядкованій ідолу золота, люди краще б звернули увагу на іншу кризу, набагато більш небезпечну та актуальну – кризу життя в своїх серцях…
   Втім, незалежно від їхніх думок та бажань, прагнень та метушні, так само десь пробіжить, яскраво сяючи, веселий живий струмочок з автомийки. А хтось, з інтересом спостерігаючи за ним, буде безтурботно насолоджуватися грою кольорів та світовою радістю, відкриваючи в собі щось нове, чисте, справжнє…



У даному тексті використані строки з пісень «Козача могила» гурту «Тінь Сонця» та «Смерть любит только войну» проекту «Крамола».

19.05.7517 (2009)