Спогади

Спогади…скільки їх?Тисячі,мільйони…ні,більше!Вони без кордонів і точного рахунку,бо неосяжні. Кожна миттєвість – це вже минуле. Це своєрідний метеор, який залишає великий прозорий хвіст і ядром зникає в небутті. І лише пам’ять карбує напис про вічну згадку. Мабуть,вони як старі фотографії:пожовклі від часу і давно із запахом рідкого попелу,але все ще яскраві емоціями, наповнені глибоким змістом і почуттями. Це як нічні спалахи зоряної організації неба,бо невідомого походження і виникають вони виключно на підсвідомому рівні. Спогади…з’являються з джерела іншого виміру і безслідно відходять за горизонт. Мабуть,щоб потім знову повернутися і яскравим рядком показати титри зовсім далеких часів. Своєрідні властивості,правда?
Це якийсь тісний і нерозривний зв’язок із Космосом,що коротким замиканням електризує розум і зупиняє  час на чітких  фактах минулого. Це як отримати нове життя,яке побувало в усіх колах пекла і райської  насолоди.  Адже плівка німого кіно зупиняє лише найсолодші і найпекучіші фрагменти кадрового показу.
А ще спогади кольорові. Це на перший погляд вони прозорі і зовсім без барв. А якщо пригледітися? Що,душа стрепенулась і отямилась? Згадуєш,якого кольору ці події? Знаю,почуття самі все змусили зробити за розум. Правда ж,вони зафарбовані серцем?Так щиро і правдиво. І вже немає фальші та прихованого підтексту,бо все стало на свої місця. Приємно.
Це ніби перелискувати прочитану книгу. Здається,що нічого нового не внесено у зміст,але чомусь новим поглядом оцінюєш пройдені сторінки життя. І мимоволі розумієш,що автор книги ніколи не змінить ім’я і він ніколи не перепише сюжету.
Спогади…такі цікаві мандри до невтомного витоку ,політ у часі,забуття. Як ядерний вибух – швидко і ефектно і вже не забудеш. Ніби побував у пустому метро в годину пік і здійснив блискавичну подорож у порожньому потязі. Відчув стан невагомості…ніби сповільнений рух переглянув сотий раз.
І настав момент неминучої монотонності . Затримка погляду порожніх очей на картинах безкінечної галереї. І…серце вже не б’ється,бо зупинилось. І кров на низькій температурі застигла під шкірою. І дихання...воно стиснуте як у вакуумі. І розум теж відключений від системи реальності,бо тільки плазма тонким шаром пекла вкриває тіло. Усе відбувається як у комі. Короткочасна смерть душі олов’яними фігурами затримує життя. Здається,що світ закінчив своє існування і лише оболонка людського тіла невтомно прагне бути справжньою на території забутих тіней.
Це незрозумілий процес переключення мозку на інші частоти. Що змушує людину це робити?Чому так відбувається? Складно відповісти і залишається тільки здогадуватися. Думаю,що це не просто так – механізм масштабних мандрівок. Можливо, ми самі цього хочемо – повернутись в минуле. І не усвідомлюючи всієї надприродності події, здійснюємо неминучий крок в безодню темноти,такої жаданої…Не ми керуємо важелями, бо імпульси просочуються самі по собі…через роки. І як невтомний подразник вони діють на фізичну сутність кожного.
Збережіть у пам’яті спалахи життя. Буде про що згадати,буде що назвати «спогадом».