Мiф про виникнення дзеркала

Колись давно, коли люди ще тільки починали розуміти, що таке краса, у якомусь далекому чи не дуже краю розкинулася величезна країна. Навіть назва її вже забута й живими й мертвими — мабуть, справді, дуже вже давно це сталося. І панувала в тім краю самотня Королева. Тяжко жилося її народу, не могли вони терпіти страшний її гніт. Але й повстань не насмілювалися підіймати — усі пам’ятали добру славу роду її та її чарівної матері, що правила раніше, колишню славу доброго краю свого.
З чого ж тоді все почалося, запитаєте Ви? Чого ж тоді такою злою і непривітною виросла та наймиліша з королівен всього їх роду? А справа ось у чому. Коли юна Королева, ще тільки відчула у руках своїх владу, стала вона доброю, лагідною та справедливою правителькою. Народ полюбив її, як любив і її покійну матір. Накази її виконувалися завжди охоче...
І от, одного вечора стара служниця заглянула до неї. Вклонилася низько, допомогла їй разом із іншими підготуватися до сну і, вже йдучи, мовила задумливо:
— Яка ж вона все таки гарна...
— Яка? — підняла брови Королева.
Служниця знову вклонилася низенько, не знаючи, мабуть, як пояснити слова свої (адже ніколи до того не замислювалися ще люди, якою буває їх власна зовнішність, не знали слів «гарний» чи «потворний»), хотіла щось додати, а ж раптом, подаючись поспіхом назад, зникла із королівських кімнат. Всю ніч думала Королева про почуті слова. А з тих пір почала змінюватися. Все рідше бачили піддані посмішку в очах та на обличчі її, все серйознішою, а згодом і жорстокішою ставала вона. І якось сказала:
— Я хочу знати, яка я! Побачити себе!!!
— Що то є таке? — шепотіли усі придворні.
— Та це ж неможливо! — повторювали вчені.
А Королева все змінювалася. Вона стала холодною та мовчазною. І з нею змінювався світ її. Кімнати її вкривалися сріблястою кригою, стіни палацу — пилом, а одяг придворних — павутинням. Діаманти вбрання її перетворилися на сльози, корона — на ртуть. У тіх рідкісних випалках, коли вона сміялася, сміх той здався б Вам за стогін, сльози ж її виблискували кольором крові. Казали, навіть серце її перетворилося на граніт з кристалами криги, а кров — на розтоплену мідь. Лише краса її, (що й дійсно була надзвичайною) залишилася з нею.
А добрий народ її терпів королівські знущання. І всі вони мріяли лише про одне: щоб повернулися до неї доброта та усмішка. Але ж ніхто не знав, як їй розрадити. Мріяв про те і старий актор, що часто бував у палаці. Чув він якось, що Королева мріє побачити себе саму. І от, одного разу, повернувся він у свою комору із майже спорожнілого театру й замислився. «Треба щось змінити, зробити щось...» проносилось у його голові. «Тільки в кого ж про це запитати?..» І згадав він згодом, що якось, коли він ще був малим, якась стара на приміському ринку казала: «Все знає Вітер! Дух його все бачить! ... Шукай лише його! Шукай в краях вічних снігів!..»
Наступного дня, на світанку, зібрав актор трохи їжі, вдягнув щось тепліше й вирушив у нелегку путь свою. Хто знає, скільки часу йшов він?.. Може день, а може й рік. Та якось надвечір, зблідло раптом все навкруги, занесло шляхи снігом, страшний буревій налетів. Пройшов актор іще трохи та й впав. «Немає більше ... сил моіх, ... не зміг я, ... здається», ледве вдалося йому подумати. Та знову змінилося усе. Причаїлося життя, лише чується подих тихий якийсь. Підвівся актор, відчуває, ніби краще йому, ніби й голод і спрага не мучать вже. Та й нехолодно стало. І спитав раптом голос, тихий, як подих той, що чувся навкруги:
— Чого прийшов ти, людська істото, в край мій немилосердний? Чи кохання тобі невистачає, чи грошей? Знов просити мене будеш???
Та вклонився невідомо кому старий актор.
— Не гнівайся, сивий Вітре. Пробач мені й народу моєму жадібність нашу нескінченну. Не прийшов я просити в тебе багатства, не потрібне мені й кохання. Я маю все, чого бажав, — мовив він покірно.
— Що ж ти тоді робиш тут, сміливцю? — прошепотів Вітер.
— Лише одного я в тебе прошу: розкажи, як людині себе побачити... — тихо сказав актор.
— А! Ось за чим явився ти!.. Ну добре, відповісти тобі я можу, навіть і пораду дати. Є така можливість у тебе, себе побачити. Та треба для цього чималі зусилля прикласти. Тоді й надивишся.
— Не для мене це все» — сумно мовив актор. — Королева моя вмирає від туги, що не може взнати, яка вона...
— Королева, кажеш... Ну слухай тоді. Повинен ти створити Дзеркало. Знаю я всі інгредієнти, що потрібні тобі. Змішаєш їх та нанесеш на скло. Даси їй те скло і у ньому вона побачить відображення своє, тобото себе. Все, що потрібно тобі, є в моєму лісі. Крім одного. Ніхто у цих краях не знає, де взяти мідь та як її розтопити. Ось із цим вже тобі самому розбиратися, — мовив Вітер і розповів актору, що йому треба зібрати. І скоро той вже з усім необхідним повертався у свій рідний край. Але з усім крім одного...
Повернувшись додому, лише на хвилину забіг він до своєї хатини. Перевдягнувся та побіг до Замку. Прийшовши до Королеви, вклонився він їй до землі та й мовив:
— Ще зовсім трохи часу мине і я зможу зробити те, про що Ви мрієте, Ваша Величносте. Я знаю, що треба, щоб Ви побачили себе!
— Дійсно?.. — підняла до нього очі Королева. Погляд її був пронизливим ніби вітер на світанні.
—Настіпного ранку вже я зможу принести Вам Дзеркало, — закінчив він. — Дозвольте лише на цю ніч лишитися у Замку.
— Мені байдуже, — відвернулася Королева.
І от, серед ночі увійшов актор до кімнат її. Знав він, що Королева спить, як мертва. А якщо й не спить, то вночі вона тепер сліпа. Сліпа, як сама Ніч. Підійшовши до неі, він проти волі задивився, настільки гарною лишалася Королева. Та схаменувся і взявся за справу. Вколов він пальця її і впала на підлогу крапля розтопленої міді. Не брехали люди...
Взявши трохи крові королівської актор зміг нарешті закінчити своє нелегке завдання. І ще не проспівав перший півень, як він вже прийшов знову у королівську спочивальню.
— То де ж воно, твоє Дзеркало? — мовила Королева.
— Ось...
І актор поклав перед нею середнього розміру шматок дивовижного скла.
— Це ж ск... («...ло!» — хотіла вимовити вона, побачивши через нього лише підлогу). Та побачила вона... бліде, з гострим підборіддям та величезними чорними очима надзвичайне обличчя. І не змогла мовити більш нічого.
І знову почав змінюватися світ. Тепліше стало, та й люди перестали страждати. Знову правителька стала милосердною. Не змінилася вже лише холодність Королеви. Але тепер, коли Королеві ставало сумно, вона могла подивитися на своє гарне відображення, та знов повеселішати. Якось вона запитала актора, чого він хоче: може мандрувати, як він раніше мріяв, театрами світу, чи якихось неземних скарбів. Та він, сказавши знову, що вже має все, чого б схотів, попросив лише одного — залишитися у палаці.
І у ті хвилини, коли вона, бувало, роздивлялася себе у дзеркалі, старий актор мовчки сидів на бархатистому табуреті у ніг Своєї Королеви.



Special Thanks to
Roman Rain